Дебютний роман Мирослава Лаюка “Баборня” – либонь один із найбільш читаних і обговорюваних творів у сучасному вітчизняному просторі. Відгуки подибуємо якнайконтрастніші: від найвищих “одичних” оцінок до нещадної критики. І перше, й друге спонукають не лишатися осторонь, а внести бодай мізерну лепту до цієї дискусії.

Зізнаюся, що означену книгу замовляла передовсім для мами – жінки вельми поважного віку. Коли ж власноруч взялася за чтиво, збагнула, що реципієнтську аудиторію роману зайве обмежувати віковими рамками. Навпаки – цю книгу варто “опрацювати” (саме так!) насамперед молодим, аби уберегти себе, убезпечити, застерегти тіло й душу від тієї таємничо-незнаної та поки ще далекої (?) “баборні”. Роман направду стимулює свідомість, спонукає до екзистенційних розмислів про Душу й Долю, Родину й Батьківщину…

Як на мене, козирем пана Мирослава є приховування в тексті свого молодого віку. У цім перевага й відвага автора, демонстрування вміння представити нарацію таким чином, ніби вона є художнім “вихлюпом”, сублімацією досвіду досить зрілого письменника. Погодьтеся, таки непросто з позиції 26-тирічного чоловіка артикулювати рефлексії жінки пенсійного віку...

Цікаво, що заявлена в назві книги лексема “баборня” вперше з’являється у тексті аж на 217-й сторінці. Для головної героїні – Марії Василівни Семенко, 71-річної вчительки біології, – це слово-топос має вельми негативну конотацію: “То таке місце, яким вона сама себе лякала, коли починало здаватися, що в житті все іде якось надто добре. […] Це місце для найнещасніших, місце для проклятих. […] з власної волі сюди не йшов ніхто. Бо це ганьба. Це означало, що в усьому широкому світі ти більше не спроможний хоча б на якусь любов до тебе. Це означало, що ти геть нікчемний, бо тільки недолуга держава може подбати про твоє старече тіло – зсохле, як таранька, або рознесене, як кукурудзяна паличка” (с. 230). Зрештою, саме візит до баборні стає для Марії Василівни кульмінаційним моментом, що генерує переоцінку, переосмислення життєвих, моральних, професійних орієнтирів і прерогатив, продукує “екзистенційний страх”, стискує Час, увиразнюючи тим самим його кінцевість для людського буття: “Їй здалося, що терміни вже підганяють, що незабаром доведеться звітуватися перед комісією набагато вимогливішою й суворішою за комісії з районо, облно й міністерства” (с. 237).

Попри виразну сюжетну лінію, колізії та перипетії довкола головної героїні (хоча логіка викладу часто руйнується, минуле й сучасне переплітаються), книга є рівночасно дзеркалом доби, держави, свічадом кількох поколінь, вервечки доль, що прямо чи опосередковано відчувають-прочувають Систему в її найрізноманітніших і найжахливіших виявах… Або й свідомо прагнуть ретроспекції – як ось Марія Василівна, котра будь-що воліє розв’язати плетиво питань, що сягають минулого. Шукаючи відповідей щодо інших (чоловіка Андрія Андрійовича Семенка, коханця лісника Онуфрія, колеги Анни Зеленчук тощо), жінка тим самим занурюється у своє “Я”, адже на схилі літ розуміє, що все її життя, кар’єра “Самки Біолога” – омана, облуда, хибне наслідування штучних законів, міфічних стандартів, програм, надмірна опіка власним тілом через боязнь розкладу останнього, через палке бажання “жити довго. Брати все, що життя здатне дати. До ста й більше. На цій грішній землі” (с. 9). І навіть закадрована (бодай на задньому фоні) мить у фільмі “Червона рута” за участі Софії Ротару є вочевидь позірною спробою власного увічнення…

Композиційно роман складається з чотирьох розділів. Зачин першого (“Атеїстичні писанки”) – либонь детективного штибу: “Марія Василівна – з тих літніх осіб, чиї двері в певний момент виламують соцслужби, аби знайти застояний труп” (с. 7). Утім, жодних служб не знадобиться: цю місію вправно виконає сама героїня, що маркує біологізмами ледь не весь довколишній світ: “собаки (поганки/потвори/підстилки)” (колеги-вчителі), “форель струмкова” (завуч школи Надія Петрівна).

Автор завзято й настійно розвінчує міф про винятковий статус педагога, його моральність і духовність: “речей, які […] тягли до вічності, було значно менше, ніж тих, які схиляли до минущості” (с. 8 – 9). Так, попри керівну посаду й авторитет Надія Петрівна не відзначається належною освітянською етикою: “Життя змушувало її вживати обсценну лексику, що не личить учителеві, педагогові. Життя змушувало інколи втрачати належність до системи СІ, до еталона «вчительки з великої літери»” (с. 15). Що ж до Марії Василівни, то вона теж, “як актриса після важкої ролі, інколи виходила з образу “вчительки з великої літери” й ставала тією, кого треба покарати” (с. 10). Не приховувала власного диктаторства й детективного хисту: “Усі самі мусили йти до неї, приповзати на колінах, просячи помилування, просячи справедливого покарання” (с. 13); “діяла, як справжній мент” (с. 164). Чи ж не є вислідом такого типу поведінки, педагогічної позиції, вчительського стилю трагікомічна ситуація, в яку потрапляє завуч школи у зв’язку з вигаданою смертю Марії Василівни? (Розплата за цю брехню згодом знайде винуватця – учня-мажора Славка Копчука, ба більше – набуде реального фатального виразу!) Героїня тим часом стає свідком свого майбутнього відходу й перспективи вшанування єдиним вінком і гучним некрологом: “невже все її життя можна звести до блідої участі в зніманні фільму “Червона рута” й до цього сьогоднішнього анекдоту про фіктивну смерть і вінок? Де масштаб, де розмах, де людська одиниця на тлі географії та історії?! Де вклад у духовну скарбницю людства, чорт забирай?! І потім – де всі квіти світу для тебе, єдиної?.. А тобі вже сімдесят один” (с. 16).

Далі перед читачем автор поступово розгортає долю Марії Василівни від безмаль тридцятирічного віку, переїзду у далеке карпатське село Верхній Татарів, розвитку вчительської кар’єри, стрімкого завоювання авторитету, активної організації атеїстичної діяльності задля виховання “справжніх захисників комуністичних принципів та ідеалів”, оскарження дива з’яви Діви Марії до любовного трикутника (Андрій Семенко – Марія – Онуфрій; або: Марія – Онуфрій – Анна), трагічної та загадкової загибелі чоловіка на полюванні…

У другому розділі (“Червона ручка”) тема освіти розвивається, таємниці доль поглиблюються… Низка сентенцій про вчителювання здатні збурити свідомість педагога, разом із тим, важко не вгледіти в них бодай долю істини. Скажімо, “Освіта – дракон, який вимагав щоразу нову жертву” (с. 105). І далі: “Дракон спостерігав за своїми майбутніми нареченими ще з того часу, як вони мало чим відрізнялися від старшокласниць. Ще тоді, коли з лялечок виборсувалися метелики. […] А потім ці квіти, ці вирощені для драконів діви, виходили зі своїх кабінетів, своїх осель, після чого відбувався розрив зі світом. Вони прибували до підземелля… […] Хтось називав усе допечерне життя “громадським обов’язком”. Хтось іменував це “високим покликанням”. Хтось нарікав це прагненням до “гордого звання людини з великої літери”. Усе виявлялося на практиці значно простішим – банальним викраденням” (с. 106 – 107). Між рядками тексту прочитуємо низку питань: як учителям “старого гарту” зважитися на еволюцію, динаміку, зміну консервативних поглядів і почерків? Як позбутися страху відійти від отого заклятого календарного планування, інших “совєтських” бюрократичних методик?

Різьблена інкрустована шафа (як уособлення сталінської репресивної машини) у придбаній чоловіком квартирі виявляється криївкою для низки таємниць, які Марія Василівна натхненно розкодовує, рівночасно прагнучи навести лад у власному житті. Однак чи вдасться це героїні? Чи навпаки ще більше ускладнить і заплутає? Покійний підполковник Семенко і лісник Онуфрій – що / хто пов’язує ці імена, долі?.. Де правда істинна, а де завуальована?.. Хто вбивця, а хто жертва?.. Марія Василівна опиняється в епіцентрі секретів і риторичних питань, одкровень і пригод. Як так сталося, що на схилі життя лишилася самотньою? Чому син, якого виховувала власними потугами, не розтрачуючись ні на що, “крім школи й дому”, дослівно зрікається матері, а онук Марко, котрий жахає своїми мажорними манерами, словесними шаблонами на кшталт “Я людина настрою й свободи […] Я сьогодні такий, а завтра інший. Я абсолютно вільний” , навідується до бабуні (“Бабмері”) задля вдоволення земних потреб і утіх (шлункових, плотських)? Педагог із понад п’ятдесятилітнім стажем, жінка не спроможна дати ради рідним і близьким – випадковість чи закономірність? Оскарження одинокості реалізоване у дивацькій формі – тимчасовій оренді сусідської вівчарки Пальми. У кожному разі, якщо зіставити два самотні літні буття (Марії Семенко й Анни Зеленчук), то першій навіть можна позаздрити: її психічний стан не викликає особливого занепокоєння, натомість старість останньої однозначно бентежить і шокує. “Життя знущається з людини повсякчасно. І старість – то найпідліша з затій немилосердного життя, яке занадто жорстоке, щоб дати людині спокій” (с. 174), – висновує автор. Покинута напризволяще донькою-заробітчанкою (Світланою), Анна дослівно стоїть на порозі баборні: “Донька знову повернула з пам’яті той порожній погляд, той погляд у нікуди й, можливо, вже нізвідки” (с. 142). Схожим поглядом (порожнім чи вільним?) наділена й дивачка-бомжиха ( “Стара, смердюча, але з дуже якимось просвітленим благим обличчям” , с. 174), котра, як згодом виявиться, і є тією загадковою Гафією, що “єднає”, сполучає, переплітає образи Онуфрія й Андрія Семенка, пояснює загибель останнього й поглиблює трагізм людських доль, душ, по котрим пройшовся важкий і жорсткий чобіт Системи та її виконавців – людоловів.

Надія на зцілення й відродження української Людини певною мірою прозирає в образі доньки Світлани, онуки Анни, дівчини з вельми мелодійним іменем – Квітка, яка має на меті отримати фах учителя. Не дивно, що її краса й чистота (за винятком пристрасті до паління) бентежить зіпсованого Марка.

Чи будуть реалізовані Квітчині плани? Чи щось / хтось зуміє подіяти на онука Марії Василівни, примусити його внести правки у свої життєві орієнтири? Автор знову вдається до прийому детективного жанру, аби таким чином забезпечити інтригу. Смерть Славка Копчука стає екстраординарною подією для невеликого районного містечка; судова тяганина генерує “баталію грошей” двох заможних таборів, продукує “межову ситуацію” для Марка, в результаті чого з’являється дещо людяне в характері хлопця. Зміни у поведінці Марії Василівни стимулює візит до баборні: звідси – її прагнення не занизити, а навпаки завищити оцінки учням; сердечне переймання долею Квітки, стурбованої серйозними проблемами матері; догляд за Пальмою, господарі якої хотіли віддати собаку до притулку перед еміграцією; опіка над Василиною (матір’ю Гафії) й організація похорону; догляд за Анною тощо. Та чи не найбільшим потрясінням для Марії Василівни стає неочікуваний приїзд сивого Онуфрія з Аргентини в якості спонсора майбутнього храму. Навіть жорстка і драматична правда щодо минулого не здатна скасувати ненависть до колишнього коханця. Одне є неспростовним: “[…] її життя – це груба помилка. Але не така, через яку знімають бал. Від цієї помилки залежить, складено чи провалено тест. Життя прогаяне на ніщо. Життя підмінене” (c. 264). І далі вже професійно-депресивне: “Вона присвятила освіті все своє життя, а що та дала натомість? Ці учні, ці вчителі, вони її… викрали. Це найнахабніше викрадення людини в історії людства!” (с. 265). Разом із тим, Марія Василівна не обмежується звинуваченням інших у своїй життєвій драмі, адже витоки прозирає і у власному єстві: “Я подумала, що, можливо, взагалі стала вчителькою тільки тому, що завжди хотіла висловлювати свою оцінку щодо всього. Можливо, це був мій спосіб пізнавати й узагальнювати світ – казати кожному, на що він заслужив? […] Причому мені більше задоволення приносило виставлення низьких балів, ніж високих. […] Можливо, таким чином я хотіла спровокувати інших оцінити мене” (с. 289).

Попри чітко прописаний сюжет, елементи детективного, філософського, еротичного дискурсів, роман Мирослава Лаюка – один із тих творів, фабули яких не гоже переповідати. Прочитайте й визначте свої акценти у тексті, долях героїв, порефлексуйте над власним життям, аби згодом не опинитися на порозі баборні чи напроти неї з гіркою конклюзією на кшталт:

“Життя прогаяне… викрадене… підмінене…” .