Для тих, котрі знайомі із творчістю непересічного вінницького поета Сергія Татчина, його нова збірка під всеохопною, і водночас, дуже інтимною, назвою «Любити» стане логічним і, певною мірою, очікуваним продовженням внутрішнього ліричного дискурсу автора, спробою проектувати світ глибинного, первісного, напівсвідомого на канву оточуючої дійсності, описати у поетичній формі трагічну метаморфозу буття й саму сутність людської природи. Якщо ж згадувана збірка трапиться в руки поціновувачам віршованого слова, не знайомим із літературним доробком Татчина, то стане чудовим відкриття і запрошенням у світ авторської, не позиченої поетики, яка ґрунтується на осмисленні та прийнятті, синтетичному зображенні зовнішнього і внутрішнього начал, й безкінечній любові, яка проявляється і відбувається у всьому – у найдрібніших повсякденних речах і в найвеличніших звершеннях людського духу.

Власне кажучи, що таке «любити», у розумінні поета?

Любити – це абсолютизувати об’єкт свого поклоніння, виписувати його з дрібниць, з побутових епізодів, із рисочок і напівкруглих ліній. Це приймати й вибачати, берегти і перманентно зчитувати найглибші контексти: «я чекаю, що ти любитимеш мене одну, /і розлюбиш хоча б не взимку, а навесні» («Забери»). А також, безумовно, це: «тішитись лінуватися поетизувати взаємини / почуватися як на небі – хоча і не вмер іще» («Любити»). Окрім того, любити ‒ це відчувати фатальність проминання будь-яких взаємин, будь-яких почуттів, відкидати трагедійність буття як абсурдну категорію, шукати шляхи уможливлення одвічного людського епосу: «це горе несправжнє – воно нічого не значить, / за тиждень забудеться, а за місяць минеться» («Минеться»).

У пошуках максимально виразних засобів і методів зображення художньої дійсності автор вдається до гіперболи, контрасту, віртуозних метафор та узагальнень. В поетиці Татчина ми не знайдемо тривіальних порівнянь, зужитих символів. Коли автор і використовує популярні набутки української поезії, розповсюджені знаки й тотеми, то робить це зі смаком, незмінною оригінальністю й сміливістю, початково притаманними його творчості. Автор трактує любов як філософське поняття, певною мірою відсторонене й, водночас, абсолютне. Це те, що торкається кожного, що формує ареал присутності людства на вселенській космічній мапі можливих та неможливих цивілізацій. Любов – це та реальність, котра існує поза звичними межами й кордонами – зрозуміти й зобразити яку здатні лише окремі митці, обрані й окремішні душі-сновиди. Татчин – не випадково ще й талановитий художник. Він досконало володіє засобами і прийомами зображального мистецтва:

«і хай в небі тісно, і літер нехай – навала,

хай немає ще жодного натяку на помаранч-каротин.

сонце моє, мені тебе мало! й тобі мене мало, –

серед мільйонів і тисяч – окремо – один»

(«Окремо»).

Автор говорить із читачем – проте цей діалог доволі інфернальний, містичний. Попри позірну наративність оповіді, ми не знайдемо у текстах Сергія Татчина простих відповідей на складні питання. Тут, наче під шаром пухкого, родючого ґрунту, нуртують вулканічні пристрасті, кипить лава, вивергається магма – і все це відбувається в один конкретний момент, втілюється у слові, у півслові, у кількох літерах. Татчин-поет, у спробі чіткого окреслення дискурсу, оспівує конкретне земне почуття, проте зводить його до рівня сакральної категорії: «в цієї любові – ні шалу, ні зла, ні блуду. / і навіть у відчаю – жодних ознак печалі» («Титанік»). Можемо помітити, як поет відмовляється від надмірної драматизації внутрішнього сюжету, й водночас виводить на чільне місце психологічний момент упокоєння, відторгнення й когнітивної емпатії: «я не прощаюсь – лишень прощаю. / просто біжу. розминаю карк» («Авітаміноз»). Татчин глибоко переживає і розуміє конечність усякого почуття як досконалу конечність певної епохи – він оспівує це усвідомлення тотальної закінченості всього, поєднує цю агонію неминучого фіналу з оптимістичним передчуттям нового початку:

«кожен понеділок – це нове життя із відсутністю планів.

щось всерйоз планувати –

вже не дуже смішно навіть для Бога.

але саме сьогодні починається нова епоха,

полохлива і вразлива, з вологими очима стрімкої лані»

(«Понеділок»).

Поет увиразнює місцеві контексти, заперечує емоційну дійсність як факт: «в місті на «В» над Південним «Б» / я не чекаю давно тебе» («Наївний вірш»), «хочеться жити – не з тими й не так – але тут! / хочеться бути достатнім, долаючи самість» («На вроки»). Продовжуючи лінію заперечення, автор пояснює причинно-наслідковість своїх дій та слів: «бо вже не вірю в те, що знав тебе, / і в те, що ти існуєш після мене» («Іновірець»). Ліричний герой Татчина – це, деякою мірою, гротескна, трагікомічна постать, символічне втілення соціального статусу, зовнішньої форми і змісту. Одначе також це і жива плоть, організм, що дихає і розвивається – від першого тексту у книжці до останнього. Читач може й не помічати всього цього, але все одно знайомиться із ним – ЛГ збірки постає як «невимовно передбачуваний нічий чоловік», «давній друг – із рідкісних, із тих, з яким мовчати солодко і просто». Відтак, любити для такого героя – це рости над собою, виринати з усталених горизонтів, віднаходити себе – існуючого в системі чужих імперативів і очікувань, сподівань і марень. Любити – це також пам’ятати, – вважає автор і доводить читачеві:

«бо коли за тобою вже немає жодного, ані душі – нікого,

то немає й пам’яті, а ‒ відповідно, ‒ немає й Бога»

(«Пам’ять»).

Можна помітити, що автор сакралізує пам´ять, виводить її на рівень найбільш значущих категорій свідомості, оцінює її спадок як визначальний у становленні конкретної людської особистості, а в ширшому контексті – загального цивілізаційного поступу. Безперечно, без пам’яті не буде нас як соціального контенту, не буде людини як усвідомленої істоти:

«я минаю – влітку я мину

пам’ятай про безум і весну

про раптові зустрічі і шал

бо у цім лишається душа»

(«Весняний диптих»).

Аналізуючи програмне панно збірки, не можемо не відмітити триєдність її смислового наповнення, образності й колористики. Смисли збірки – любов, пошуки любові, втрата любові. Це любов як млосне, бентежне осяяння: «коли я кладу руку на твій живіт, / то гостро усвідомлюю, що ми живі» («Живі»). Врешті-решт, це передчуття утрати, поетичне пророцтво, котре віщує смерть і забуття, воскресіння і тишу: «вдруге увійти в минулу весну, / навіть і подумки, нібито неможливо» («Ріка»). Образність книги – тонкі й ліричні візії, оригінальні й класичні, адаптовані для сприйняття сучасним читачем, надміру реалістичні або, навпаки, штучно ретушовані: «зиму не жаль, бо вона вже мертва. / похорон в березні. мушу іти» («Авітаміноз»).

«Любити» Татчина – це ще і любити поезію, як вище втілення словотворива, апофеоз словесних шукань: «вірші приходять справа / проза приходить зліва» («Ніби»). Адже недаремно «поезія – це помилки в надрукованих віршах», «це пластикові стаканчики на цементовому надгробку». І врешті: «це коли вже нічогісінько і нікому не винен. / це коли з тобою – а як без тебе» («Поезія»). Кольори збірки: «сніг-крохмаль і сонце-мандарин», «це надвечір’я нестерпного кольору йоду», хоча автор і запитує: «чому небо синє, а море чорне?». Відчувається, що для поета елемент візуалізації описуваного має велике значення – він виділяє окремі елементи, панорамні контури, силуети: «це порожнеча літа навкруги. / виходиш з дому в серпень – ніби вперше» («Вперше»).

Окрім означеної тріади смислів, образів і кольорів, Татчин приділяє увагу й іншим, важливим для нього й значущим у суспільному вимірі, настроям, мотивам і темам. На сьогоднішній день існують певні речі, котрі потребують вербалізації ‒ щоденної, повсякчасної, у певному сенсі – розмірено-відстороненої. І Сергій Татчин не уникає цих тем – навпаки, сміливо йде їм назустріч: «сидиш собі у окопі і дивишся сонцю в лице, / а воно преспокійно дивиться тобі у вічі» («Вічність»). Чи, наприклад, вдається до пошуку єдино можливої відповіді на питання: «як розказати про цю прострелену пустоту, / якої не зрозуміти тим, хто не тут?» («Побачимось»).

«Любити», у трактуванні Татчина – це завжди зрікатись, прощатись і прощати. Автор усвідомлює головну гуманістичну трагедію людського буття – його конечність, а разом з тим, неможливість чинити супротив чомусь вищому і фатальному: «і тиша така, що дурієш. не можна ж отак! / безмежжя і космос. мовчання. молитва і віра» («Із чого почати»). Водночас, драма людських стосунків найчастіше відбувається на тлі розвитку загальної міської історії, осягнення внутрішнього простору Міста як екзистенції, витлумачення його знаків та натяків, пошуку особливих прикмет й універсальних алгоритмів оприсутнення.

Татчин – сучасний урбаніст, оспівувач міста, в котре закоханий безмежно і безповоротно. Його особистісно витворене «Любити», це також і про Вінницю – міфологізовану, ефемерну, окреслену системою поетичних координат:

«сніг прийшов у Вінницю вночі,

як і вірші, ‒ я тут ні при чім.

я не кликав, а вони прийшли –

звідкілясь з грудневої імли»

(«Сніг»).

У своїй залюбленості в рідне місто поет виводить його на чільне місце в структурі розбудови ліричних взаємин: «ми не поїдемо в Київ, ні навіть у Львів / Вінниці досить для березня і для свободи» («На вроки»). На тлі цієї символічної абсолютизації цілком логічним виглядає висновок: «зрештою, виживуть всі, хто лишився. крім тих, хто побоявся з цим містом у зиму ввійти» («Вінницьке»).

Безумовно, місто Татчина населене людьми – різними: добрими, злими, живими й не зовсім, розумними і щасливими, закоханими і самотніми. Проте саме Людина, у розумінні автора – гідний об’єкт для того, аби її любити. У цьому – вищий гуманізм автора, його інтуїтивне осягнення справжніх цінностей і розуміння причинно-наслідкових зв’язків, що діють у нашому світі, світі ХХІ сторіччя: «коли хочеться любові, а її – навалом! / і все довкруж – для неї, чи її віщує. / коли тебе прощають і люблять, а тобі все мало, / чи коли до обіду не знаєш, де заночуєш» («Зрештою»). А також, коли «хочеться любити і дальніх з ближніми / і рідних із чужими – цей світ – увесь!» («Скучив»).

Абсолютизуючи Любов як наріжний камінь світобудови, Татчин змальовує картину вічного протистояння Добра і Зла, творення вічних цінностей, окреслює тканину вічності як понадчасового континууму. Вічність виступає у текстах поета не лише як філософська категорія, абсолютна винагорода й покарання водночас, але і як щось цілком дотичне, просте й зрозуміле: «щоб жити вічно у цих містах, / відваги мало – вона крихка» («Ґотем»). Чи, приміром, поет окреслює вічність як сукупність морфологічних ознак: «сонце іще не сідає. але ніби вже й не пече. / якесь таке ніжне й спокійне, найкраще слово – схололе» («Вічність»).

У Сергія Татчина також присутня цілком виразна, відверта космогонія, яку він описує простими, до заяложеності знайомими словами: «сонце-то одне, і цього не переспориш» («Ребе»), «а світла стільки, що забиваються памороки!» («Коли і де»), «…зернина в руці через віко колись проросте» («Зернина»). Світ, у трактуванні поета, ‒ складна й захоплива система взаємозв’язків, циклів, трансформацій. Саме життя – це нескінченний потік смертей і народжень, повернень і прощань. Навіть кліматичні зміни, на погляд Татчина, це певні знаки й стигмати часу, котрі заслуговують окремої акцентуації: «перша третина грудня закінчується сльотою. / і це дисонує з майже арктичним початком місяця» («Сльота»). Або ж: «якби не грудень – що неначе квітень» («Іронічний романс»). Чи навіть неочікувано жорстко: «стосовно ж лютого – то він не воскресне, / йому перерізали сухожилля і аорту» («Минеться»). І вже зовсім меланхолійно: «липень а негода нагадує про вересень» («Човен»). У цих простих констатаціях, у поетичному маркуванні сьогодення відстежуємо особливу жагу до закріплення присутності людського єства, поєднання фотографічної чіткості авторського мовлення з домінуючими пастельними відтінками словесного живопису в стилі «подільського мінімалізму».

Татчин – поет-філософ, поет-епікуреєць, поет-скептик. У його текстах – вічна, як вічність, жага пізнання, осягнення і забуття, звертання до себе й до своїх поетичних персонажів:«о весно! жінко з рожевим волоссям! / стільки світла, що за тобою стовпами йде!»(«Коли і де»), «до осені, осене!» («Хоча»); філософічне самозаглиблення й екстатичний подив буття: «як ми тут вижили – як ми тут жити могли? / і не позбулися розуму з надміру туги» («На вроки»). Любов, у змалюванні автора, – мінімалістична, окреслена кількома штрихами, навіть не завжди однозначно прочитувана:

«все, що я маю, ‒ лишень смирення і зло.

але твоєї ніжності – нам з головою.

добре, коли те́пло.

і взагалі, добре, що є тепло́.

особливо, коли ти поруч. коли нас двоє»

(«Павутинка»).

Що ж маємо у підсумку? Однозначно, Сергій Татчин – представник новітнього покоління українських поетів, творчість котрих витворена сукупністю внутрішніх і зовнішніх факторів сьогодення, вибудувана в рамках актуальної наративної традиції й, водночас, окреслена ритмічними кордонами сучасної силабо-тоніки. Його образи тремкі й глибокі, сильні та оригінальні, невловимі й тактильні водночас. Тканина поетики вінницького майстра слова майже фізично відчутна, м’яка й шовковиста, звабна і тепла, як перший шар опалого кленового листя чи дотик морської хвилі під час оксамитового сезону: «а всередині себе я чую прибій. / моє внутрішнє море накочується і б’ється»(«Прибій»).

Збірка «Любити» – навдивовижу цілісна, ґрунтовна, виважена. Певною мірою, вона є своєрідним дослідженням, пірнанням у глибини особистісних взаємин, висвітленням інтимного, затіненого, напівусвідомленого. Аналізуючи текстологію зазначеної книги, зауважимо, що її центральним меседжем є пошук простої й зрозумілої інструкції, як це: любити? Інструкції, котра потрібна, далебі, чи не усім – хоч і спрацьовує кожного разу по-різному. Вірші Татчина – це пояснення, що таке любов, навіщо вона, для кого і що з усім цим робити. Залишається лише дослухатись, прочитати і зрозуміти. Залишається лише осягнути глибину поетичного тексту, пірнути у неї – і не забути виринути на поверхню, адже:

«хочеться безцільно блукати уздовж прибою,

торкатися тебе рукою, тулитися до води,

надіятися, що не скоро іще холоди, ‒

щоб малювати тебе, віршувати про тебе,

милуватися тобою.

врешті-решт, це і зветься любов’ю

тож, ходи до мене! ходи!»

(«Любов»).