Нарешті й останній із завершених романів Олеся Ульяненка поспішає до читача у вигляді книжки. Цим виданням підбивається деякий важливий підсумок у справі оприлюднення творів письменника. А надалі – черга за коментаторами та інтерпретаторами творчості О.Ульяненка, які мають дати різновекторну оцінку цій художньо непростій спадщині та визначити місце і роль письменника в історії вітчизняної культури. Нове видання повинно актуалізувати постать письменника, привернувши до його творчості загалом нову хвилю літературно-критичних і наукових текстів.

Спогад літературного критика Олега Солов’я про зустріч із Олесем Ульяненком у 2008 році в м. Донецьку привертає увагу переповіданим коментарем письменника щодо роману «Перли і свині» (2008 року написання): «Про роман цей я вперше почув особисто від автора 1 жовтня 2008 року, коли текст уже рухався до завершення, але завершений ще не був, а сам письменник на три доби завітав із творчим відрядженням до Донецька. У затісному однокімнатному покої готелю “Великобританія” я поставив Олесеві цілком дурнувате питання – мовляв, про що цей роман […]. Починалися саме вечірні новини, й Улян, подивившись на екран, з якого на нас витріщилося самодостатнє обличчя якогось політика-бізнесмена, відповів: про них, про свиней, саламандр, динозаврів, про цих колобків; власне, про монстрів, що випивають кров із простого народу . Розпитувати далі в мене бажання не виникало; взагалі трохи складно було уявити політиків (хоча, політикум, або його лиховісна тінь, – доволі часто гостює у творах цього письменника) у романному творі Олеся, хай навіть і в ролі свиней або динозаврів, – бо до політиків, як мені здавалося, письменник мав відчутну й стабільну відразу»^[1] (курсив мій. – О. П. ). Наголос Ульяненка на об’єкті зображення у романі – алегорично позначена владна структура як вагомий компонент сучасного суспільства, що деструктується, – веде літературного критика до розгортання авторського коментаря у рецензії на художній текст «Перли і свині» під назвою «Умовна історія свинства» й есеї «На боці світла і добра ( Декілька слів про Олеся Ульяненка )».

Олег Соловей, даючи маркування Ульяненкові як правдивого експресіоніста, переконує, що письменник у відверто гротескній образності своєї романної творчості узагальнює ті явища і тенденції дійсності українського суспільства 1980-х – 2000-х років, саме вони, з читацької позиції, сприймаються як деформована суспільна сутність. Не винятком стає романний текст «Перли і свині», який, на думку літературного критика, є типово експресіоністичним, зокрема виходячи з естетичної спрямованості – алегоричний роман. «У назві твору, − зауважує Олег Соловей, − закладена концептуальна, ґрунтована на Святому Письмі, антитеза: перли і свині . Виникає образ свиней. З перлами все більш-менш ясно (ними є загальнолюдські цінності), але для чого письменникові свині? Показати історію свинства, не показавши свиней у їх натуральному вигляді. Тобто використати свиню як прийом. Яким уперше скористався Микола Хвильовий. Надам йому слово: “А про свиню я так нічого й не сказав. І не скажу. Свиня для того: “підложити свиню”, не сказати про свиню – це прийом”. Маємо алеґоричне узагальнення, а у підсумку вимальовується умовна історія свинства . (Не пов’язана жорстко не лише із конкретним хронотопом, але навіть із нашим звичним і природнім виміром існування. Історія свинства пов’язана виключно зі свинями, тобто – з людьми та їх звичками). Лише в одному реченні звучать слова, винесені в назву сього роману: “Мені кортіло нагадати про Спасителя, але вважав це богохульством або метанням перлів перед свинями. Хоча я відчував себе не меншим хрюнділем. Я молив Бога, щоб це божевілля скінчилося”. Я знову і знову перечитую цих кілька коротких речень і остаточно переконуюсь, що вони вагоміші за доробки багатьох сучасних письменників разом узятих. Не говорячи вже про євангелічний дух , яким виповнені ці одкровення нашого письменника-самітника, письменника-ізгоя.

Алеґоричний зоопарк від Олеся Ульяненка включає переважно істот, які в природі давно уже вимерли. Але поводяться вони, як люди, а люди поводяться значно гірше за свиней. До того ж, перша (непропорційно найбільша за обсягом) глава показує саме діяльність людей. А, власне, появу й масштабну розбудову тоталітарної бізнес-секти в столиці сучасної України»^[2] (курсив О. Солов’я. – О. П. ).

Літературний критик, акцентуючи на алегоричному началі роману («алеґоричний романний дискурс»), зазначає, що твір «Перли і свині» «провокує інтелектуальними й чуттєвими рисами прочитати його як антиутопію – настільки неймовірними у своїй жорстокій безглуздості виглядають події, частково винесені в незнаний нам хронотоп – власне, не в інші часи і краї, а до іншого виміру , який існує паралельно з тим, у якому мешкає та просувається своєю кривавою історією відоме нам людство»^[3] (курсив О. Солов’я. – О. П. ). Проте за класичну антиутопію, «покликану  попередити суспільство про майбутню небезпеку, яка вже зароджувалась у надрах суспільного життя»^[4], Олег Соловей роман Ульяненка не визнає. «Антиутопія – це коли автор показує дорогу, якою не можна йти; це – ніби розвідка боєм, яка все з’ясовує», а в «Перлах і свинях» «письменник, значною мірою, показує читачеві шлях, яким ми уже пройшли, а питання нашого майбутнього по суті залишив відкритим, сповістивши лише про початок Третьої світової війни на початку 2013-го року, та, показавши, зокрема, як “радянська ракета, вірніше, колишня ракета СС-20, що нині невідомо кому належала, піднялася з обнульованого простору і, вібруючи, усім своїм зеленим богохульним тілом, кинула невиразну полудневу тінь на нудно дрімаючу Європу, пролетіла і врізалася в Ейфелеву вежу, що у Парижі”»^[5]. При цьому Олег Соловей висловлює думку про алегоричність художнього тексту «Перли і свині» як складову роману-памфлету: «Алеґоризм роману є настільки прозорим і доступним, що текст буквально починає апелювати до жанрового уточнення в напрямку роману-памфлету. Зрештою, основні ракурси й рамки саме цього жанру спостерігаються з перших сторінок твору, на яких кияни спокійно спостерігають за початком Третьої світової в січні 2013-го року. В романі безліч саркастичних реплік, які сприймаються читачем сливе метафізично, принаймні з неодмінним етичним підтекстом»^[6].

Власне памфлетний характер роману «Перли і свині» вбачається в тому, що письменник, виходячи з цитованого коментаря щодо твору, задається метою змоделювати відому йому дійсність – імморалізм сучасної української владної верхівки, бізнес-структур – у такий спосіб, аби водночас її оголити й, у певному сенсі, засудити^[7] (десь так, як у випадку з просвітницькими творами-памфлетами Джонатана Свіфта, в яких автор «прагне пробудити в читачеві почуття внутрішнього опору тим обставинам, які існують як звичайні й узаконені громадською думкою, але насправді не повинні бути такими»^[8]). При цьому моделюючи дійсність, у якій діє суспільний лад, що суперечить законам гуманізму, Олесь Ульяненко дотримується принципів антиутопічного осмислення^[9]. Утопічна прогностична свідомість письменника виявлена у формі дистопії, коли подається образ майбутнього, що формується на основі негативних тенденцій сьогодення^[10], в Ульяненка йдеться про початок Третьої світової війни: «Це був початок 2013 року. Вірніше, перша його декада, що ознаменувала новий етап людства і сходження його мінімальним колом до пекла, а саме: розгорнулася Третя світова війна». Імморалізм – усвідомлене зло – своєрідна смислова домінанта такого майбутнього (фінський філософ Тармо Куннас зло розглядає як складову утопії й антиутопії в експресіонізмі^[11]), спроектованого письменником у двох площинах: вимір, що умовно можна позначити як «реальний», і вимір «фантастичний».

«Реальний» вимір у романі «Перли і свині» – це простір поза особистістю (за Борисом Ланіним, «реальне в антиутопії»^[12]), що належить владі корпорацій: «Вже більше як півстоліття західним і почасти східним світом правили корпорації. Вони і визначали рівень океану, рівень населення, рівень податків; прихід одного президента та усунення іншого; без корпорації не підіймався холестерин у вашій крові, а сперматозоїди лишалися безплідними. Гроші та нерухомість перетворилися у чітке мірило влади, як і належить. Іншого від нашого світу і не очікувалося. Як людський мозок жалюгідно не встигав за комп’ютерними вишуканими програмами, так і влада вже не керувала нічим, а попала під тотальний прес машини, що століття тому сама ж і виготувала: від простої гумки до високодосконалої системи управління людьми. Влада президента, інституція президента виявилися безсилими проти своєї ж системи, проти свого дітища; вони, як універсальний маніпулятор, брикливо викидали недолугих чоловічків з їхніх тронів, й у третьому тисячолітті їхні верхотури більше нагадували електричні стільці, звідки швидко, наче в анімаційному фільмі, відкривалися нові горизонти, інша земля, інший світ, до якого належало й людство». У цьому позаособистісному просторі людина не має права на вияв емоцій, тобто бути собою. Таким показаний головний герой роману Лісовські, що будучи виконавчим директором у мультимедійному центрі, є невід’ємною частиною корпораційної влади, яка по суті є тоталітарною, адже особисте підпорядковане потребам і завданням корпорації, «неможна дозволити настроям, емоціям, почуттям домінувати над раціональним устроєм усієї системи»^[13].

Природній потяг до самотності (включно з іншими виявами негативних емоцій), яка не прийнятна для тоталітарного устрою, бо з нею з’являється віра у власну унікальність і неповторність^[14], Лісовські сприймається за відчуття себе людиною: «Я вів машину повільно, смакуючи паскудний настрій і тривогу . Сьогодні вирішив не повертатися додому, а поїхати у свій заміський дім. Повільна і сумна атмосфера міста несподівано вибухнула яскравими бризками, спалахнула і засвітилася, як велетенський монітор. Я потягнув машину під низкою однакових кав’ярень, з яскравими цятками молодіжного одягу і запітнілими від збудження обличчями, і погнав її трасою під низьким сірим небом, що дряпало своє риб’яче черево об голі верхівки дерев. Далі йшли сосни. Було приємно думати про затишок самотності у домі. Там, за кілька кілометрів, жила моя печаль , як вирок суду над убивцею. І я впевнено повертався туди, маючи надію, що лишуся у тому світі до кінця своїх днів. Там , у запахах, що залишилися від Рити, від звітрілих запахів, я тихо ненавидів людство, зневажав себе і своє життя; але тільки там, у цьому чорнильному мороці, я відчував себе людиною » (курсив мій. – О. П. ). На думку Олега Солов’я, Ульяненко спромігся розбудувати у творі світ під маркою «шоу-простору», «шоу-програми»^[15], що власне спрямовує людину в одному руслі – розважальному, тобто відбувається нав’язування одного типу емоції (приблизно те саме відбувається у випадку з тоталітарними режимами^[16]) – емоції запрограмованої радості, при цьому виключається сприйняття навколишнього за антиномічним принципом, стираються межі дозволеного і недозволеного, пристойного і непристойного, врешті-решт добра і зла. Подібний запрограмований тип існування не сприймається головним героєм Лісовські, він за межами корпорації (тотальної влади, жорсткого контролю) прагне повноцінного людського життя. «Герой-оповідач, якого нам рекомендують як Лісовські, − зауважує Олег Соловей, − за цих умов є доволі спокійний, в міру скептичний і втомлений цивілізаційним безумом . Це через його свідомість читач сприймає художній світ роману “Перли і свині”. Споглядання на моніторі перших кадрів Третьої світової викликає в героя бажання “сісти в машину і поїхати додому – в прохолоду самотності і торжество цивілізації”. З вікна авта він спостерігає людей на київських вулицях: “Люди, на превеликий мій жаль, не виправдали моїх фантазій, моїх зачаєних думок: вони висіли темними гронами на вулицях, наче після полудневої аргентинської сієсти, перед моніторами, перед глибокими виходами з підземних кав’ярень, невимовно дорогих і модних; у жінок палали очі, вони прямо з пляшок пили слабоалкогольні напої, шепотілися, томно закочуючи очі. Схилялося до вечора. Темрява, як наче хто розмазував фарбу ганчіркою, поволі ховала людей у напівтіні. Напівтіні зв’язувалися по мобільниках з Парижем, Сполученими Штатами й істерично кричали щось у темряву на незрозумілій каркаючій мові параноїків”. Ще раз нагадую: це люди, яким “пощастило” дожити до початку Третьої світової. Спостерігаючи за ними, Лісовські вирішив поїхати в свій заміський будинок; збуджений міський мурашник не надихає, йому багнеться спокою й тиші, самотність у заміському будинку представляється як неабияка розкіш. Самотність у його випадку є невід’ємною складовою печально-світлих спогадів […]» (курсив мій. – О. П. ).

У «реальному» вимірі, з якого викреслена особистість як така, відповідно – духовність (показовою є метафора цього нікчемного світу в романі як континенту, «від якого віяло могильним сопухом»), акценти зміщено на матеріальне: йдеться про розгортання створеної кримінальним шляхом бізнес-імперії шахрая Абрахама Лі, у якого гроші й контроль над іншими (конотація світу як підпорядкованого, приниженого: «світ для нашого пророка ставав раком») − мірило щастя: «Почалися довгі кілометри, довгі роки перегонів, з яких вириватися спочатку самому не хотілося, а далі вже було нікуди. До 2013 року все було затиснуте у тісні лещата Абрахама Лі. До 2013 року місто затихло, наче перестало заповнюватися новими проектами кидалова, убивств і шантажу; містом правили дивні звуки і дивні люди з прибацаними ідеями і божевільними плакатами. Видавалося, що вже ніхто нічого не перемінить: ані корупцію влади, ані дегенеративний народ, ані щасливих закликів до менш щасливого майбутнього, якщо прикинути на око, скільки тисяч років воно відділяє розум від кошмару. Нас це влаштовувало. Суспільство нарешті заткнулося. А щодо Абрахама Лі…

Починали ми з того сніжно-дощового вечора. На таці нам піднесли по тяжкому пакунку; зранку у себе вдома, вдихаючи перші пасма тютюнового диму, що його тато випускав за чаєм, з головою, котра ніяк не хотіла втримуватися на плечах, я лапонув пакунка і витягнув його на поверхню з-під дивана. Там знаходилося сто тисяч доларів. Стільки коштували душа і тіло для Абрахама Лі». Знайомство Лісовські з «проповідником із Конго», «чорнопиким авантюристом» Абрахамом Лі та його командою (Боб Аскарид, Рита, Ізраїль Бек) стає демаркаційної лінією між «синьою чистотою дитинства» персонажа і «чорним практичним цинізмом», коли він заради легких грошей долучається до діяльності «Братства Спасіння», а по суті секти, в яку залучали дітей тогочасної еліти − «синків-пєдіків», «доньок-героїнниць», «курв із вінком венеричних захворювань»: «Почав пригадувати, як ми саджали на голку дітей потрібних чиновників, щоб потім пройти сеанс зцілення; нитки шантажу. Коли нічого не виходило, а за це добрі кусні “пожертви”, малися на увазі ділянки землі, будинки, дачі, собаки, машини і головне – влада». Проте у Лісовські знаходиться причина, що не дозволяє повноцінно вписатися в імморальну схему Абрахама Лі, − почуття любові до вихованки псевдопророка Рити, яке є природнім виявом людської особистості та її конститутивним атрибутом^[17]; тут відбивається один із ключових антиутопічних конфліктів зіткнення особистості з системою, що дискредитує загальнолюдські цінності^[18] (кохання, мораль, віру тощо): «Рита, з каштановим чистим волоссям, з безумною мідною іскрою; її обличчя, видавалося, збиралося тисячоліттями, щоб дійти довершеності […]. Одного дня стомлено подивився на небо, а там голуб бився в істериці крилами з голубкою: ця банальність повернула мене в минуле, коли світ ще був чистим, як скло, вода в стакані не відгонила перекисом водню та хлоркою і було ще багато такого, від чого на пустирищі життя зводило оскомою рота. Тоді-то побачив Риту, вкотре. Багато разів я її бачив, але вигляд пухкої білої руки, розщебнутого ґудзика на строгій зеленій блузці, очей, що сипали іскрами, − не забував. Того разу мене всього просто вивернуло, і я завмер серед натовпу віруючих, зцілених і подаючих, з конвертами, які збирав уже хтось інший, а не вона, як кілька років тому. […]

[…] Рита ж, напевне, була послана Провидінням, щоб перевернути моє життя, як старе корито».     

Якісне розгортання заявленого конфлікту відбиває другий вимір роману «Перли і свині» − «фантастичний», пов’язаний із типовим місцем дії для антиутопічних проектів: замкнутий простір Острова 1, Острова 2 і материка Панагія (такий острівний простір, де розгортається експериментальна реальність, наявний у романах-застереженнях ХХ століття Герхарда Гауптмана «Острів великої матері», Олдоса Хакслі «Острів»). Як зауважує літературознавець Максим Шадурський, потрапити і вийти з такого світу важко, так само як і реформувати його^[19]. Потрапивши у «фантастичний» вимір, персонажі поводяться так, як і в «реальному»: пастор Абрахам Лі з поплічниками, окупувавши один із островів, розбудовує нову бізнес-імперію («Абрахам Лі, Боб Аскарид і китайка розвели-таки цілий бізнес. На кінці острова лежали великі озера нафти. Так-от, лише була одна заковика – як перебратися у свій світ і повернутися у цей з чималими баришами»), Лісовські з Ритою знаходяться у пошуку нових життєвих сенсів. Та  фантастичність у романі Олеся Ульяненка «Перли і свині», в яку вмонтовані персонажі-люди, набуває викривального і прогностичного функціонального навантаження. Алегоричні фігури живих істот, які заселяють острівну і материкову поверхню, − динозаври, глисти, тиранозаври, саламандри, блохоносці, колобки, троодони, хурали, падальники, іхтіозаври тощо − уособлюють людські якості, переважно негативні, шаблони соціальної поведінки, інтереси певних суспільних груп^[20], тим паче, що устрій цих істот відбиває характерну для антиутопії художню модель^[21]: вождь – силові структури – рабська свідомість. На острові це – король із королевою («Знать острова виділялася пишнотою свого одягу, хоча казна була давно порожня, а армія разом із жебраками просила милостиню у велелюдних місцях. Все вижебране старші офіцери відбирали, і гроші йшли на потреби королівського почту. Тож по прибутті непроханих гостей їм влаштували великий прийом. Попереду йшла королева – безхвоста, руда, як лисиця, з опущеними кутиками уст. Обабіч ішли чорненькі дівчатка. […] Король плівся позаду – буркотун і реготун, бо міг сміятися навіть із сірникової коробки. За ним дріботіли пажі, а все це сталевим кільцем оточувала охорона у досить неохайній формі») – офіцери – чорношкірі динозаври; на материку Панагія: жерці – троодони – панагійці («Це велетенське місто-мегаполіс з трикутними дахами будинків, що потопали в заростях папороті, хвої і всіляких дерев, що в часі якось перемішалися і не заважали жити одне одному. Правила там каста жерців, яка надувала вітер, напускала холоду, лила дощі і ломила скелі. Ось так. Збереглося одне правдиве свідчення людини, що там побувала: жерців охороняли троодони. Мусій змалював їх як справжніх ящерів, але з непомірно високим інтелектом. Троодон був не більше трьох метрів, з довгим хвостом. Зуби мав гострі, і вони крутилися, як свердло у бормашини. Ходили троодони рівним каре, швидко змінювали тактику, швидко змінювали дислокацію, були жорстокими і рухливими. Своїм різким і швидким рухом вони завдячували довгому хвосту і п’ятидесятикілограмовій вазі. […] хитрий голомозий жрець – людиноподібна істота, схожа на того ж троодона, тільки без хвоста»).

По суті, Панагія – художньо змодельована тоталітарна (імперська система), де страх стає невід’ємною складовою управління: «Перед нами – імперія. Імперія влаштована на кшталт піраміди. Зверху жерці і провидці, потім фіктивний, але з гучною назвою ТОЙ, ХТО ДАРУЄ ЖИТТЯ, правитель, якому досить хрум-хруму і добрячих самок. Лишень він відкриває рота, як королева уже торохкоче: віддає накази, укази, підписує смертні вироки. […] Далі йшли камергери, служаки, які належали національній гвардії. Нижче – їхні діти. А тоді просто ремісничий люд. Окремо мешкали ті динозаври, що вирощували нові види хрум-хруму разом з ученими. Прямо під їхнім містечком знаходилися катувальня і піч для спалення ворогів». Страх є внутрішньою атмосферою антиутопії, він здатен позбавляти людину активності, що призводить до неконтрольованої агресії, і найголовніше, страх стає інструментом насилля влади над масами^[22]. «Але, збуджуючи страх, − зауважує Борис Ланін, − вона (влада. – О. П. ), за К’єркеґором, перетворюється у Ніщо. Проте перетворюючись у Ніщо, влада тим не менше не щезає безслідно. Страх влади роздвоюється, розлітаючись різними полюсами людської норми. Не можна безкінечно довго боятися. Людина тягнеться до задоволення. Вона знаходить його чи в патологічному приниженні перед владою, чи в бузувірському  насиллі  над  відведеною  для цього частиною суспільства, що справляє ще страшніше враження на всіх інших. Відбувається конденсація садо-мазохістських тенденцій в соціумі»^[23]. Якщо звернути увагу на поведінку таких мешканців Панагії, як хурали, то простежується чітка лінія залежності між владою та патологічною пристрастю до жорстокості цих істот: «Хурали – це дике, нецивілізоване бидло, яке харчувалося трупами своїх ворогів. Іншого вони не визнавали. Чим вони ще займалися, щоб далеко не ходити, – практикували магію. Рухалися на трьох кінцівках, бо четверта була маленькою і нагадувала культю. Хурали мали гострі, як індуські шаблі, зуби, дикий норов, довгу шерсть, що волочилася по землі. Мали високий інтелект, ходили на полювання зграями, і їх побоювалися навіть дракони. При своєму зрості метр сімдесят вони могли організуватися і напасти на найкривавішого динозавра».

У контексті тоталітарної системи Панагії, де домінує імморальний принцип існування, включно з підміною основного прояву людської особистості любові на секс («Динозаври налазили одне на одного, пускали слиз, зліплювалися в одні клубки, гарчали від задоволення, деякі самки відразу відкладали яйця, а їх пожирали в екстазі самці»), а відповідно не існує особистості як такої, вирізняються лише Лісовські з Ритою. Ці персонажі в пошуку «зеленої квітки» − своєрідного порталу до «реального» виміру – обирають стратегію неприйняття законів цієї антиутопічної імперії, знаковою на підтвердження цього стає сцена кохання:  «Я спочатку ловив її дихання, язик пройшов по губах, розціплював міцно стиснуті зуби, наче ламаючи спротив, руки її легко злітали догори, майка з шурхотом висіла в повітрі, її тримали маленькі цікаві дракончики, а потім мої губи брали її губи, а рука розправляла ноги, шукаючи затаєну щілину. Вона затискала руку ногами, і ми цілувалися до крові, доки знеможено не падали на постіль, беручи одне одного, як заманеться. У нас на Панагії було справжнє кохання. Коли я входив у неї, дракончики сипали нам на спини і сідниці різнокольорове листя, прохолодне і ніжне. Вони безугавно тріщали, але це ще більше збуджувало нас. Рита піднімалася, набирала у долоні цього квіту і вертілася, посипаючи себе всю, сміючись дзвінким зазивним сміхом. Пізніше до нас дійшло, що листя було своєрідним дуже рідкісним збудником на Панагії. Ну, хоч у цьому нам поталанило... Її мокре від поту, засмагле тіло висковзувало з-під мене, щоб опинитися на мені, і тоді вона кричала від радості й болю, без чого не буває любові. Ми, як дикі коти, ударялися лобами, притискаючись спина до спини. І крики, яких неможливо стримати. Динозаври цікаво повертали голови, видавали писк і продовжували ремиґати свій хрум-хрум. А потім ішов дощ. Ми, як діти, вискакували під теплу тропічну зливу, ловлячи її ротом, спліталися і поїли одне одного дощовою водою. Ми плавали у морі квітів, борсалися у мокрих пелюстках, і нам на все було начхати: ми пливли у своєму єдиному рятувальному човні кохання і молодості. Гаряча хвиля накривала нас на ранок, і приходив фіолетовий сон, що його приносили завбачливі дракончики, виливаючи еліксир на наші розпашілі тіла». Почуття взаємної любові, яке, на думку критика Солов’я, має урівноважувати «мерзотну й остаточно відразливу суспільність»^[24], стає тим маркером людяності й справжності – морально-етичного первня, що несуть персонажі Лісовські та Рита. Недаремно такий тип стосунків у романі підсумовується народженням Грей, яка знаходить омріяну «зелену квітку» як надію на майбутнє для тих, хто зміг лишитися людиною. На це вказує і Олег Соловей наприкінці есеїстичного тексту «На боці світла і добра ( Декілька слів про Олеся Ульяненка )», означуючи майбутнє у романі «Перли і свині» ульяненківською метафорою світла на іншому боці (у мистецтві експресіонізму світло є однією з універсальних образно-знакових категорій^[25]): «Закінчується роман постскриптумом, із якого можна зрозуміти, що життя триватиме й після Третьої світової. Людству не вперше відновлюватися після масштабних злочинів політиків і банкірів; життя є суттєво обпаленим і понівеченим, але все-таки, має рішучу інтенцію до відродження: “У мене офіс на Хрещатику. Європа задихалася у післявоєнній інфляції, але швидко набирала темпи. З вікна офісу я часто бачу зеленооку дівчину, красуню, копію Рити, і я, сивіючий чоловік, весь час збираюся гукнути її і розпитати про... Надії мало. Але лишається лише вона”. А останнє речення роману представляє собою неймовірно сумну і об’ємну коду не лише конкретного твору, але і всього життя письменника. Її невідступний сум полягає, передовсім, у виразно автобіографічному звучанні: “Зеленоока дівчина ніяк не зупиниться біля моїх дверей”. Сьогодні цю фразу неможливо підкореґувати – ані у тексті видрукуваного роману, ані в житті письменника, який тут же, поруч, лишив ще таке от речення: “На тому кінці нас жде світло”. Про це світло “на іншому боці” письменник залишив чимало свідчень упродовж усієї творчости, від “Богемної рапсодії”, либонь, починаючи. До речі, концепт світла, як сподівання на ліпше у інших незнаних світах, є емоційними та смисловими рамками роману. Бо першими двома реченнями в романі є такі: “ Ми замикаємося в собі, як у чорній могилі. Ніхто не зупинить, бо на тому кінці нас чекає світло ”. Ці два речення автор, мабуть, невипадково виділив курсивом. Олесь Ульяненко у своїй творчості завжди виступав проти темряви»^[26] (курсив О. Солов’я. – О. П. ).

Олесь Ульяненко у романі «Перли і свині», вдаючись до художнього прочитання теми деструкції сучасного суспільства в антиутопічному ракурсі, реалізує креативний потенціал експресіонізму з його «пристрастю до пізнання “сутності речей” і надією на краще майбутнє»^[27], вірою у можливість гармонійного співіснування «я» зі світом та в цілому парадоксальною гуманістичною спрямованістю (як зазначає Наталія Пєстова, гуманізм експресіонізму найчастіше підживлюється відчаєм, відразою до життя та нещадною прямотою).

м. Вінниця

^[1] Соловей О . Умовна історія свинства: [рецензія на роман Олеся Ульяненка «Перли і свині»] // Атоми і Порожнеча: Рецензії. – Луцьк: Твердиня, 2012. – С. 124–125.

[2] Соловей О . На боці світла і добра ( Декілька слів про Олеся Ульяненка ) / О. Соловей // Рідний край: альманах Полтавського державного педагогічного університету [Полтава]. – 2012. – № 1 (26). – С. 150.

[3] Соловей О . На боці світла і добра ( Декілька слів про Олеся Ульяненка )... – С. 150.

[4] Соловей О . На боці світла і добра ( Декілька слів про Олеся Ульяненка )... – С. 150.

[5] Соловей О . На боці світла і добра ( Декілька слів про Олеся Ульяненка )... – С. 150.

[6] Соловей О . На боці світла і добра ( Декілька слів про Олеся Ульяненка )... – С. 152.

[7] Памфлет [Электронный ресурс] // Режим доступа: http://enc-dic.com/enc_lit/Pamflet-3565/

[8] Шалагінов Б. Б . Зарубіжна література: Від античності до початку ХІХ ст.: історико-естетичний нарис / Борис Борисович Шалагінов . – [3-тє вид., випр.]. − К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2013. – С. 275.

[9] Див.: Копач О. О . Сучасна російська антиутопія (1980 – 2000-і роки): традиції та новаторство (проза): автореф. дис. на здоб. наук. ступеня канд. філол. наук: 10.01.02 – російська література / Олена Олександрівна Копач . − Сімферополь, 2005. − 20 с.

[10] Див.: Богуславська Ю. С . Утопія як форма соціального передбачення: автореф. дис. на здоб. наук. ступеня канд. філософ. наук: 09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії / Юлія Сергіївна Богуславська . − Донецьк, 2010. − 19 с. 

[11] «Зло, − твердить дослідник, − було центральною темою німецького кінематографа 1920-х – початку 1930-х років. Це важливий елемент утопій і антиутопій майбутнього, створених Фріцом Ланґом, наприклад фільму “Доктор Мабузе, гравець”. До німецького “демонічного екрану” належить також екранізація “Фауста” Ф-В. Мурнау та “Кабінет доктора Каліґарі” Роберта Віне» ( Куннас Т . Зло. Розкриття сутності зла у літературі та мистецтві… − С. 52−53). 

[12] Ланин Б . Анатомия литературной антиутопии [Электронный ресурс] / Борис Ланин // Общественные науки и современность. – 1993. – № 5. – С. 161. – Режим доступа: http://ecsocman.hse.ru/data/120/386/1217/017_LANIN.pdf

[13] Миронов А. В . Антиутопия: я и другие (к проблеме одиночества как социального феномена) [Электронный ресурс] / А. В. Миронов // Вопросы духовной культуры. – Режим доступа: http://dspace.nbuv.gov.ua/xmlui/bitstream/handle/123456789/35437/23-Mironov.pdf?sequence=1

[14] Миронов А. В . Антиутопия: я и другие (к проблеме одиночества как социального феномена)… − http://dspace.nbuv.gov.ua/xmlui/bitstream/handle/123456789/35437/23-Mironov.pdf?sequence=1

[15] Критик зауважує: « Світ як шоу-простір, як шоу-проґрама – давно уже вийшов за межі скільки-небудь уявної пристойности. Навіть смерть – нікого уже не вражає , про що свого часу першим написав Бодріяр. Скориґувавши, тим самим, думки, які виникали одразу після Другої світової: мовляв, чи можлива поезія після концтаборів? Поезія, як виявилось, нікому не заважає, життя триває, і це природньо. Але людство на сьогодні тотально відучене шанувати смерть . Шоу-бізнес вітає лише життя , і лише на тому його етапі, коли його можна визискувати, активно експлуатуючи здоров’я, молодість і красу (ці три параметри давно вже об’єднані поняттям сексуальности, і лише сексуальність надається до продажу). Утім, видиво початку Третьої світової дещо приголомшує навіть господарів світу; ліберальний світ супермаркетів ризикує лишитись, наприклад, електрики, і сього вже достатньо, аби посіяти цілковитий хаос у будь-якій сучасній бізнес-імперії: “Дивлячись на запітнілі, кольору червоного пластику, потилиці, на монітор з рідких кристалів, я несподівано відчув полегкість, наче відтяло нездоровий орган; я спостерігав за напруженими потилицями тридцяти членів ради мультимедійних директорів, які з’їхалися з усього світу, на їхні вибалушені зеньки, котрі спостерігали за німим монітором і роздовбаною, як клешня омара, паризькою знаменитою вежею. Всі розуміли, що це початок кінця, що наступила несподівана розв’язка, як було й одинадцятого вересня”» (курсив мій. – О. П. ) ( Соловей О . На боці світла і добра ( Декілька слів про Олеся Ульяненка )... – С. 150−151).

[16] Див.: Миронов А. В . Антиутопия: я и другие (к проблеме одиночества как социального феномена)… − http://dspace.nbuv.gov.ua/xmlui/bitstream/handle/123456789/35437/23-Mironov.pdf?sequence=1

[17] Борисенко Ю. А . Риторика власти и поэтика любви в романах-антиутопиях первой половины XX века. (Дж. Оруэлл, О. Хаксли, Е. Замятин): автореф. дис. на соиск. учен. степ. канд. филол. наук: спец. 10.01.03 – литература народов стран зарубежья (литература Великобритании) / Юлия Александровна Борисенко . – Ижевск, 2004. – С. 15.

[18] Див.: Копач О. О . Сучасна російська антиутопія (1980 – 2000-і роки): традиції та новаторство (проза)... − 20 с.

[19] Шадурский М. И . Литературная утопия от Мора до Хаксли: Проблемы жанровой поэтики и семиосферы. Обретение острова: монография [Электронный ресурс] / Максим Иванович Шадурский . − М: Издательство ЛКИ, 2007. − С. 80. – Режим доступа: http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Literat/shadurs/03.php

[20] Алегоричність, на думку Ланіна, одна з ключовим ознак антиутопії ( Ланин Б . Анатомия литературной антиутопии... – С. 158−159. – Режим доступа: http://ecsocman.hse.ru/data/120/386/1217/017_LANIN.pdf).

[21] Див.: Копач О. О . Сучасна російська антиутопія (1980 – 2000-і роки): традиції та новаторство (проза)... − 20 с.

[22] Ланин Б . Анатомия литературной антиутопии... – С. 162. – Режим доступа: http://ecsocman.hse.ru/data/120/386/1217/017_LANIN.pdf; Борисенко Ю. А . Риторика власти и поэтика любви в романах-антиутопиях первой половины XX века. (Дж. Оруэлл, О. Хаксли, Е. Замятин)... – С. 13.

[23] Ланин Б . Анатомия литературной антиутопии... – С. 162. – Режим доступа: http://ecsocman.hse.ru/data/120/386/1217/017_LANIN.pdf

[24] Соловей О . Умовна історія свинства: [рецензія на роман Олеся Ульяненка «Перли і свині»] // Атоми і Порожнеча... – С. 143.

[25] Мацевич А . Свет – тьма / А. Мацевич // Энциклопедический словарь экспрессионизма / гл. ред. П. М. Топер. – М.: ИМЛИ РАН, 2008. – С. 504.

^[26] Соловей О . На боці світла і добра ( Декілька слів про Олеся Ульяненка )... – С. 152.

[27] Пестова Н . Литература и экспрессионизм / Н. Пестова // Энциклопедический словарь экспрессионизма... – С. 330.