Погода
Погода у Києві

вологість:

тиск:

вітер:

Re:цензії

10.02.2017|07:22|Ігор Ольшевський

«Голкотерапія» від Анжели Димчевої

Анжела Димчева. Игли в съня / Голки уві сні : ліричні фрагменти / Анжела Димчева ; пер. з болгар. Миколи Мартинюка та Віктора Мельника ; обклад. й ілюстр. Райни Дамяні. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2017. – 148 с.

15 липня 1799 року в Єгипті, поблизу невеликого міста Розетти (нині воно має назву Рашид), французький військовик П’єр-Франсуа Бушар знайшов гранодіоритову плиту з вибитими на ній текстами давньоєгипетською (ієрогліфічне та демотичне письмо) та давньогрецькою (койне) мовами. Останній (еллінський) напис дослідники прочитали досить легко – стало відомо, що в ньому йдеться про подяку єгипетських жерців цареві Птолемею V Епіфану. Французький вчений Сильвестр де Сасі та шведський дипломат Давид Окерблад невдовзі змогли розібратися і в демотичному єгипетському письмі. Складніше було з ієрогліфами, дешифрувати які вдалося Жанові-Франсуа Шампольйону аж через двадцять три роки після знайдення Розетського каменя.

Датовані епохою еллінізму (196 р. до Р. Х.) написи на Розетському камені, проте, не є найдавнішими – практика паралельних двомовних текстів сягає набагато раніших, ще шумеро-аккадських часів. Хто найперший запровадив таку традицію, вже, мабуть, не взнати (не здивуюся, якщо виявиться, що це взагалі сталося ще до потопу в якійсь із “Атлантид”), але одне можна сказати з певністю – це був надзвичайно мудрий достойник, котрий іще за тисячі літ до Карла V Габсбурга зрозумів, що скільки мов людина знає, стільки разів вона – людина…

Нині “надворі” ХХІ століття. Публікація “білінгв” – книг, де поряд із автентичним текстом подано і переклад, лишається вельми поширеним у світі (не становить винятку й Україна). Значення таких видань важко переоцінити. По-перше, це чудова нагода для літературознавця, котрий знає чи бодай розуміє ту чи іншу іноземну мову, проаналізувати відповідність інтерпретованого тексту оригіналові, а для митця, який має певний перекладацький досвід – ще й запропонувати свій варіант (звісно, якщо не заблимає “червоний вогник” на копірайтовому “світлофорі”). Окрім того, це привід для вивчення нашої мови “у них” і “їхньої” у нас.

Один із прикладів такого видання в Україні – книга болгарської письменниці Анжели Димчевої “Игли в съня / Голки уві сні”, що побачила світ цьогоріч у Поліграфічно-видавничому домі “Твердиня” (Луцьк). Переклали цю надзвичайно цікаву збірку відомі в Україні поети Микола Мартинюк (“за сумісництвом” – директор “Твердині”) та Віктор Мельник (до слова, це не перше звертання пана Віктора до творчості А. Димчевої – 2014 року в тій же “Твердині” вийшла збірка поезій пані Анжели “Сезони душі” у його перекладі).

Увагу привертає вже сама назва видання. Чому – “Голки уві сні”? Якщо йти “за буквою”, можна подумати, що йдеться про сновидіння, в якому з’являються ці предмети для шиття. Незабутній Олег Потурай у своїй книзі “Що віщують ваші сни” пов’язував голку з неприємностями, які можуть чекати людину в реальному житті (після пробудження). У збірнику “Приоткрытые тайны судьбы” (К. : МП “Пам’ятки України”, 1991) знайдення голки уві сні віщує суперечку, а отримання такого предмета в подарунок – розлуку з друзями. Що й казати – прикростей у нашому житті не бракує, суперечок теж (досить “прогулятися” соцмережами й інтернет-форумами), та і дехто з друзів може виявитися не тим, за його мав його досі (в цьому разі сон не такий уже й кепський). Але це, повторюю, якщо розуміти назву книжки буквально. А якщо підключити образне мислення, без якого не обходиться жоден поет – що в такому разі означають голки уві сні?

Ще не здогадалися? Тоді прочитайте анотацію, в якій чорним по білому написано: “Кожен з нас переживав неспокійні ночі, коли тривожні думки пронизували його сни. Але не кожен фіксував ті безсонні стани”. Важко з цим не погодитися. Йдеться, отже, саме про стан, коли тривога за долю – власну, близьких і суспільства в цілому, – або взагалі не дає змоги заснути, або ж “по-рейдерськи захоплює” психоделічну реальність сновидінь, прирікаючи на важке пробудження з головним болем, мерзопакосним настроєм, який мало хто втримається від спокуси виплеснути на домашніх, колег, владу, весь світ. І вже якось не до фіксацій “безсонних станів” та “голок, що стирчать зі снів” – тут хоч би день прожити не гірше, аніж учора й не наробити дурниць, про які потім жалкуватимеш і за які картатимеш себе, а це – нові “голки у сни”, й їх знову не вдасться зафіксувати…

Не так у письменників. Принцип “ні днини без рядка” змушує їх творити повсякчасно, й матеріалом для цього може слугувати будь-яка подія, емоція, порух думки – зокрема й навіяні безсонними ночами чи тривожними сновидіннями. Часто думка, яка приходить у такі моменти, якщо й не виливається у вірш, новелу чи есей, то навіть залишившись у тому вигляді, в якому була викладена на папір (чи файл, відкритий у комп’ютері), здатна вразити небайдужого читача не менш, аніж це зробив би викінчений твір.

Прецедентів тут не бракує, й це далеко не відкриття Америки чи нової екзопланети. Це, радше, споконвічна традиція – по суті, близькосхідні рубаї, а особливо далекосхідні танка і хоку зазвичай теж є породженням саме таких імпульсів-осягнень. Нині цю благодатну традицію підхопила болгарка Анжела Димчева.

Але якщо згадані вище азійські віршоформи не залишають у нас жодних сумнівів щодо приналежності їх саме до поезії, то дати якесь конкретне видове чи жанрово визначення мініатюрам, що становлять зміст “Голок уві сні” – справа непроста.

Поезія? Справді, читаючи книжку пані Анжели, не перестаєш дивуватися образним відкриттям авторки:

Літо – не антипод зими, а її чуттєве відображення”.

“Розмовляю сама... Озвучення думок – потік радіації, потужнішої за вітер відчуження”.

“Найстрашнішим є не цунамі в океані людей, а порожня кімната, в якій ми колись кохалися”.

“Деякі маски ліпше не знімати – істина триока і в цьому сенсі – убивча”.

Іноді виникає бажання “підредагувати” подібні мініатюри, надавши їм вигляду таких собі “міні-верлібрів”. А іноді А. Димчева (свідомо чи несвідомо) це робить сама:

 

“Не можу” – осад у склянці,

“не хочу” – піна на поверхні,

“не відчуваю” – уявне тіло,

“не впізнаю” – еліксир дощу...

Або ж:

 

Зашморг грошей, коли ти їх маєш, п’янить.

Зашморг грошей, коли їх немає, – просто досада.

Зашморг грошей, які ти боргуєш, вішає місяць.

І наступає морок, просякнутий кров’ю.

 

Чи, зрештою:

 

Кущі думають, що вони – ліс,

ліс думає, що він – гора,

гора думає, що вона – всесвіт.

Людина не думає.

Клікає мишкою вигаданий нею образ –

кущ із червоними, соковитими очима...

 

Проза? Таке визначення теж не позбавлене логіки, позаяк часто ловиш себе на думці, що ці максими – ніби вирвані з контексту вислови персонажів якогось, можливо, ще й не написаного (лише виношуваного письменником), але надзвичайно глибокого філософського роману, одначе в поєднанні вони самі становлять новий оригінальний контекст, який, по суті, позбавляє сенсу написання більшого твору – по їх осмисленні все стає на свої місця й без нього.

Синтез обох підходів? Чи ставимо ми собі, читаючи прозовірші Івана Тургенєва, “Осяяння” Артюра Рембо, твори Нобелівського лауреата Сен-Жон Перса, “Пісню в лабіринті” Анрі Мішо, а з українських – “Амбіції” Василя Стефаника, ранні новелети Галини Орлівни чи, скажімо, “Замість сонетів і октав” Павла Тичини (до речі, великого друга болгарського народу) запитання – прозу ми читаємо, чи все-таки поезію? Вочевидь, у цих зразках вітчизняного і світового красного письменства наявні ознаки і того, й іншого. Так і мініатюри Анжели Димчевої, – як справедливо зазначив у передмові до “Голок уві сні” видатний болгарський поет-шістдесятник Любомир Левчев, – “то не чистий жанровий формат, а симбіоз, грань між класичними жанрами”. Додам від себе – і між видами також. Тому піднаголовок “ліричні фрагменти” напрочуд підходить до творів, що склали книгу, оскільки включає в себе всі поняття, пов’язані з творчістю такого штибу – це, по суті, синонім і медитацій, і осяянь, і поезій у прозі, і…, і…, і…

Кожен такий фрагмент – привід замислитися, й не лише над змістом твору, а й над тим, що покликало письменницю до його написання, над долею країни (незалежно від того, про Болгарію йдеться, чи про Україну, а чи про іншу державу, в якій випало народитися й жити  читачеві), Людства (яке складається з конкретних людей – неповторних “кристалів” із безліччю граней), чи є нам що сказати бодай другові, аби підтримати його в тяжку хвилину, і, зрештою, що особисто кожен із нас зробив для того, аби світ навколо нас став світлішим хоча б на йоту. На жаль, далеко не всі приймають запрошення до таких роздумів – більшості зручніше скиглити, нарікаючи на долю й акумулюючи в собі заздрість і ненависть до тих, хто живе краще, або бодай уміє вижити й реалізуватися в наших умовах, зручніше шукати зовнішніх і внутрішніх ворогів, утверджуватися в думці, що в негараздах наших винні всі, окрім нас самих…

Чи ж не через таких скигліїв і заздрісників навіть рідна Батьківщина іноді здається пані Анжелі “плямою від попелу на карті світу”? Чи ж не до них звернені застереження авторки “Голок уві сні”? Вчитаймось:

Слідаминенависті найшвидше втрапляєш до озера самогубства”.

“Ненависть до інших – в’язниця, де самоув’язнений мріє, щоб інший його зненавидів. Таким чином сонце зазирне до нього крізь ґрати”.

Смерть не кличе нас, ми наполегливо заграємо з нею, інколи навіть і несвідомо” (на мою думку,  йдеться тут не так про скін фізичний, як про ті випадки, коли людина створює ілюзію життєвої активності, ба навіть успішності, але при цьому лишається духовно мертвою – дарма, що прожити може і сто, й більше літ. – І. О.).

“Лейтмотив «нескінченний перехід» настільки вкоренився в нашу свідомість (внаслідок надмірного впливу медіа), що вже сприймається як сучасний міф. Болгари люблять носити один і той же одяг, жувати одну й ту саму їжу, уповати на ідею про несподіваного месію – ще один міф є просто ущільненням їхньої аури (задумаймось тут і далі, чи суто болгар це стосується? – І. О.).

“Люди в 21-му столітті не говорять... Вони зневажливо вимірюють цінність власного розуму. Ставлять пастки загадок. А потім віртуально єднаються уві сні”.

“Болгарія перебуває в ері найнепростимішої духовної та естетичної експлуатації – це веде її до первісних часів”.

“Добро полягає не в акції «право на добро», а в умінні при безвиході не принижувати довкола себе інших”.

Помста – ознака руйнування особистості. Вона не несе в собі нірвани мрії, вона є чорною дірою, в якій деперсоналізується мозок і в ньому бере гору тваринне”.

“Все більше і більше людей хочуть бути домашніми улюбленцями – системи, політиків, багатіїв, VIP-персон, медіа… Бути підстриженими, нагодованими, нарядженими, «озвученими» за модними шаблонами суспільства – усе це перетворюється на психіатричне захворювання 21-го століття”.

“Примітивна людина – слуга гніву і власної ненависті. Це не має нічого спільного з освіченістю. Особливо на виборах. Суспільство живе в первіснообщинному ладі

“Протестуючи, людина не згодна передовсім із самою собою – не подобається накладений привілей приниження, не подобається смак проковтнутого свого еґо, не подобається свій власний матеріальний кіч, не подобається навіть нагорода, що існує в цій країні. То як же їй тоді подобатиметься влада?”

“Свобода говорити потребує, щоб їй передував обов’язок мислити”.

“Сьогоднішнє посттоталітарне суспільство в Болгарії – сирота з потворним емоційним розвитком; для нього всі моральні цінності поступово стали віртуальними іграми. Віртуально убити й украсти не гріх, просто потрібно тренуватися, щоб полегшити їх сприйняття суспільством в реальності. А інтимні таємниці політиків несподівано перетворилися на PR-кампанії, рівноцінні грошам і владі. Поки герої коміксів не вийшли зі зброєю на майдани і не закрутили рондо історії… Є під сонцем дещо нове – збочення бути політиком”.

Особливо показовим є порівняння ненависті з в’язницею, оскільки принаймні тричі (гадаю, що й більше) така думка в різні часи зринала з Ноосфери на представників різних національних культур. Максиму гімалайських Махатм – “Правильно мовиться, що людина є тюремником для самої себе” – підхопило подружжя Миколи Костянтиновича та Олени Іванівни Реріхів. Незалежно від них (ба навіть раніше за часом) схоже міркування (“Не хватайте озлоблених у тюрми: вони самі собі тюрма”) висловив геніальний символіст ХХ століття Павло Тичина. І ось тепер маємо “Голки уві сні”. Чи випадково це? Певен, що ні. Надто вузько й примітивно було б вважати ніби Реріхи й їхні Вчителі адресували ці думки тільки Росії, Павло Тичина – лише Україні, а Анжела Димчева (чи Атанас Далчев, на якого посилається автор післямови – професор Кирил Топалов) – тільки Болгарії. Хоча для декого, може, це й “зручно” – мовляв, “не нас стосується”. В тім-то й річ, що і нас, і не лише нас – для всього Людства це мовлено, але не поспішаємо ми вникати в суть і робити не завжди втішні для нас висновки, тому й переконуємо себе, що все це – суто приватні думки митців, до яких зовсім необов’язково прислухатися, а то й наліплюємо на них налички “єретиків”, “придворних поетів”, “графоманів” тощо – аби знову жити, як жили, їсти, пити, спати, прокидатися, знову їсти, пити, дивитися “зомбоскриньку”, займатися сексом, знову спати, аж поки не прокинешся й не почнеш усе спочатку… Та, на щастя є ще люди, в чиї сни (й безсонні роздуми) повсякчас проникають “голки” тривоги за стан справ у країні та світі, й кладуть вони їх на папір чи doc-файл у надії донести до небайдужих, аби ті, зі свого боку, оприлюднили уже свої роздуми, знаходячи нових “адептів” духовного “неспання”. І це не для самокопання, не для показухи. Бажання тут – достукатися до людських сердець із однією лише Програмою Життя, ім’я якій – Любов у всіх виявах. Це, на глибоке переконання А. Димчевої – правдивий шлях до духовного зцілення людини, нації, суспільства. “Мене звинувачують, – пише поетеса, – що надто багато копаюся в питаннях любові. Але що об’єднує людство? Сім мільярдів любовних історій... І кожна заслуговує бути розказаною, а не повні ненависті сценарії політиків, злодіїв і вбивць”. І в цьому сенсі “голкотерапія” пані Анжели, віриться, бодай для когось виявиться-таки ефективною.

Варто відзначити якість перекладів Миколи Мартинюка та Віктора Мельника, котрі зуміли максимально наблизити тексти письменниці до українського читача, при цьому зберігши дух оригіналу (знаменно, що консультантом перекладу виступила відома болгарська поетеса Бойка Драгомірецька, твори якої також виходили у “Твердині” окремою книжкою “Animal Planet” і теж в інтерпретації В. Мельника). Містичною таїною віє від чудових ілюстрацій Райни Дамяні. Словом, говорити про “Голки уві сні” можна багато, але найкраще – прочитати й зробити власні висновки.

 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери