Світлана Кирилюк. Сад земних насолод. – Чернівці: Друк Арт, 2016. – 240 с.
знову зліпки садів розкладаєш в уяві
цей час – твої штири стіни
на них образ раю відсутній…
Світлана Кирилюк
…Хоче намалювати гієрогліф «САД», а з’являється «СУД»…
Юрко Ґудзь
Зміни соціальних формацій і культурних поколінь приносять не лише позитивні сенси оновлення, вдосконалення й осягнення бажаного та реалізації намріяного для багатьох людей. Вони мають у собі багато смутку, породжуючи в учасників цих тектонічних зсувів відчуття приреченості й водночас прагнення з’ясувати джерела цього епохального фаталізму, що веде до відстороненого споглядання та самовідчуження. Перехідні епохи породжують митців, які мислять себе як verlorene Generation (втрачене покоління), котре вимушене жити у цих розламах поміж епохами і культурами, що підважують цивілізаційну товщу, розгортаючи її до пекельних глибин, із яких витікає магма історичної архаїки, трапляються тверді скам’янілості віджилих цінностей, звідкіль виривається болюче сяйво духовних прозрінь, але й вивергається їдкий отруйний дим розчарування і зневіри.
Книга Світлани Кирилюк «Сад земних насолод», іронічно-сумна назва якої алюзійно відсилає до відомого однойменного триптиха Ієроніма Босха, твору парадоксального і багатозначного, належить саме до цього типу творчості – автора переступного чи переломного віку. Про балансування «на межі земного та метафізичного, реального та оніричного» [с.5], як і про реальні життєві «пограниччя» – життя поблизу українсько-румунського кордону, студентські роки, що випали на період розпаду Радянського Союзу й проголошення незалежності України – пише в уважній і проникливій інтермедіальний студії-передмові до книги Ігор Набитович.
Потрапивши в поетичний усесвіт Світлани Кирилюк, читач стає свідком численних процесів завмирання, зникання і втишення, вистигання слідів і старіння речей, живих істот, подій та ідей. Радянсько-імперський монстр, перейшовши через фазу агонії, вступає у довготривалу фазу розпаду, прирікаючи сучасників жити поміж зогнилих решток і випадкового непотребу, задихатися від браку чистого повітря і розгрібати сміття, торуючи незвідані й не надто освітлені добрими надіями власні шляхи. Мотиви Еклезіастової проповіді майже нав’язливо витають тут над кожною сторінкою, породжуючи символічні втілення марнотності усього сущого, безвиході й гнітючої статики. Велике тіло мертвої держави створює хаотичний безвихідний лабіринт, алгоритмом виходу із якого може бути лише щоденна безжальна констатація смерті, санація загромаджених мертвотою просторів і вдивляння у себе – в пошуках чистих джерел, ясного сонця чи хоча б місячного світла у нічній темряві, світла внутрішніх істин.
Ліричні герої книги гостро відчувають зовнішні обмеження і запрограмованість власного життя цим часовим виміром як майже зримим, майже матеріально відчутним кордоном: «бо кора днів занадто розтріснута /і хто знає, /в якій зі щілин таки пропаду» [с.83], «дні мов прочинені двері – /в обидва боки /ввіходиш – виходиш, /виходиш – ввіходиш /рухаються допоки /не заскиглять завіси /і не заклинить замки» [с.139], «витинанки днів» [с.214], «ти знаєш що ти ріка /тебе вигойдує час /на своїх берегах» [с.140], «і ріки днів, і дні шалених рік» [с.69], «ці думки мури, /де дні, наче книги, чита Еліот» [с.32], «і затятим, упертим пластом /залягають роки. Проступають /в темних плесах контури днів» [с.38]. Двері, береги, нетривкі витинанки, ріки, повні песимізму книги – це все метафори часу, у межах якого відбувається буттєве тривання – безжальний і розхитаний хронотоп буднів:
Батогами буднів гнаний і злий,
упадеш з усвідомленням хисткості світу,
у якому усе – від сльозини до злив –
переплутане [с.53].
Книга пройнята мінорною тональністю, яка досягається проте не стільки емоційною експресією ліричного героя, скільки моделюванням незатишних і неолюднених краєвидів. У віршах проговорюється сублімований, пропущений багато разів через внутрішньо-психологічні лабіринти досвід. На стилістичному рівні часто констатується доконана, завершена дія: «боги повмирали» [с.24], «звірі, покинувши теплі печери, /подалися у мандри» [с.25], «протяги всі /всі вітри /уже викричані /у простір» [c.35], «витече, наче око дикого звіра, /наше тепер. …/ Ми протечемо дощами» [c.39] та ін. На імагологічному рівні все це – символи завершення, вмирання, зникнення. Авторка творить багато розмаїтих образів, що вказують на постійну й неминучу присутність смерті у бутті. І це не просто діалектика життя-смерті, а повсякчасне memento mori, яке створює настрій безнадії, приреченості, зловісності:
крихкість – ознака з якою живеш
усе розпадається надто швидко [с.143];
залишилися символи слів
мов облупані хати
у пустелю мого століття
злітаються бузьки вмирати [с.51];
і відчуваєш себе на дні колодязя
до якого ніхто не приходить по воду
каменіють дерева в саду важчає час
дозрівають його плоди у тілі
що відходить від тебе чужіючи [c.91].
Типово для перехідних історико-культурних періодів актуалізується символіка ветхості різних світових явищ, старості й розпорошення. Екзистенція плинна й мінлива, у кожній своїй миттєвості приречена на вмирання: «Мов покинуті замки /легендами, /обростаєм роками» [c.43], «дні як дні /вигаслі остаточно» [с.86], «тут ніколи не буде інакше /запах старіючих тіл /зужита одіж /дух забиває» [с.142], «Вік спорожнілих іріїв. /Полишених гнізд символіка /обростає мохами спогадів» [с.63], «Щомиті причетність до притч проростає в тобі. /Це мох у затінених шпарах склепів» [с.65]. Вижити в цьому хронотопі можливо лише коштом втрати чуттєвості – позбуванням зору, слуху, теплокровної вітальності:
Треба вчитися жити у риб.
Плавниками тремкими
розтинаючи простір води,
вони вірять у цілісність світу,
в якому відсутнє небо [с.64].
Звідси й інші архетипно-міфологічні бестіарні метафори тожсамості: бджола, комаха, змія, риба, вуж.
Поетичний світ Світлани Кирилюк – виразно інтровертний. Ліричні герої не знаходять у зовнішньому соціальному житті жодних речей, які дозволили б забути про власну самоту і допомогли б заповнити зяючу й болючу порожнечу. Тому доводиться вглядатися у дзеркала і дослухатися до звуків природи поза людським світом, віднаходячи там аналогії до власних переживань і долі свого покоління:
Знак листу на чорній землі.
Він стане її губами.
Із них проростуть слова,
вростаючи в білі брами
зимових німих феєрій,
безглуздих байдужих бунтів.
Ми в небо зламали двері
й не знаєм тепер, як бути [«Передзим’я», с.36]
Це вражаюче самотній світ, у якому світлими острівцями постають поодинокі згадки про дитинство, наївну віру, «гру в зелене» і жорстоке світло світоглядних осяянь. Тому найбільш об’ємно зі всіх пір року представлена у книзі зима, а надто ж – тривожні грудневі краєвиди, час, коли найдовші ночі, коли майбутній ріст сонця здається примарним і непевним:
Ці спогади світла страшні, коли довшають ночі
в протяжнім витті зголоднілих бездомних псів.
І хочеш померти. Й ніколи померти не хочеш.
І кличеш слова. І боїшся накликаних слів [«Дощ у грудні», c.61]
Слова у поетичному космосі Світлани Кирилюк народжуються у внутрішньому інтуїтивному сяянні, поза контролем свідомості, як посланці «найкращого співрозмовника Бога», як рятунок і спроможність вийти із замкнутої сфери самоти, виговоритися, дістатися-доторкнутися до Іншого. Авторка творить безліч метафор про народження у собі, у власних напівснах цього таємничого мовлення:
На губах, наче первісний мед,
стигне досвід.
Мовчи.
Ці рої лиш твої.
Ці оголені плеса слова
заховають тебе,
Як прибудуть чужі гінці
(ми у світі оцім випадкові) [c.33]
а в мені пишуться світи
я виношую в собі простори світла [c.81]
я їх хочу забути і не вмію
бо кора днів занадто розтріснута
з-під неї виповзає щораз нова мурашва
поселяється у комірчинах пам’яті
і живе своїм
не залежним від мене життям
і ношу в собі вже цілий мурашник
з ходами-переходами
від одного до іншого сну
боюся загубитися у цих лабіринтах [c.83].
вірші знову приходять до мене
мовби з іншого світу
чужі
я багато років не підпускала їх
затуляла вуха
і лише очі
зраджували
вихлюпуючи зелену музику
і одної ночі я не замкнула двері
вони прийшли по мене [c.89].
Внутрішня альтернативна реальність («світла років сфокусувалися на мені /вимагаючи сатисфакції за сни / (з’ясувалося: я проміняла себе на сни)» [c.81]; «так починаєш жити алюзіями /розгубивши назавше ілюзії» [c.91]; «реальність яка не існує /світ у розламах пазлів» [c.201]) захоплює добре освоєними ландшафтами, надійно прокладеними шляхами, органічними міжтекстовими діалогами. Біблійні алюзії, відсилання до текстів Овідія, Дж. Мільтона, Т. Еліота, Ф. Ніцше, М. Салтикова-Щедріна, І. Франка, М. Капора, І. Калинця, кінострічок І. Бергмана, А. Гічкока, С. Параджанова, Ю. Іллєнка, художніх робіт І. Босха, М. Приймаченко – далеко не повний перелік експліцитно заявлених міжтекстових зв’язків у поетичній збірці С. Кирилюк. Порятунок приходить саме звідси – із діалогу, що ведеться через віки й десятиліття – зі скарбниці надбаного людством досвіду, який дозволяє дивитися на свій час і людей із відстороненої перспективи, відрефлексовуючи неквапливий хід історії й тривожно нашорошуючись від часових протягів.
Проте розбудований авторкою внутрішній світ далекий від декадансу як потреби у втечі від реальності, спраглості ілюзій, мрійливості чи проповідування естетики смерті. Це неоромантичний світ, асоціативно пов’язаний із духовним самодоланням, філософією активного чину, які зустрічаємо у творчості Лесі Українки, поетів Празької школи, шістдесятників. У концептосфері неоромантизму важливе місце займає досвід самопожертви й самообмеження задля народження світу більш досконалого та приходу особистості стійкішої і вітальнішої, ніж актуальне Я ліричних героїв. Тому відбувається ненастанне різьблення себе, у ході якого відтинається все хворобливе і зайве, а погляд навіть крізь біль і сльози вдивляється у горішнє світло, сподіваючись руху і змін:
врости очима у світ
де багато світла
де знак небес
пророцтва неписані
віддихом вчуті
на дотик
як кров – на смак
біжиш-утікаєш
у хащі у темінь –
приречений звір –
навспак [c.109]
Чудо духовного переродження – Преображення – спрагло вичікується, як поява чудесної стрілки-цвіту, випущеної звиклим до невибагливого ґрунту кактусом:
відрощувати усвідомленість
як кактус колючки
надтонкими антенами
вростаючи у простір
унезалежнюючись від світу
щоби нарешті вибухнути яскравим суцвіттям:
досить!.. [с.145].
Прагнення духовного руху і дій наштовхуються на невблаганність буднів, помножену на самотність у світі, де найліпшою є філософія риб і кротів:
не користуючись ліфтом
збігаю
творячи ілюзію вітру
вниз із восьмого поверху
перечіпляючись за перила
і здається ще мить і –
ось-ось – крила
виростуть за спиною
в темнім мішкові під’їзду
запах смаженої картоплі
упереміш з сечею
залізні двері з кодовим числом 18 [c.88]
Тому лірична героїня й означує себе «добровільним в’язнем /що знає кодове число 18» – буття одиницею, індивідуальністю у порожнечі вісімки-нескінченності. Духовний неспокій ліричних героїв Світлани Кирилюк споріднений із життям мешканців повітряної стихії. Вони надчутливі до вітру і подій, що відбуваються у високостях гір, кронах дерев і небесах. Небесна твердь у цих віршах не буває залишеною у спокої та чужою – вона повна отворів, прокладених птахами, світлом, поглядами, вітами дерев:
Бо небо – то лиш льоди, лише апологія міту.
З-під товщі днів виринаю,
намацуючи початки усіх берегів.
Там досі невтомні кроти наслухають,
як дорослішають дерева,
як їхні скрипучі хребти
все глибше вростають у небо [с.64].
Ця відкритість до неба не завжди безболісна, адже буває завмирання на півдорозі:
ця безпробудність віт
врослих у небо –
там отвори для птахів і вітру
пастки
в які не поткнешся –
заклинить зразу
і скажуть:
ангел що падає [с.141]
Або ж дерево сягає межі у своєму рості:
приходить час коли деревам
нема куди більше рости
коли коріння
в осклизлих нішах глибин
не відчуває крони
коли забуто імена птахів
коли порожнеча дупла –
безодня [c.202].
Образ пахів – багатозначний символ у поезіях Світлани Кирилюк. Птахи втілюють омріяний стан душі – динамізму і легкості, лету, долання інерційних сил тяжіння. Водночас це й символ духовного аристократизму, готовності до вищого суду:
я не належу до тих хто буде панікувати
коли зграї гічкоківського птаства
оселяться побіля будівель
ті хто гукає і б’є на сполох
згодом обов’язково сховаються
так показує досвід
так навчає історія
я їм відкрию ворота саду
віднайду Босха
викличу Пана
най вслухаються в голоси
птахів що принесли вість
хто здатен читати знаки
відколи помер Діоніс
й зруйновані всі ітаки
---------------------------
так починатиметься
нове Євангеліє від Птаха [с.129]
Це Євангеліє відкриває двері для янголів співчуття й демонструє невідворотність проминання:
ніхто не зачинить двері
птах битиметься об скло
вдихаючи світло біле
білого світу біль [c.197]
Назва збірки «Сад земних насолод» схиляє роздивлятися заховані за сторінками книги Світлани Кирилюк, її метафоричним і символічним розмаїттям інші палімпсестні сліди – зокрема, райські міфи й докладно деталізовану картину земних чуттєвих утіх, створену Ієронімом Босхом на початку ХVІ ст., на порозі виникнення новочасної філософії раціоналізму. Авторка ніби запозичує з твору живописця рівномірне світло, завдяки якому всі зображені на картині об’єкти позбавлені тіні, справляючи враження ірреальності. У проекції літератури це виражається в домінуванні образної умовності, панування тропічних засобів – метафор, алегорій, символів. У вірші «Сад земних насолод. Версія» досить промовисто вказано на першовитоки авторського поетичного міфосвіту:
Коли Єва з Адамом зійшли із картини Босха,
була північ. І вітер холодний обмацував вигини тіл.
Біла ангельська одіж між небом й землею сохла.
Задивився Адам і для Єви зірвати хотів.
Була північ. І яблуко черви сточили. І Змія
слід застиг на стежках зеленім м’якім полотні.
І старий Саваоф, мов приречений, небо міряв
і відмірював кожному білі і чорні дні.
Тихо північ минала. Ішли без дороги в нікуди.
затерпало в Адамовім тілі уперте насіння.
І вслухалася Єва, як дивно тепліють груди
й проростає у лоні туге й прохолодне коріння [c.41].
Адам і Єва на картині Босха зображені не вигнанцями божого Едему, а благословенною Христом парою. Проте центральна частина роботи – своєрідне випробування земними спокусами, які необхідно пройти – відміряні Саваофом «білі і чорні дні», які мають розкрити їх істинне призначення. І призначення це, виходячи із середньовічних цінностей, аж ніяк не в чуттєвих насолодах, які врешті завершуються покаранням. Тому вдало резонує у віршах Світлани Кирилюк сумна констатація Тараса Федюка: «ці люде – вони не від Бога – / від Босха…». У поетичній збірці «Сад земних насолод» змодельовано світ яскраво сублімованої, відчуженої чи заблокованої жіночності, і загалом, чуттєвості та бажань, у якому не лишається місця ані для звірів і трави, ані для зеленого кольору й теплої крові:
запах плодів передчасно зогнилих
солодка акустика бджіл запізнілих
травинки подолані спекою
і комашині концерти
здавалося:
все це зі мною завжди
а коли зупинилася
щоби розкрити навстіж
ворота саду старого
не віднайшла нічого [c.127]
Жінка як Єва, як істота біологічна, у цьому світі заперечується, як і знімається чиста жіноча ідентичність ліричної героїні, котра зчаста збивається у своїх рефлексіях на чоловічий рід, і промовляє чоловічим голосом. Жінка долається задля народження людини універсальної – просвітленої вірою, спорідненої деревам і птахам. «Сад земних насолод» – всього лиш зліпок, начеркова й недосконала копія обітованого на початку творення, а мандри цим садом – тимчасове земне паломництво. Попри те, що у першому вірші збірки констатується смерть кумирів, ліричні герої віршів Світлани Кирилюк уперто шукають свого Бога, загострено відчувають власну приреченість долати саме цей, відведений їм шлях, вузький і безрадісний, у цій напівмертвій, забутій Творцем країні.
Досвід духовного шляху проживається і проговорюється, проте у якусь мить це мовленнєве самовираження втрачає актуальність і зазнає знецінення, заперечуючись уславленням мовчання. Заключний поетичний цикл збірки – «Заповнення порожнечі: Розмови» приводить до висновку, що у цьому ветхому світі слова марні, ніби циклічно завершуючи тезу про марність усього, висловлену вже у першому розділі книги в іронічно названому вірші «Бунт»:
Кидаю під ноги дрантя мрій
(ця одіж ніколи не мала пристойного вигляду!)
і гола, мов заблукана
в літі дитина
іду шукати теплий пісок,
аби будувати
високі замки ілюзій
(будувати і загортати,
будувати і загортати,
і відтиски пальців
на жовтому піску
лишати) [c.28].
Зрештою, усе, що мало відбутися, і всі пророцтва – були давно і наперед знані. Усвідомлення марності слова веде в останньому розділі книги до остаточного зречення – ісихазму, на різні лики якого наштовхується читач, завершуючи читання книги:
мовчання таке досконале
як цупка не розтиснена пружина
на воротах старого дому
де живуть привиди
тіні чужих таємниць
іржава колодочка болю
до котрої нікому немає діла [с.211]
мовчання – золото
так хтось сказав колись
живу в золотій пустелі мовчання
перетворюючись поволі на мумію
на устах застиглі слова
квітами непочутими
золотітимуть
як прийдете поговорити [с.216]
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2017/02/07/073253.html
|
