Re: цензії

Зміни соціальних формацій і культурних поколінь приносять не лише позитивні сенси оновлення, вдосконалення й осягнення бажаного та реалізації намріяного для багатьох людей. Вони мають у собі багато смутку, породжуючи в учасників цих тектонічних зсувів відчуття приреченості й водночас прагнення з’ясувати джерела цього епохального фаталізму, що веде до відстороненого споглядання та самовідчуження. Перехідні епохи породжують митців, які мислять себе як verlorene Generation (втрачене покоління), котре вимушене жити у цих розламах поміж епохами і культурами, що підважують цивілізаційну товщу, розгортаючи її до пекельних глибин, із яких витікає магма історичної архаїки, трапляються тверді скам’янілості віджилих цінностей, звідкіль виривається болюче сяйво духовних прозрінь, але й вивергається їдкий отруйний дим розчарування і зневіри.

Книга Світлани Кирилюк «Сад земних насолод», іронічно-сумна назва якої алюзійно відсилає до відомого однойменного триптиха Ієроніма Босха, твору парадоксального і багатозначного, належить саме до цього типу творчості – автора переступного чи переломного віку. Про балансування «на межі земного та метафізичного, реального та оніричного» [с.5], як і про реальні життєві «пограниччя» – життя поблизу українсько-румунського кордону, студентські роки, що випали на період розпаду Радянського Союзу й проголошення незалежності України – пише в уважній і проникливій інтермедіальний студії-передмові до книги Ігор Набитович.

Потрапивши в поетичний усесвіт Світлани Кирилюк, читач стає свідком численних процесів завмирання, зникання і втишення, вистигання слідів і старіння речей, живих істот, подій та ідей. Радянсько-імперський монстр, перейшовши через фазу агонії, вступає у довготривалу фазу розпаду, прирікаючи сучасників жити поміж зогнилих решток і випадкового непотребу, задихатися від браку чистого повітря і розгрібати сміття, торуючи незвідані й не надто освітлені добрими надіями власні шляхи. Мотиви Еклезіастової проповіді майже нав’язливо витають тут над кожною сторінкою, породжуючи символічні втілення марнотності усього сущого, безвиході й гнітючої статики. Велике тіло мертвої держави створює хаотичний безвихідний лабіринт, алгоритмом виходу із якого може бути лише щоденна безжальна констатація смерті, санація загромаджених мертвотою просторів і вдивляння у себе – в пошуках чистих джерел, ясного сонця чи хоча б місячного світла у нічній темряві, світла внутрішніх істин.

Ліричні герої книги гостро відчувають зовнішні обмеження і запрограмованість власного життя цим часовим виміром як майже зримим, майже матеріально відчутним кордоном: «бо кора днів занадто розтріснута /і хто знає, /в якій зі щілин таки пропаду» [с.83], «дні мов прочинені двері – /в обидва боки /ввіходиш – виходиш, /виходиш – ввіходиш /рухаються допоки /не заскиглять завіси /і не заклинить замки» [с.139], «витинанки днів» [с.214], «ти знаєш що ти ріка /тебе вигойдує час /на своїх берегах» [с.140], «і ріки днів, і дні шалених рік» [с.69], «ці думки мури, /де дні, наче книги, чита Еліот» [с.32], «і затятим, упертим пластом /залягають роки. Проступають /в темних плесах контури днів» [с.38]. Двері, береги, нетривкі витинанки, ріки, повні песимізму книги – це все метафори часу, у межах якого відбувається буттєве тривання – безжальний і розхитаний хронотоп буднів:

Батогами буднів гнаний і злий,

упадеш з усвідомленням хисткості світу,

у якому усе – від сльозини до злив –

переплутане [с.53].

Книга пройнята мінорною тональністю, яка досягається проте не стільки емоційною експресією ліричного героя, скільки моделюванням незатишних і неолюднених краєвидів. У віршах проговорюється сублімований, пропущений багато разів через внутрішньо-психологічні лабіринти досвід. На стилістичному рівні часто констатується доконана, завершена дія: «боги повмирали» [с.24], «звірі, покинувши теплі печери, /подалися у мандри» [с.25], «протяги всі /всі вітри /уже викричані /у простір» [c.35], «витече, наче око дикого звіра, /наше тепер. …/ Ми протечемо дощами» [c.39] та ін. На імагологічному рівні все це – символи завершення, вмирання, зникнення. Авторка творить багато розмаїтих образів, що вказують на постійну й неминучу присутність смерті у бутті. І це не просто діалектика життя-смерті, а повсякчасне memento mori, яке створює настрій безнадії, приреченості, зловісності:

крихкість – ознака з якою живеш

усе розпадається надто швидко [с.143];

залишилися символи слів

мов облупані хати

у пустелю мого століття

злітаються бузьки вмирати [с.51];

і відчуваєш себе на дні колодязя

до якого ніхто не приходить по воду

каменіють дерева в саду важчає час

дозрівають його плоди у тілі

що відходить від тебе чужіючи [c.91].

Типово для перехідних історико-культурних періодів актуалізується символіка ветхості різних світових явищ, старості й розпорошення. Екзистенція плинна й мінлива, у кожній своїй миттєвості приречена на вмирання: «Мов покинуті замки /легендами, /обростаєм роками» [c.43], «дні як дні /вигаслі остаточно» [с.86], «тут ніколи не буде інакше /запах старіючих тіл /зужита одіж /дух забиває» [с.142], «Вік спорожнілих іріїв. /Полишених гнізд символіка /обростає мохами спогадів» [с.63], «Щомиті причетність до притч проростає в тобі. /Це мох у затінених шпарах склепів» [с.65]. Вижити в цьому хронотопі можливо лише коштом втрати чуттєвості – позбуванням зору, слуху, теплокровної вітальності:

Треба вчитися жити у риб.

Плавниками тремкими

розтинаючи простір води,

вони вірять у цілісність світу,

в якому відсутнє небо [с.64].

Звідси й інші архетипно-міфологічні бестіарні метафори тожсамості: бджола, комаха, змія, риба, вуж.

Поетичний світ Світлани Кирилюк – виразно інтровертний. Ліричні герої не знаходять у зовнішньому соціальному житті жодних речей, які дозволили б забути про власну самоту і допомогли б заповнити зяючу й болючу порожнечу. Тому доводиться вглядатися у дзеркала і дослухатися до звуків природи поза людським світом, віднаходячи там аналогії до власних переживань і долі свого покоління:

Знак листу на чорній землі.

Він стане її губами.

Із них проростуть слова,

вростаючи в білі брами

зимових німих феєрій,

безглуздих байдужих бунтів.

Ми в небо зламали двері

й не знаєм тепер, як бути [«Передзим’я», с.36]

Це вражаюче самотній світ, у якому світлими острівцями постають поодинокі згадки про дитинство, наївну віру, «гру в зелене» і жорстоке світло світоглядних осяянь. Тому найбільш об’ємно зі всіх пір року представлена у книзі зима, а надто ж – тривожні грудневі краєвиди, час, коли найдовші ночі, коли майбутній ріст сонця здається примарним і непевним:

Ці спогади світла страшні, коли довшають ночі

в протяжнім витті зголоднілих бездомних псів.

І хочеш померти. Й ніколи померти не хочеш.

І кличеш слова. І боїшся накликаних слів [«Дощ у грудні», c.61]

Слова у поетичному космосі Світлани Кирилюк народжуються у внутрішньому інтуїтивному сяянні, поза контролем свідомості, як посланці «найкращого співрозмовника Бога», як рятунок і спроможність вийти із замкнутої сфери самоти, виговоритися, дістатися-доторкнутися до Іншого. Авторка творить безліч метафор про народження у собі, у власних напівснах цього таємничого мовлення:

На губах, наче первісний мед,

стигне досвід.

Мовчи.

Ці рої лиш твої.

Ці оголені плеса слова

заховають тебе,

Як прибудуть чужі гінці

(ми у світі оцім випадкові) [c.33]

а в мені пишуться світи

я виношую в собі простори світла [c.81]

я їх хочу забути і не вмію

бо кора днів занадто розтріснута

з-під неї виповзає щораз нова мурашва

поселяється у комірчинах пам’яті

і живе своїм

не залежним від мене життям

і ношу в собі вже цілий мурашник

з ходами-переходами

від одного до іншого сну

боюся загубитися у цих лабіринтах [c.83].

вірші знову приходять до мене

мовби з іншого світу

чужі

я багато років не підпускала їх

затуляла вуха

і лише очі

зраджували

вихлюпуючи зелену музику

і одної ночі я не замкнула двері

вони прийшли по мене [c.89].

Внутрішня альтернативна реальність («світла років сфокусувалися на мені /вимагаючи сатисфакції за сни / (з’ясувалося: я проміняла себе на сни)» [c.81]; «так починаєш жити алюзіями /розгубивши назавше ілюзії» [c.91]; «реальність яка не існує /світ у розламах пазлів» [c.201]) захоплює добре освоєними ландшафтами, надійно прокладеними шляхами, органічними міжтекстовими діалогами. Біблійні алюзії, відсилання до текстів Овідія, Дж. Мільтона, Т. Еліота, Ф. Ніцше, М. Салтикова-Щедріна, І. Франка, М. Капора, І. Калинця, кінострічок І. Бергмана, А. Гічкока, С. Параджанова, Ю. Іллєнка, художніх робіт І. Босха, М. Приймаченко – далеко не повний перелік експліцитно заявлених міжтекстових зв’язків у поетичній збірці С. Кирилюк. Порятунок приходить саме звідси – із діалогу, що ведеться через віки й десятиліття – зі скарбниці надбаного людством досвіду, який дозволяє дивитися на свій час і людей із відстороненої перспективи, відрефлексовуючи неквапливий хід історії й тривожно нашорошуючись від часових протягів.

Проте розбудований авторкою внутрішній світ далекий від декадансу як потреби у втечі від реальності, спраглості ілюзій, мрійливості чи проповідування естетики смерті. Це неоромантичний світ, асоціативно пов’язаний із духовним самодоланням, філософією активного чину, які зустрічаємо у творчості Лесі Українки, поетів Празької школи, шістдесятників. У концептосфері неоромантизму важливе місце займає досвід самопожертви й самообмеження задля народження світу більш досконалого та приходу особистості стійкішої і вітальнішої, ніж актуальне Я ліричних героїв. Тому відбувається ненастанне різьблення себе, у ході якого відтинається все хворобливе і зайве, а погляд навіть крізь біль і сльози вдивляється у горішнє світло, сподіваючись руху і змін:

врости очима у світ

де багато світла

де знак небес

пророцтва неписані

віддихом вчуті

на дотик

як кров – на смак

біжиш-утікаєш

у хащі у темінь –

приречений звір –

навспак [c.109]

Чудо духовного переродження – Преображення – спрагло вичікується, як поява чудесної стрілки-цвіту, випущеної звиклим до невибагливого ґрунту кактусом:

відрощувати усвідомленість

як кактус колючки

надтонкими антенами

вростаючи у простір

унезалежнюючись від світу

щоби нарешті вибухнути яскравим суцвіттям:

досить!.. [с.145].

Прагнення духовного руху і дій наштовхуються на невблаганність буднів, помножену на самотність у світі, де найліпшою є філософія риб і кротів:

не користуючись ліфтом

збігаю

творячи ілюзію вітру

вниз із восьмого поверху

перечіпляючись за перила

і здається ще мить і –

ось-ось – крила

виростуть за спиною

в темнім мішкові під’їзду

запах смаженої картоплі

упереміш з сечею

залізні двері з кодовим числом 18 [c.88]

Тому лірична героїня й означує себе «добровільним в’язнем /що знає кодове число 18» – буття одиницею, індивідуальністю у порожнечі вісімки-нескінченності. Духовний неспокій ліричних героїв Світлани Кирилюк споріднений із життям мешканців повітряної стихії. Вони надчутливі до вітру і подій, що відбуваються у високостях гір, кронах дерев і небесах. Небесна твердь у цих віршах не буває залишеною у спокої та чужою – вона повна отворів, прокладених птахами, світлом, поглядами, вітами дерев:

Бо небо – то лиш льоди, лише апологія міту.

З-під товщі днів виринаю,

намацуючи початки усіх берегів.

Там досі невтомні кроти наслухають,

як дорослішають дерева,

як їхні скрипучі хребти

все глибше вростають у небо [с.64].

Ця відкритість до неба не завжди безболісна, адже буває завмирання на півдорозі:

ця безпробудність віт

врослих у небо –

там отвори для птахів і вітру

пастки

в які не поткнешся –

заклинить зразу

і скажуть:

ангел що падає [с.141]

Або ж дерево сягає межі у своєму рості:

приходить час коли деревам

нема куди більше рости

коли коріння

в осклизлих нішах глибин

не відчуває крони

коли забуто імена птахів

коли порожнеча дупла –

безодня [c.202].

Образ пахів – багатозначний символ у поезіях Світлани Кирилюк. Птахи втілюють омріяний стан душі – динамізму і легкості, лету, долання інерційних сил тяжіння. Водночас це й символ духовного аристократизму, готовності до вищого суду:

я не належу до тих хто буде панікувати

коли зграї гічкоківського птаства

оселяться побіля будівель

ті хто гукає і б’є на сполох

згодом обов’язково сховаються

так показує досвід

так навчає історія

я їм відкрию ворота саду

віднайду Босха

викличу Пана

най вслухаються в голоси

птахів що принесли вість

хто здатен читати знаки

відколи помер Діоніс

й зруйновані всі ітаки

---------------------------

так починатиметься

нове Євангеліє від Птаха [с.129]

Це Євангеліє відкриває двері для янголів співчуття й демонструє невідворотність проминання:

ніхто не зачинить двері

птах битиметься об скло

вдихаючи світло біле

білого світу біль [c.197]

Назва збірки «Сад земних насолод» схиляє роздивлятися заховані за сторінками книги Світлани Кирилюк, її метафоричним і символічним розмаїттям інші палімпсестні сліди – зокрема, райські міфи й докладно деталізовану картину земних чуттєвих утіх, створену Ієронімом Босхом на початку ХVІ ст., на порозі виникнення новочасної філософії раціоналізму. Авторка ніби запозичує з твору живописця рівномірне світло, завдяки якому всі зображені на картині об’єкти позбавлені тіні, справляючи враження ірреальності. У проекції літератури це виражається в домінуванні образної умовності, панування тропічних засобів – метафор, алегорій, символів. У вірші «Сад земних насолод. Версія» досить промовисто вказано на першовитоки авторського поетичного міфосвіту:

Коли Єва з Адамом зійшли із картини Босха,

була північ. І вітер холодний обмацував вигини тіл.

Біла ангельська одіж між небом й землею сохла.

Задивився Адам і для Єви зірвати хотів.

Була північ. І яблуко черви сточили. І Змія

слід застиг на стежках зеленім м’якім полотні.

І старий Саваоф, мов приречений, небо міряв

і відмірював кожному білі і чорні дні.

Тихо північ минала. Ішли без дороги в нікуди.

затерпало в Адамовім тілі уперте насіння.

І вслухалася Єва, як дивно тепліють груди

й проростає у лоні туге й прохолодне коріння [c.41].

Адам і Єва на картині Босха зображені не вигнанцями божого Едему, а благословенною Христом парою. Проте центральна частина роботи – своєрідне випробування земними спокусами, які необхідно пройти – відміряні Саваофом «білі і чорні дні», які мають розкрити їх істинне призначення. І призначення це, виходячи із середньовічних цінностей, аж ніяк не в чуттєвих насолодах, які врешті завершуються покаранням. Тому вдало резонує у віршах Світлани Кирилюк сумна констатація Тараса Федюка: «ці люде – вони не від Бога – / від Босха…». У поетичній збірці «Сад земних насолод» змодельовано світ яскраво сублімованої, відчуженої чи заблокованої жіночності, і загалом, чуттєвості та бажань, у якому не лишається місця ані для звірів і трави, ані для зеленого кольору й теплої крові:

запах плодів передчасно зогнилих

солодка акустика бджіл запізнілих

травинки подолані спекою

і комашині концерти

здавалося:

все це зі мною завжди

а коли зупинилася

щоби розкрити навстіж

ворота саду старого

не віднайшла нічого [c.127]

Жінка як Єва, як істота біологічна, у цьому світі заперечується, як і знімається чиста жіноча ідентичність ліричної героїні, котра зчаста збивається у своїх рефлексіях на чоловічий рід, і промовляє чоловічим голосом. Жінка долається задля народження людини універсальної – просвітленої вірою, спорідненої деревам і птахам. «Сад земних насолод» – всього лиш зліпок, начеркова й недосконала копія обітованого на початку творення, а мандри цим садом – тимчасове земне паломництво. Попри те, що у першому вірші збірки констатується смерть кумирів, ліричні герої віршів Світлани Кирилюк уперто шукають свого Бога, загострено відчувають власну приреченість долати саме цей, відведений їм шлях, вузький і безрадісний, у цій напівмертвій, забутій Творцем країні.

Досвід духовного шляху проживається і проговорюється, проте у якусь мить це мовленнєве самовираження втрачає актуальність і зазнає знецінення, заперечуючись уславленням мовчання. Заключний поетичний цикл збірки – «Заповнення порожнечі: Розмови» приводить до висновку, що у цьому ветхому світі слова марні, ніби циклічно завершуючи тезу про марність усього, висловлену вже у першому розділі книги в іронічно названому вірші «Бунт»:

Кидаю під ноги дрантя мрій

(ця одіж ніколи не мала пристойного вигляду!)

і гола, мов заблукана

в літі дитина

іду шукати теплий пісок,

аби будувати

високі замки ілюзій

(будувати і загортати,

будувати і загортати,

і відтиски пальців

на жовтому піску

лишати) [c.28].

Зрештою, усе, що мало відбутися, і всі пророцтва – були давно і наперед знані. Усвідомлення марності слова веде в останньому розділі книги до остаточного зречення – ісихазму, на різні лики якого наштовхується читач, завершуючи читання книги:

мовчання таке досконале

як цупка не розтиснена пружина

на воротах старого дому

де живуть привиди

тіні чужих таємниць

іржава колодочка болю

до котрої нікому немає діла [с.211]

мовчання – золото

так хтось сказав колись

живу в золотій пустелі мовчання

перетворюючись поволі на мумію

на устах застиглі слова