Дзвінка Торохтушко (справжнє ім’я – Любов Бурак) – письменниця широкого жанрового діапазону. Як і для більшості читачів, моє знайомство з творчістю авторки почалося з її дописів на сайті «Рєпка-клюб». Певно, багатьом шанувальникам «бойового суржику» запам’яталися її гострі дописи «на злобу дня», пронизані сатиричними нотками, подекуди – нищівним сарказмом; а також світлі лірико-гумористичні оповідки про дитинство, що воскрешають у пам’яті згадки про Довженкову «Зачаровану Десну». Потім я мала нагоду прочитати поезії Любові Бурак – і була приємно вражена, подивована відкриттям нових граней її творчого обдарування. У доробку поетеси поруч з інтимною і медитативною лірикою сусідять зразки високої громадянської поезії (найвідоміша з яких – «Молитва» – «пішла в народ» і настільки міцно, органічно інтегрувалася в масову свідомість, що сприймається як зразок сучасного «фольклору»). Роман «Масік» репрезентував Любов Бурак як авторку, котра відображає у своїх творах «вершини й низини» сучасного життя, тонко препарує внутрішній світ персонажів, не зупиняється перед проблемами, які можуть викликати  читачів неоднозначні емоції.

Недавно доробок письменниці поповнився новою книгою, що має назву «Фотограф». Дзвінка Торохтушко анонсує її як «збірку новел. Різночасових і різнопланових. Писалися в різні роки і під різний настрій. Події від часів ІІ Світової війни до наших днів. Що їх об’єднує? Любов і віра. Віра в Бога, віра в життя, в самореалізацію, в майбутнє» (https://poglyad.te.ua/podii/strongavers-i-revers-novoyi-knygy-dzvinky-torohtushkostrong.html). Один із дев’яти текстів має ту ж назву, що й збірка. Не знаю, чи був у письменниці якийсь конкретний задум, однак у будь-якому випадку твір, заголовок якого дублюється в назві збірки, привертає особливу увагу читачів, сприймається як такий, що несе концептуально важливу інформацію, є тим ключем, який дозволяє проникнути в глибини художнього світу авторки.

Центральний персонаж твору – фотограф, хоч правильніше буде сказати – фотохудожник. Це не ремісник, яких вистачає навколо, не заробітчанин, а митець, у якого «була своя філософія. І своя система координат. Називалася Любов’ю». Любов є центральним концептом цього твору – і всієї збірки загалом. Любов – з великої літери. Як найбільше диво і найбільша цінність. Як почуття, яке зчаста не можуть зрозуміти й сприйняти оточуючі, однак для закоханих, чиї душі повняться тихим сяйвом, це неважливо. Любов, яка перемагає все. Або не перемагає (як у новелі «Любов і космос»). Усе залежить лише від здатності людини любити, віддавати себе іншим, готовності подарувати їм цілий світ.

«Він любив фотографувати дітей. Їхні очі без тіні лукавства, рученята з чорними колами болота під нігтями, з задирками та слідами котячих кігтів. Любив зупиняти в кадрі миті їхньої дитячої задуми, живого азарту під час гри, беззубої посмішки. Він ловив ці моменти, як сонячні промені, й фіксував їх на плівці» (с.47). Оповідач у збірці Дзвінки Торохтушко також нагадує фотографа. Кожний із вміщених тут творів – та ж «світлина», на якій збереглися відбитки доль різних людей.

Персонажі Дзвінки Торохтушко – хто вони? Які вони? Чим живуть? До чого прагнуть? Це не супермени, не богема, не «герої» у буквальному розумінні цього слова. Це люди, які мешкають поруч із нами; однак часто, затруєні своїми дріб’язковими проблемами й клопотами, ми їх просто не помічаємо. Для їх характеристики найкраще підходять епітети «невлаштовані», «несучасні» (раніше такий типаж традиційно позначався терміносполукою «зайві люди»). Вони й справді є чужими, «зайвими» у світі, де все вимірюється в грошовому еквіваленті. Зазвичай, ці люди потрапляють у складні життєві ситуації. Як правило, вони не мають ні сили, ні хисту, ні бажання боротися, радше схильні пуститися берега – стають безхатьками, починають зловживати алкоголем, інколи зважуються на суїцид – як  центральний персонаж оповідання «Ангели не падають в калюжі». «Без роботи, без грошей, без даху над головою…» Однак, втративши матеріальне, він не загубив головне – людяність, здатність любити, готовність прийти на допомогу.

Спостерігаючи за шумуванням «житейського моря», він рефлексує: «Цікаво, а від життєвого бездоріжжя можна вберегтися? Куди набійки ставити? Щоб по життю – красиво й упевнено. Щоб людяність, совість, гідність не постиралися. Щоб любов довго не зношувалась. Може, просто на долю їх поприбивати?» (с.39). Такі ж питання ставить авторка і перед читачами – насамперед тими, які мислять з нею «на одній хвилі». Для тих же, хто понад усе прагне посісти «тепленьке місце» і йде по життю з девізом «Добробут – понад усе» (як персонаж повістини «Чужа кров»), такі сентенції видаватимуться архаїчними смішними химерами невдахи-філолога. Однак, допомагаючи чужій дитині, він допомагає і собі самому – перебути життєву кризу, знайти нову сім’ю, новий потужний стимул жити.

Волею авторки всі персонажі збірки «Фотограф» отримують другий шанс – можливість почати життя спочатку (навіть Надюха – героїня першої новели, яка опинилася на самому дні, звідки, здавалося, немає вороття. Однак, за твердженням письменниці, «Бог поряд з тобою, навіть коли ти вже зневірюєшся і опускаєш руки. А Він подає тобі руку і каже: “Тримайся!”»). Але не всі готові ним скористатися. Головний герой оповідання «Любов і космос» зрікається любові заради звичного комфортного життя. Їван Пиндига з новели «Тарольки» не здатний перебороти зло в собі. Саме він, а не німецький майор Готліб, є тим жорстоким ворогом, котрий тероризує односельців, а потім і сам гине від рук своїх господарів – німців. Любов Буряк підкреслює: «“Тарольки” – дуже символічна для мене особисто новела. Це історія моєї родини, пережите бабусею, мамою, мною. Це історія про те, що все буде добре і дуже добре. Незважаючи на пережите і вистраждане. Доки родять яблучка-тарольки, життя триватиме і нічого хижого з лісу не заповзе ні на город, ні до душі» (https://poglyad.te.ua/podii/strongavers-i-revers-novoyi-knygy-dzvinky-torohtushkostrong.html). Біографічні елементи надають новелі особливого ліризму.

Найбільш привабливим, морально чистими виявляються в оповіданнях Дзвінки Торохтушко ті «невдахи», «знедолені й ображені», яких ми зазвичай у реальному житті воліємо обходити «десятою дорогою». Колишній алкоголік Вулодька (з оповідання «Вулодька і лелеки») рятує доньку і її ще не народжену дитину від жорстокої захланної матері; Свєтка (з однойменного оповідання) допомагає скаліченому воякові... Там, де пересічна людина бачить лише печать химерності чи психічної неповносправності, оповідач помічає відблиск ангельського світла. Хто вони – святі чи божевільні? Направду межа між цими наличками дуже хистка й залежить винятково від реципієнта. Можливо, їх правильніше було б назвати блаженними. Таким є, наприклад, герой оповідання «Їнтар» Васько – «філософ, історик і сільський божевільний». У його сентенції: «Божевільні – це ж не придурки. І то не одно слово, а два. То ціле речення: Боже, вільні ми!!! Розумієш? Нам зорі треба. Воду й бузьків. Ліси, а в них щоб козулі бігали. Нам життя треба. А їнтара ні. Навіщо він нам?» (с.95), – виявляється більше глузду, аніж у поведінці односельців, котрі дбають лише про матеріальне.

Новели Дзвінки Торохтушко – про любов і добро, а водночас – про біль і страждання. Про «безперспективних» або жорстоких дорослих, чиї душі загрубіли в боротьбі за виживання, й знедолених дітей, які часто стають їх безневинними жертвами.  Драматизм у збірці органічно поєднаний з трагікою і ліризмом. Найвиразніше це виявляється в останньому (найсильнішому, як на мій смак) творі – «Пиріжки з шугалем». Збірка «Фотограф» виразно дистанціюється від звичної для сучасного українського читача «масової» «літературної продукції». У ній відсутній типовий для цієї жанрової ніші ескапізм, ба більше – авторка занурює читачів у проблеми сучасного життя, його драми й болі як то кажуть «із головою». У новелах збірки (зокрема у «Пиріжках з шугалем») немає пригод у «голлівудському» розумінні цього слова; однак життя головної героїні  Бруськи- Борислави достатньо «кінематографічне», вражаюче, сповнене драматизму. На її життєвій стезі буде багато болю, страждань і випробувань, однак усе завершиться відносним «хепі-ендом».

Це ще одна характерна прикмета збірки. На тлі сучасної соціально-психологічної прози, яка часто тяжіє до «чорнухи» й утвердження думки про безпросвітність, безперспективність існування, Дзвінка Торохтушко залишає читачам Віру в те, що все буде добре. Надію, без якої неможливо жити. І – звісно – Любов. Найвиразніше ці християнські цінності виявляються в образі Мимо, чия біографія настільки заплутана і неймовірна, що здається витвором авторської фантазії. Однак направду виявляється, що цей герой мав свого прототипа (як і інші персонажі збірки). В одному з інтерв’ю Дзвінка Торохтушко занотувала: «До нашого глухонімого сусіда на побачення приходила подруга. У зошиті вона  писала слова, я – читала. Той сусід – дитя аргентинських комуністів, батьки якого повірили в пропаганду 30-их років і переїхали в Радянський Союз. У результаті, дорослих відправили на Сибір, дітей розмістили у дитячі будинки…» (https://poglyad.te.ua/personaliyi/ternopilski-zhurnalisty/strongya-nestandartnyj-vypadok-dzvinka-torohtushkostrong.html). Письменниця не схильна прикрашати життя, але водночас не схильна й згущувати темні фарби. Навіть коли її герої гинуть (як Мимо) – вони з небес стежать за нами, готові в будь-який момент прийти на допомогу:

 «– Боже, – сполошився Мимо, – там же дощ іде, а Бруська без парасольки!

– Що? – обернувся Бог. – А! Без парасольки. Нічого страшного. Там у торбі є листя шугалю. Накриється ним.

І пішов далі сміючись.

– Боже! – знову наздогнав його Мимо. – А якщо небо раптом перевернеться?

– То повернемо назад, – спокійно відповів Бог. – Небо завжди повертається. Як добро і любов.

Як життя ».