Маю одне літературне щастя: поезія до мене доходить, як усвідомлення програної в шахи партії: не одразу, невідворотно, слоумо, а то й ще повільніше, і єдине, чого в таку мить прагнеш, – ще трохи потримати в собі те, що закінчилось. Отже, коли не хочеться одразу встати і вийти – це значить, що черговий програш твій – не марний, що в ньому були й надламані хлібини, й безкінечна риба.

Читання книжки віршів – хочеш цього чи ні – завжди крадіжка: ти таємно приходиш на чуже будівництво й виносиш звідти усе, що тільки можеш: пісок і цеглу, арматуру й надії виконроба дотриматися кошторису, ти виносиш це все не для того, щоб і самому щось збудувати – бодай якусь смішну поросячу халупу, – а тільки тому, що з якогось дива раптом бачиш: о, це ж моє. Поезія створена для розкрадання, це ідеальна держава.

Щоправда, коли потім намагаєшся дати раду награбованому, якось його все ж таки утилізувати, відповідно до поросячих святих заповітів, раптом з´ясовуєш, що між кількістю винесеного і збереженого є фатальна невідповідність. Десь воно все дівається, десь по дорозі до серця губиться, розтринькується, й навіть якщо добряче там, на денці душі, пошкребти – здобудешся хіба на пригоршню попелу та піску навпіл з туманом. Тому знову і знову вертаєшся на це будівництво, ламаєш паркани, крадеш і губиш, і скільки цей весь абсурдний атракціон може тривати – залежить винятково від якості поезії.

Маю ще одне літературне щастя: не знати багатьох поетів, яких мав би знати: перспективний нуль з римованої та білої географії. Попри тотальну забудову на обрії, безпросвітність бетономішалок та кранів, попри сотні добре знайомих виконробів, що в них – правду кажучи – давно нема чого красти. Час од часу навіть з´являється таке враження, що кожне нове шосе веде в нікуди, й ніякого відкриття, крім роздільної смуги, на тебе вже не чекає. Й лише потреба красти пісок навпіл з туманом, лише оця надія побути якомога довше у тексті програної шахової партії, – єдина причина відійти на крок від нуля з географії, кудись подалі від забудованого обрію. Й урешті потрапити в Тернопіль чи Вінницю, а точніше – на міст між цими містами, збудований Уляною Галич та Сергієм Татчиним.

Книжку #епістолярніхроніки поділено двічі на дві частини і двічі на чотири. Жодної арифметики – тільки симетрія. Авторів – двоє, й у кожного з них – своє місто та своя гітара. Інший поділ – на чотири пори року й чотири сторони світу, хоча таке четвертування – з огляду на досвід темних віків – завжди умовне.

Збірка названа хештегом, у цьому певна незручність – таку назву не візьмеш у лапки, щоб уникнути суто графічного безглуздя, а відтак – не відірвеш від оптичного волокна і надійного вай-фаю, що уможливили зведення цифрової фортеці водночас у Тернополі та Вінниці, а також над ними, між ними і замість них. Така от епістолярність нині, коли “майже ніхто й нікому не пише справжніх листів”, епістолярність хештегової доби та смс-опер, – не так данина застарілій традиції, як можливість придумати щось нове з тими винами і міхами, де все переплуталось і тепер не збагнеш, що, куди й навіщо переливати, а чи, може, просто і без зайвого пафосу, – негайно випити?

Усім подобається залишати “справжнє” десь у минулому, й це однаково стосується як листів, так і смс-ок; справжність – це одне з імен пилового кліща, який пам´ятає смак клею на конверті з розмитими штемпелями і зворотною адресою, вказаною у правому нижньому кутку. Тому пересічна справжність стає цікава тільки тоді, коли вона безбожно фальсифікована, вигадана, стилізована, як от ця ідея “епістолярної” збірки Уляни Галич і Сергія Татчина, наповненої поетичним пінг-понгом, іноді пристрасним, а іноді просто технічним, бо не кожну подачу можна відбити красиво, головне – дотягнутись, щоб гра тривала, щоб навіть нечулий до спортивної естетики бовван збагнув, що пінг-понг – це завжди чудова історія любові. Навіть якщо це історія про маленьких лесбійок (Уляна Галич), на яку Сергію Татчину доводиться відповісти своєю історією про тих таки лесбійок (“Колись”). 

До речі, що стосується розмаїття тем (а як без цього в звичайному листуванні?), то саме на спинах і стегнах таких от неповнолітніх лесбійок і гойдається невимушеність цієї примарної епістолярності, хоча від початку автори й запевняють, що на читача чекає цілком серйозна гра.

Чого вартує один лише “вірш-паровоз” Уляни Галич – “Наша силаботоніка”. По-перше, це ще одна жертва пиловому кліщу епістолярності: загилити ось так, без належного розгону, свій крихітний маніфест (настільки ж справжній, як і надмірний), одразу просіяти все і прояснити, яка партійність цієї літератури, де лежить її грайливе “пробачте”, мовлене про всяк випадок, як і належить цьому залізничному жанру.

“Наша силаботоніка не претендує називатись поезією”, – така собі куля в лоб, сміх і гріх, ощадкнижка недоречної скромності, що знецінюється ближче до підсумкової зауваги: “наша силаботоніка убиває ніжно”. Сергій Татчин у відповідь не одірвав собі жодного ґудзика на сорочці, бо навіщо, зрештою, ці реверанси, якщо “силаботоніка – це коханка”, й питання лише в тому: дала вона вже чи не дала? Звісно, відповідь на це запитання криється у самому факті оприлюднення книжки #епістолярніхроніки: дала, ще й як дала. Це що стосується силаботоніки. На яку ще багато чого покладено (в сенсі відповідальності перед словом), адже це і “вища форма націоналізму”, а також любові до Вінниці. А ще “силаботоніка – кровоспинна, і не тільки проти ночі” (Татчин, “Схима”).

Ця історія посеред мосту починається восени, бо це найкращий час для сиру, вина, свіжого хліба і смерті, для віднайденої провини і для загублених ключів од в´язниці, заповненої ніким, нічим і рештою такого ж усілякого цікавого. Осінь – час, коли Бог збирається додому, швидко залагоджує свої термінові справи, перевіряє списки живих (когось викреслює – теж для годиться, бо така у нього партійність).

А ще восени всі поети пишуть про одне і те ж, тобто про любов, тобто про Бога, бо спробуй отак накрутити в собі стільки лоскоту без підтримки та примхи очільника всіх стражденних – по-перше, не поміститься, по-друге – можна ж вмерти від реготу. Правда, осінню це діло не завершується, тому з любов´ю і Богом доводиться возитись усю дорогу, балакати з ними обома, забуваючи, що їх то на одного більше, то на одного менше.

Якщо коротко: з любов´ю у цій збірці все гаразд, її можна розпізнати здаля, сидячи у ковчезі власної пам´яті, а чи зазираючи в довгий тунель з непозбувним світлом, яке чомусь завжди тільки у кінці, але ніколи не на початку. Це та “взаємність і її метастази”, що через них невблаганно порожніють пляшки, й “навіть найкращий пейзаж врешті стає зимовим” (Галич, “Веди”). Це коли автору не треба повторювати: “Ти бачиш, кохана, як мені без тебе одиноко і тоскно” (Татчин, “Спинись”), але він все одно грішитиме такими зізнаннями, докучатиме Богу, а найбільше – Валєрі. Взагалі-то, якби не Валєра (про нього – трохи згодом), Отець небесний точно прогнівився б на цих поетів. Їм, бачте, замало того, що “Господь – великий дивак” (Галич). Спільними зусиллями автори збірки #епістолярніхроніки перетворюють ікони на мілітарні палімпсести. В руках божого сина – фляга і штурмова гвинтівка М16, щоб “наповнити вщерть мої дух і плоть виключно любов´ю – тільки любов´ю” (Татчин, “Вона”).

“Наш Бог це хлопчина котрий не повторює двічі а замість причастя усім роздає автомати” (Галич, “Ешелони”). Цей таки войовничий образ бога помсти й відплати, вилущений із панібратського богослов´я Сергія Жадана, оприявнюється, коли поети підступають до патріотичної патетики. І якщо Татчин наближається до неї обережно, через господнього секретаря на ім´я Валєра, який відчайдушно намагається витлумачити перед небесним генералітетом, що Україна – це такий надмір плачу і сміху, то в Уляни Галич шум і шал – штурмового масштабу. Як от у вірші “Моя країна”, де вона відразу бере корову за цейво: “моя країна з обличчям немолодої повії”, говорить на суржику або й взагалі мовчить, зґвалтована-згорьована, плаче, погано спить, але є в неї хустина квітчаста з китицями – і це порятунок і спасіння. Ну, й уже згадуваний фінальний реверанс імені святителя Жадана: “Нам потрібне знеболювальне. І гвинтівки”.

А втім, Валєра це все “порішає” й замне, йому не звикати до пророків у камуфляжі, до атракціону стилів, до потреби висловити все й негайно, щоб завтра Господь усе ж таки, крізь позіхання, перепитав у Валєри: як там оті двоє, з Тернополя й Вінниці? Ще досі вірять одне в одного, як у мене, чи навіть більше? Єдине, чого Валєра точно не зможе ні пояснити, ні виправдати, – так це плутанини, пов´язаної з музичними уподобаннями шефа.

Автори збірки одностайні в тому, що Бог – неабиякий гітарист. Але у цій тезі криється найсуттєвіша світоглядна прірва між ними. На думку Уляни Галич, Бог обрав гітару фірми Gibson. Хто любить музику, той знає, що Господь не міг вчинити інакше, бо GibsonLesPaul – це почасти і його робота. Тільки от уся поетика цього образу вже на старті зазнає краху: коли Всевишній збирається зіграти “Дим на воді”. Бо ж “Дим на воді” – це Річі Блекмор, а значить – Fender, курвамать, стратокастєр, якому гітарюгаDeepPurple запродав душу свою і пальці. Як на мене, Господь зі стратокастєром у десниці своїй – це надзвичайне богохульство. Хто ж не знає, що різниця між Fender´ом та Gibson´ом– це як “дистанція між Смолоскипом і Нобелем” (Татчин, “Небеса”).

Добре, подумав я, “дим над водою” – це просто помилка, бо ж восени буває і просто дим, без води й стратокастєра, і цей дим личить гітарі Гібсон, у ній він набуває глибини та об´єму. Та згодом Сергій Татчин усе ж таки  наполягає, що Бог грає “блюз на старенькому Фендері” (“Псалом”), – і стає зрозуміло, що в листуванні Уляни та Сергія вирують дискусії набагато сакральніші, ніж, наприклад, конфлікт між зимовими візіями(у Татчина – “блідого січня мертве тіло зима безпомічно несе”, а в Уляни Галич – “ялинкові прикраси і мандаринки, кольорові льодяники”). 

Та все ж таки між Вінницею і Тернополем простір ніколи не промерзає, й це важливіше, горобці мотаються між двома схимами (даруйте цю множину), як розділові знаки, – з´являються та щезають, обмінюються враженнями про Офелію та жінок Синьої Бороди, про мертву красу й красу, яка вперто не вмирає, бо це суперечить її партійності. Авторам книжки #епістолярніхроніки досі бракує листів, і ніхто з них, хочеться вірити, не стане отим трагікомічним полковником, до якого силаботоніка геть збайдужіла.

Їм залишається знову й знову блукати з осені в літо, підбирати слова, приносити їх додому й чекати. Дихають? Дихають.