Якщо називати десять найкращих романів, написаних українськими письменниками упродовж 1991-2015 років, то до цього списку неодмінно потрапив би роман В’ячеслава Гука «Сад Галатеї».

1

У творі фактично переплелися дві сюжетні лінії. Перша – це двобій між головним літературним героєм і слідчим, який звинувачує його у підпалі притулку для пристарілих, що призвело до людських жертв. Закінчується все несподівано й водночас прогнозовано, якщо зрозуміти сенс життя: слідчий стає на бік головного літературного героя, перейнявшись трагічними фактами його біографії. І друга – розповідь про стосунки між головним літературним героєм і Мартою. Жінка кохає його, а він її ні. Здавалось би, банальна історія, але скільки трагізму, емоцій, божевілля у буквальному розумінні цього слова.

Авторові вдається віртуозно перекидати містки між двома сюжетними лініями. І це завдяки тому, що за головним літературним героєм виразно проступають риси самого В’ячеслава Гука. Я далекий від думки ставити між ними знак рівності, бо це, звісно, не так. Але кожний письменник в тій чи іншій мірі пише книгу про себе. Все залежить лише від ступеню щирості автора, від того, наскільки він відкритий для читача. В’ячеслав Гук багато ще особистісного приберіг для наступних своїх романів, тому чекатимемо на них з нетерпінням.

На користь моєї версії про переплетення життєвих колізій Гука-Янсона свідчать багаторазові згадки про Крим, де жив свого часу наш автор. Вони виникають несподівано, ніби в мареннях головного героя, але стає зрозумілим, що це суть його життя, а не просто щемливий спогад. Ось як тут, наприклад: “… я уявив тьмяну спеку, що засотала цупким павутинням рейки, притрушену гарячою курявою стару залізничну станцію, що загубилася десь у кримських полях, вельми спекотний полудень, чорний вітер і золоті сни” (25) . Для Янсона ці спогади головніші, ніж бурмотіння слідчого та й, зрештою, усвідомлення того, що життя вже доволі швидко закінчиться.

В поетику твору автор вплітає роздуми героя про ті чи інші книги. І знову тут можна провести паралель між Гуком і Янсоном. Ось, наприклад, Асар пригадує твір “Плач” американської поетки Едни Сент-Вінсент Міллей: “Це вельми зворушливий твір про те, як діти зненацька дізнаються про смерть власного батька, про те, що тепер його куртка й штани будуть перешиті на них, а ще, що в кишенях їхнього вмерлого батька було знайдено ключі та монетки в кришках тютюну – смерть завжди забирає найрідніших, найліпших” (с.28). І таких міні-рецензій ще буде декілька в тексті роману.

У головного героя – не просто поетична душа, він відчуває поетику душею. “Мене завжди цікавили не надто відомі мені речі, я це називаю – сліди рядів, - каже він, - не дуже зрозуміла, на перший погляд, сполука слів, але прихована чарівність якої не викликає в мене жодного сумніву” (с.48).

Як відомо, В’ячеслав Гук пише не лише прозу, а й поезію. І знову ми вбачаємо авторське начало в словах головного героя: “Знаєте, я вважаю, що мої спроби добре складати вірші все-таки гідні бодай якоїсь оцінки. Тут я іноді пишу вірші німецькою, яку знаю, як рідну, і англійською, якою теж непогано володію, а також – перекладаю. Мій теперішній світ – це папір, каламар, атрамент, перо…” (с.55). Асар Янсон порівнює себе з гітлерівським злочинцем Бальдуром фон Ширахом, який, перебуваючи у в’язниці Нюрнберга, перекладав німецькою вірші славетного англійця Теннісона.

Словами Янсона письменник говорить у третій особі ніби сам про себе: “На диво, я теж маю власний шлях розвитку свідомості, як письменник, який напівсвідомо починав свій шлях до великої літератури з поетичної збірки, можливо, навіть із не надто вдалої книжки, слабкої та учнівської, а з часом його дар або хист набував певних ознак, невпинно зростаючи, і перші вже прозові його речі – оповідання, передусім, - доводять його безперечне право займатися цією справою на повну силу” (с.90).

В’ячеслав Гук ніби перекидає місточок до сьогодення, зокрема, говорячи про деякі нюанси книговидавничої справи. Янсон каже: “Марто, так деякі видавництва чомусь беруть до розгляду тільки частину рукопису, себто вони читають тільки початок, Марто, уяви ж но собі, тільки початок! Це така груба помилка, це таке безглуздя…” (с.99).

“Сад Галатеї” В’ячеслава Гука можна віднести (щоправда, з певною долею умовності) до тих романів, про яких кажуть, що це “потік свідомості”. Цікаво, що автор вустами героя згадує саме про це: “Я, щоб ви знали, визнаю, що ніколи не вірив у потік свідомості психолога Вільяма Джеймса. Господи, спитаєте ви, до чого тут цей пан Джеймс?!. Я так бажаю, і край! Я вважав, що його думки – це все штучне, несправжнє. Науково все це дуже важко довести. Навіщо так ускладнювати людське життя?.. Воно ж і так здається нудним… Наприклад, я був твердо переконаний, що за днем усе одно настане вечір, а перегодя – ніч, що людські почуття і є тим одним суцільним потоком, як плин крові, що все у природі має свою логічну послідовність і химерну циклічність, усе підкорюється її правилам і законам, тому навіщо ж іще щось вигадувати??? І так – завжди. Хоча декому це геть не подобається! Нехай їх лиха година схопить! Я знаю, що я сам обмиляюся. Хоча, можливо, той химерний англієць і мав рацію. Мої відчуття були значно вищими за мою свідомість – тоді, на березі Ризької затоки, коли я йшов за водою відпливу, яка була Мартою, за білою тремкою чайкою її сукні, щоб ніколи не повернутися назад, тому що не буває лейтмотиву в життя і смерті, як не буває співочого горла у безголосого грака. Мої ноги встругають у білий   пісок, занурюються по саму кісточку – і я зненацька ріжу ногу об шматок гострого скла розбитої пляшки дня, але мені не боляче. Мені дуже страшно. Ніби я відчуваю, що мою поповину надсік гострий ніж – і назад вороття вже немає, - саме так народжується спогад, який керує людськими вчинками, зумовлюючи тим ніби розклад мертвих тканин душі. І дар слова, який я маю, замикає мої почуття, і я від того слова – геть залежу: усі мої вчинки, роздуми й бажання – завше залежать од нього…” (с.110-111).

Ще один штрих до портрету В’ячеслава Гука – його захоплення мистецтвом. Літературний герой не відстає від автора. Янсон каже: “Прояв, може, незначний, мистецьких здібностей надав мені можливості зацікавитися роботами бельгійського маляра, дивного й загадкового пана Рене Магрітта, якого я ставлю вище за будь-кого з малярів двадцятого століття. Не знаю, скільки коштують його художні роботи тепер, але, напевно, багатії за них виклали б дуже грубі гроші, зважаючи на магріттський вишуканий смак і довершений стиль, уявлення про життя, що просто приголомшує і навіть шокує своєю відвертістю, бо воно занадто естетське, навіть снобістське. Він завжди був снобом, навіть у славетній своїй “Скриньці Пандори” змалював не когось, а самого себе. Не вірите? Я бачив саме чорно-білу фотокартку Рене Магрітта…” (с. 133).

2

Головного героя роману зовуть Асар Янсон. Це старий єврей. Йому 93 роки. Він “пережив жахи радянського загарбання”, служив німцям, аби врятувати власне життя. Про себе каже так: “Я вельми втомився. Вичерпався до решти. Дійшов, так би мовити, до кінця. Ніби прожив на цій землі разів зо два… Моє тіло прагне сирої землі, щоб у ній нарешті ж спочити. Так. Це сута правда” (с. 12).

Коли стільки проживеш на світі, то мимоволі стаєш не лише філософом, а й циніком. Для головного героя філософствувати – це значить готувати себе до смерті. Янсон вголос розмірковує, а слідчий слухає його одкровення, що не мають жодного стосунку до розслідуваної справи, і це бісить чоловіка, який неодмінно хоче засадити старого до в’язниці, але з плином часу подібні філософсько-цинічні істини помалу роблять переворот у його мозку, ставлять усе з голови на ноги, і світ постає у своїй ницості саме таким, як про це каже Асар: “Брутальне вбоге життя має бути коротким, а ось моє – довге. Я хоч і старий, та, вибачайте на слові, іще при доброму глузді та трішечки при здоров’ї, хоча й маю купу тілесних хвороб. Хитався все своє життя межи добром і злом, світлом і темрявою. І все-таки здужав обернутися на злочинця. А ще я – страшенно впертий. Колись сам у власній душі розворушив бунтівні поривання, а потім усе життя почувався так, ніби повзав накарячках, охоплений усежирущим полум’ям. Повірте моєму слову, це сута правда. Життя людське – це жахне криваве бойовище, і я ніколи, на жаль, не був його переможцем” (с. 24).

Головний герой уже не живе надіями. Йому знадобилося ціле життя, аби збагнути його жаску нікчемність. Замість в’язниці, яка прихистила його, він хоче, аби це була могила.

Асар Янсон, за його ж власним визначенням, з плином часу не позбувся туги, а лиш удосконалив її, ставши фахівцем із цього питання.

Крізь увесь роман ми спостерігаємо за процесом розвитку й становлення свідомості душогубця, але вслід за автором і слідчим вбачаємо своєрідний стокгольмський синдром, відчуваючи співчуття і жалість до головного героя. Ми стаємо його заручниками, бо ніщо людське не чуже нам: “Муки душі є значно страшнішими за тортури фізичні: моя еволюція дійшла завершення, а те, що ви бачите, є її фінальним етапом. Так іноді лютої зими, коли температура повітря знижувалась усе більше й більше, надвечір на світло вікон летіли птахи, щоб урятуватись од холоду й смерті, але цупкі заледенілі шиби не пускали їх до теплих міських віталень, і пташки глухо й дужо бились у вікна закоцюблими тільцями, але – марно, і вночі птахи замерзали, залишивши на шибках червоні плями від крові, яка ще довго й рвучко струмила з пташиних поранених тілець. На ранок біля вікон лежали, заметені хугою, замерзлі пташини, схожі на осклілі бурульки, і в деяких із них були розплющені зранені великі блискучі очі, де все назавжди завмерло: і жах, і біль, і пручання…” (с.59).

Жертвою головного героя стала в притулку сестра Ірма, яка, на його думку, була народжена для того, щоби бути жорстокою наглядачкою в лікарні для душевнохворих, а не сестрою милосердя у притулку для літніх і самотніх. Коли слідчий запитує в Янсона: “До речі, ви, мабуть, забули один із головних заповітів Біблії – не вбий, про який має пам’ятати кожна людина?” – той відповідає: “Шостий, здається, за ліком заповіт. Я завжди про нього пам’ятав, проговорював уранці натщесерце, бо моє суспільне становище вимагало цього від мене, але, даруйте, одного разу я просто більше не зміг витримати знущання й ганьби… ” (с.73).

Людина, яка прожила таке життя, може з повним правом сказати: “Я маю стан цілковитого супокою, який притаманний рослині чи насінню. Розумієте, пане слідчий, яке це щастя?” (с.91). Для нього неприпустим є те, що для інших здається нормальним чи дивним. Янсон обурюється, наприклад, коли жінку порівнюють з віолончеллю, бо саме жінка і віолончель, на його думку, “найліпше відбивають символіку людського тіла, яке зазнало душевних тортур…” (с.93).

Для багатьох з нас, можливо, це звучить парадоксально, але для Янсона цілком очевидним є наступне: “Я вже давно для себе відкрив таке чудове поняття – немузикальність музики, а ще – винайшов глухість того, хто пречудово чує” (с.143).

Янсон довго і, як здається слідчому, нудно розмірковує про тіло й душу: “Знаєте, я вже старий горопашний мужик, хоча колись у жилах моїх струмувала гаряча кров, і свого часу, можу вас запевнити, лиха хильнув надміру, тому що несхитно тяг лямку свого клятого життя, але навдивовижу ще зберігаю свої розумові сили та й фізичні, до певної міри, теж. Результат, на який розраховував, став незмірно важчий, аніж я сподівався. Оскільки я геть не врахував, що на злочин тіла потому так жорстко реагуватиме душа. Тепер я беззастережно під повнісіньким її контролем, і це, уявіть, дуже важко, адже людська душа для мене – усе-таки наволоч. Найпотаємніші глибини моєї душі – мертві давно, але вона є ще живою, як бачите. Тому зі свого тривалого й жахливого життя мимо своєї охоти мушу згадувати тільки сумне. Бо я, усе ж таки, тварина, падло, лайно собаче. І тому маю душу тварини, яка, як вам, певно, відомо зі “Святого Письма”, виникла за повелінням Божим із матеріальної природи, а тому її призначення на землі не є моральним. Так! Так! Так! Я маю рацію! А тому для такої тваринної душі, як у мене, чуттєві потреби є, напевно, чимось безумовним і непереборним, як звірячі звички й інстинкти. У звичайної ж людини, не такої, як я, а створеної за подобою Бога, як давно колись стверджував лікар Христоф Вільгельм Гуфеланд, немає непереборних інстинктів. Уявіть-но, колись моє серце повнилося цілковитою терплячістю, але згодом його навічно повив цупкий присмерк життя і моє сп’яніння стало ще п’янкішим. Угу, так-так, повірте. Життя – як собаці на перелазі. І як мені було розкошувати в тому клятому житті?.. Я ж бо і їв, і пив – не на дурничку, за все мав платити, ніколи не жив на ласкавому хлібі та й міг працювати колись, геть не втомлюючись. Так, я купу помилок наробив, бо колись пхався межи люди й намагався любити серед зла і жахіття, але моєї провини в тому немає. Я, незважаючи на свою вдачу, завжди прагнув більшого, але мені ніколи не щастило. Усе було саме так, як ви собі уявляєте. До слова, я, власне, уважаю, що є чистісіньким безглуздям іще й досі не зрозуміти – що саме зі мною тепер відбувається. Але тіло моє тішиться перемогою, хоча душа і скавчить, як собака в руках гицеля. Люди, а не Господь усекараючий і найласкавіший, запроторили мене до цієї в’язниці. Але, щоб ви знали, я будь-якої миті з неймовірною радістю піду до суду на розправу. До того ж додам – я не собака і вихляти хвостом перед вами, даруйте, не буду” (с.29-30).

Страшна таємниця псує Янсону все життя. Коли він її розкриває перед слідчим, то, здається, йому самому стає легше: “Моя душа завжди була непохитною, душа людини, котра могла пройти службу в латвійському легіоні СС за часів Другої світової війни й залишитися морально чистою. В архівах Риги десь, певно, іще зберігається досьє на мене, моя справжня автобіографія, од якої мені було потрібно відмовитися під час загарбання СРСР території Латвії. У ній зокрема йшлося, що 1943-го я був завербований до німецької контррозвідки й навіть приятелював із головою зондеркоманди паном Фельдмессером, бабієм і розпусником, який … аж надто купався в розкошах, геть зневажаючи хисткі норми сучасної моралі” (с. 113).

Здається, слідчий шокований відвертістю Янсона і хоче знати подробиці. Для Асара нічого цікавого в цьому нема, але він задовольняє цікавість слідчого: “… маю дві автобіографії, із якими й досі живу: за однією я – учитель німецької мови й воював на боці радянських солдатів, був поранений у бою, лежав у шпиталі, а за іншою – я теж учитель німецької мови, але з тією різницею, що воював на боці нацистської Німеччини. Перша була просто легендою, друга – сутою правдою. А подробиць од мене ви не дізнаєтеся ніколи” (с. 131)

Після того як побачили, що Янсон шкодує вбивати людей, його відправили будувати касарні для німецьких солдатів. Він каже: “Зізнаюся, не було ніякого задоволення в тому, що я мав там робити, але то було краще, ніж брати участь у щоденних розстрілах” (с. 142).

Жахіття гітлерівської окупації не можуть не відобразитися на психіці людей. Янсон розповідає слідчому: “Я на власні очі бачив препаровану голову страченої єврейської дівчинки, яка слугувала за прикрасу до письмового столу голові зондеркоманди панові Фельдмессеру, із яким я мав колись дружні взаємини. Нас звела доля, і мені потрібно було обирати: або смерть, або те огидне товаришування, на яке я й погодився. Той чоловік так ніколи й не дізнався, що товаришував із євреєм. Одне слово, той череп лежав біля глиняної фігурки гірського козла – пан Ерік у вільний час захоплювався гончарним ділом  і зліпив його сам. Козел мав дуже маленькі гострі ріжки, глибокі й наче порожні очниці, дуже кудлату довгу бороду й, даруйте за анатомічні подробиці змалювання, збуджений статевий орган жаских, просто велетенських розмірів” (с. 144).

А ось ще одна історія з життя Янсона, яку він оповідає слідчому: “Уявіть-но, пан Фрідріх був завжди бездоганно вдягнений, од нього на десять метрів пахло дорогим французьким одеколоном, він любив вишукані страви й розваги, мав безліч коханок, а зовсім поряд, за кілька метрів од його помешкання, до викопаного в кам’янистій землі рову звозили й скидали тіла вбитих і напівживих людей, а потому – засипали їх землею. Господи, вони ретельно пересівали  навіть попіл од спалених людей, щоб іще щось знайти: золоту коронку, кільчик, шпильку для волосся. Ви ніколи не бачили, як горить на людській голові волосся, ні, навіть не в мертвого, а в живого? Ви ніколи не бачили, як у розчавлений кирзовими чобітьми рот засипають землю? Ви заперечливо хитаєте головою? Вам, напевно, бридко й страшно? Мені теж. Але з цим я й досі живу. Я зберіг у своєму серці місце й для цього жаху” (с. 180-181).

Янсон не розуміє, як він таке пережив, але розповідає слідчому жахливі історії зі свого життя. Ось одна з них про німецьких солдатів: “ Уявіть лишень, вони полюбляли розважатися – жорстоко і жахливо! Найвищі чини, од яких залежало життя багатьох людей! Десь у Німеччині на них чекали дружини й діти. Вони регулярно листувалися, вітаючи одне одного зі святами, а ввечері… Проти ночі ті виховані та інтелігентні військові, які до війни вивчали теологію або філософію десь у Марбурзі чи Мюнхені, які напам’ять цитували уривки з творів Брентано й Горація, хапали на вулицях молодих жінок, тягнули їх у якісь таємні помешкання й ґвалтували всі по черзі, а потім, оскаженіло ламаючи стільці об підлогу й вириваючи з них ніжки, ґвалтували вже ними, аж поки той шмат кривавого м’яса, що був колись жінкою, не затихав уже назавжди, а якщо ж іще дихав, то ті звірі дуже спокійно – рука не тріпнеться! – перетинали бідолашній горло гострим ножем… Вони, - я кажу – вони, тому що сам ніколи не належав до тих збоченців-різників! – ті військові шукали в натовпах, у крамницях, у громадських парках матерів, які годували грудьми своїх немовлят, і теж хапали тих нещасних і тягнули туди, де ще вчора катували якусь бідолашну… Убивши дитину, але так, щоб її мати сама бачила, як це відбувається, - ті падлюки в нападі шалу навіть отримували з того якусь естетичну насолоду. Вони здирали із жінки одяг і смоктали з її розтерзаних грудей  молоко, кусаючи до крові пиптики. Вони гризли їх, як собаки!” (с. 250).

 З Янсона, мабуть, вийшов би непоганий вчитель. Він багато знав і міг це передати потенційним учням. Ось уривок його розмови із сестрою Беатою:

“- Наприклад, німецьке місто Фрайбург зазнало провокаційних бомбувань. Наказ на те віддав горезвісний генерал Каммгубер. Та людина була здатна до різноманітних авантюр, які преспокійно намагалась утілити в життя. До речі, уже по війні він був якимось міністром у ФРН.

- Але навіщо він так чинив? Я не можу зрозуміти…

- Щоб мати добрий привід для руйнування й знищення  з повітря мирних міст поза межами Німеччини” (с.119).

Як бачимо, історія повторюється, і нині Росія діє проти України так само, як колись фашисти.

Мабуть, це важко пояснити пересічній людині, але Янсон відчуває насолоду від перебування у в’язниці. І зовсім несподівано його роздуми переростають в оду коханню: “Бозна-чому виникає навіть безмежна радість душі, радість, на яку вона, та мертва душа, тільки здатна. Усі мої думки були як уламки розбитого глечика чи як ложка солодкої рідини, яку використовують для причастя, - усе це мало бути кращим за те, що повинно бути гіршим. Жоден чернець не може похвалитися, що він чистий, ніби скло, і не має гріха: гріх був уже в тому, що він, той чернець, корився природі та іноді таємно від усіх мріяв про жінку, подумки роздягаючи її і поглинаючи очима. Тому й велика любов може перетворитися на шалену ненависть – так, на жаль, теж буває, а до того ж – доволі часто. І все це не вигадки літнього чоловіка, якому б, здавалося, кохання вже не надто цікаве, але мене ще й досі хвилює його сутність, таємниця і насолода, бо в молоді літа, ох, я був іще той паливода!” (с. 140).

3

Упродовж роману ми спостерігаємо за процесом переродження слідчого. Він бачив багатьох злочинців, яких йому було не шкода кидати за грати. Випадок з Асаром Янсоном – унікальний. “Знаю, що тільки одиниці у вашому віці зважуються на злочин, - каже страж порядку, - але, зважившись, так і не знаходять у собі сил визнати власну провину. Ви ж визнаєте, і це гаразд. Маю підозру, що ви людина напрочуд суперечливої і трагічної долі ” (с.29).

Янсон торжествує!  Він схилив пана слідчого до відвертості. І сам собі дає клятву, що скільки йому стане сил, схилятиме ще.

Спочатку слідчий розповідає Янсону, що його дружина молодша від нього на десять років, і йому навіть страшно про це думати. Асар, як досвідчений психолог, не тисне на нього і просто задає риторичне запитання, яке не потребує відповіді: “Ви, напевно, боїтеся старіння й занепаду як фізіологічного процесу, думками намагаючись зупинити час?”. Натомість для нього стає головнішим зрозуміти, навіщо слідчий обрав саме цю роботу, а не іншу. І він отримує бажану відповідь, що йому просто потрібно було кудись себе діти, і тому він потрапив сюди, хоча міг би, напевно, опинитись і на місці Янсона.

Янсонові вдається влізти в душу слідчому, і той, наприклад, зізнається в такому: “А ще я не можу перебороти в собі бридкості цілувати руку чоловіка, навіть духовної особи, - це межа, якої я ніколи не перетну” (с.104). Ніби дуже близькій людині, слідчий каже Янсону: “Я не можу бути задоволеним самим собою, оскільки відчуваю власну зайвість, жалюгідну ницу непотрібність: це тільки зовні я, може, Господи, удаю із себе врівноважену спокійну людину, але ви не можете собі навіть уявити, яка внутрішня борня керує мною – давно, так, я це відчуваю давно” (с.104). І, нарешті, слідчий розповідає Янсону, що дружина зрадила йому. 

Слідчий фактично іде на злочин, виправдовуючи Янсона: “… пан слідчий намагався переконати мене у зворотному: буцімто пожежа сталася не з моєї вини, а з вини тієї жінки, якої вже немає, а я був лише свідком, і край. Ні, я не був свідком, я був злочинцем і не приховую того: я дав справжню волю вогню, і він все зробив за мене власними руками” (с. 126). Але слідчий наполягає: “До того ж, зважаючи на ваш вік, цю справу можна швидко закрити. Наприклад, через брак доказів. Складу злочину, так би мовити, у вашій справі не було знайдено” (с. 126).

4

Марта стала заручницею Янсона, а він – її заручником. Вона кохає його, але він не відповідає їй взаємністю. Головний герой відмовляється від сексу з нею, і це ще більше пригнічує Марту. “Асаре, - каже вона, - я не можу так жити, як живу, моє існування схоже на життя цієї черепахи, для котрої сон – це найважливіший чинник, а я не можу спати, відчуваючи несправедливість, ницість і бридкість світу. Але я цілковито безсила щось зробити, і від того мені страшно й боляче. Асаре, я відчуваю, як липкий крижаний жах міцно тримає мене у своїх лабетах, гострим списом штрикає кожну клітинку мого тіла, і я не знаю, як пережити цю лиху напасть. Що далі маю робити – я, вибач, просто не знаю…” (с.69).

Янсон намагається зрозуміти Марту, але йому це не вдається: “Ось Марта дивиться крізь мене, а я бачу невгамовну стихію її очей, її мрійно-журливий вигляд, її разючимй надлам брови. Ця жінка є складовою частиною цього занадто сучасного, бурхливого, наелектризованого почуттями світу, і я не розумію її, хоч і намагаюся це зробити. У моїх судинах рухається шалена ріка крові – повільно, але неспинно; жили чують її численними паростками білих нервів – цим трояндовим цвітінням душі, а смак солонуватої рідини, що є кров’ю, тисне зсередини, наповнюючи собою густу слину, щоб мати можливість будь-якої хвилини вирватися назовні, - давньогрецькі амфори зберігають не тільки запах олії, але й терпкий присмак часу, а ще, може, і тінь ластівки…” (с.101).

Коли нав’язливе кохання Марти стає нестерпним, Янсон стає відвертим з нею, як ніколи: “Але я давно вже збагнув, що не кохаю тебе, розумієш? Ти мені цікава як друг, вибач, але це – сута правда, і через це я ніколи не зможу переступити, адже вельми ображу тебе, як ображаю тепер, коли намагаюся виправдатися” (с. 139).

Янсон відчував у собі “здібності бути інженером жіночої душі” (с. 150), але лише не з Мартою. Вони живуть у чужому будинку, сплять у різних кімнатах, змушені пояснювати господині, що є братом і сестрою. Янсон соромиться роздягнутися перед Мартою, хоча та його до цього спонукає.

Їм краще не розмовляти, бо будь-які діалоги приводять до образ:

“- Асаре, ти нагадуєш мені ченця.

- Навіщо ми прийшли сюди, Марто?

- Я хотіла тебе розважити, та бачу, що тільки ще більше зажурила.

- Марто, чому ти така?

- Яка, Асаре? Розбещена?

- Ні. Божевільна.

Я сором’язливо всміхнувся. І з величезним жахом чекав на її слова.

- Ні, ліпше скажи, що я – звичайна міська хвойда, яка з радістю ляже під будь-кого!

- Я не хотів тебе образити, вибач” (с.152).

У Марту закохуються інші чоловіки. Одного з них Янсон жорстоко б’є, від чого той гине. З пастором Ансісом так не поступиш, та й кохання у нього таємне, невидиме.

Янсон розмірковує про те, що навряд чи Марта кохала його: “Марта, яка повільно ставала осоружною мені, яка бачила в мені тільки самця, а не людину. Я бажаю бути людиною, а не самцем!” (с.221).

У Янсона було багато коханок, і Марта здогадувалася про це. Але, здається, пристрасті лише на недовгий час могли задовольнити його. Проте життя без кохання перетворювалося на суцільну муку. Можливо, лише жінка на ім’я Расма залишила глибокий слід у його житті, але вона виїхала до Німеччини, і він назавжди втратив її слід. А ще жінка на ім’я Ліліан запам’яталась Янсонові.

Янсон хоче втекти від Марти, але завжди повертається до неї: “Я розмірковую: Марто, ти, як то кажуть французи, - la femme fatale , ти моя згуба, яка має хижацькі звички й підступні маневри, щоб цілковито заволодіти чоловічою душею! Марто, навіщо ж тобі це: моя покора, моя таємниця, моя ганьба?.. Я питаю: навіщо? Ти забетонувала мене своїми почуттями, замурувала в уявні обійми й тримаєш біля себе, як іграшку, напоївши пристрітною водою. Та вода, Марто, була занадто солодка. І дуже гірка. А так не буває. Напевно, жоден чоловік не відмовився б, щоб відчути тебе, щоб спізнати тебе, дослідити, а я був перший, хто сказав: ні, я не механізм для твого статевого задоволення, я – вільна людина. І ти не повірила мені, намагаючись звабити й принизити, ти зачаїлася змією в моїй мертвій душі, смокчучи з неї кров, ти зневажила мене як чоловіка. Марто. Угамуй же бродіння хоті, як і я намагаюся його вгамувати, бо, розумієш, полювання із тхором усе ж таки має і добре, і зле – обери ж но перше!” (с. 222).

Врешті Марта відкриває Янсону чи не найголовнішу таємницю свого життя: “Під час війни моє тіло прийняло стільки німецьких вояків, що з них можна було б скласти ціле військо! І знаєш, чому я те робила? Щоб урятувати життя двох-трьох нещасних, яких вели через мій двір на розстріл. Нага жінка, яка відчиняла двері, щиро запрошуючи до свого помешкання, вабила їх більше, аніж сам марудний процес убивання-страти й поховання знівечених трупів. Ті чоловіки були молоді й дужі, я трохи вже знала німецьку, і така недолуга фраза, як ich will dich lieben ! (Я хочу тебе любити!) була для мене звичайною, а вони відпускали полонених за умови, що ті назавше зникнуть із міста, а потім усі гуртом ішли до мене” (с.229).

Марта до останнього вірила у щирість Янсона, аж поки не зрозуміла, що це саме він знищив гніздо пташки у малиннику. Можливо, саме з цього моменту почало згасати її кохання до нього, що закінчилося безумством.

Жінка починає тверезо придивлятися до людини, яку ще кохає. На її думку, він не шкодував жінок, з якими переспав. Марта відкрито називає його паскудником, хоча раніше навіть не могла сказати гнівного слова на його адресу.

Щоб вижити, Марті довелося позувати фотографу, який робив потім порнографічні картки. Коли вона заробила гроші, то викупила негативи, облила їх гасом і спалила у міському саду.

Найбільше, чого Марта вимагала від Янсона, - це мати від нього дітей. Але ще перед війною він зробив стерилізацію, а тому не міг запліднювати жінок.

Врешті-решт, з’ясовується, що Марта і Янсон схожі, бо залишилися жити, перейшовши через пекло, а тому ніколи не могли бути разом. Божевілля і нещастя Марти зробили божевільним і нещасним Янсона.

5

До вагомих чеснот роману можна віднести вишукану українську мову. Єдине, що вона притаманна не лише автору, але й багатьом його героям. Іншими словами, не можуть різні люди говорити літературною мовою. А ще в книзі чимало одруків. Але це вже претензії не до автора чи літературного редактора, а радше до коректора.

Мова твору – афористична. Текст можна розібрати на цитати.

“Старість – це жах, через який має пройти кожен” (с.50). “Я ніколи нічого не цурався, що було б пов’язане з мистецтвом, і досі переконаний, що, можливо, саме в ньому, у мистецтві, сховано сутність людського життя” (с.50). “Відтяти сни як щось зайве й непотрібне! – це нездійсненне бажання багатьох” (с.51). “Безумовно, із давніх-давен людина, відчуваючи свою приреченість і нетривкість, намагалася затвердитися на землі у будь-який спосіб: за допомогою війн, кохання, збудованого будинку чи дерева, яке посадовила, чи залишитись у пам’яті так, як залишусь я – злочинцем…” (с.53). “Придбати якусь нову річ для мене – це завжди надто велике й складне психологічне випробування” (с.120). “Яка ж це насолода – спогадувати минуле! Нехай воно навіть було ганебне й безрадісне. Треба жити тільки теперішнім, без минулого і майбутнього, без цього зайвого, од чого іноді хочеться просто волати, - чи хто почує?” (с. 121). “Голодній перелітній пташці сниться зерно, так і мені сниться свобода, що досі була для мене такою далекою, хисткою, абстрактною, як і сама думка про неї” (с. 131). “Покидькам і потворам завжди живеться значно краще, аніж пуританам і красуням” (с. 139). “Кохання в книзі треба змальовувати не як буденний і звичний статевий акт або як природне злягання чоловіка і жінки, а як бурхливі людські почуття – чисті, піднесені та величні, що здатні єднати не тільки тіла, але й душі” (с. 140-141). “Безладне читання – набагато краще, ніж системне, аніж курс усієї світової літератури, прослуханий в університеті, тому що безладне читання породжує хаотичні думки, а саме в хаосі, переконаний, ховається істина життя” (с.141). “Люди, напевно, поступово вироджуються, гинуть, якщо втрачають зв’язок межи відчуттями і запахами” (с. 178). “Слова у словниках – чисті та незаймані, як дівчина. Божевільний людський розум їх іще не позбавив цноти…” (с. 284). “На жаль, ми не вміємо цінувати власне життя, не розуміємо, навіщо взагалі Господь нам його подарував” (с. 317). “Поведінка людини не залежить ні від виховання, ні від оточення: людина народжується з цим і живе так аж до самої смерті” (с. 326). “Час зруйнує все, що колись спромоглася збудувати уява й пам’ять, не залишаючи підмурка для нових мрій” (с. 355).

Дмитро Павличко порівняв В’ячеслава Гука Томасом Манном і Хорхе Борхесом. Як на мене, це вже занадто. В’ячеслав Гук – самобутній письменник, який всотав у себе творчість багатьох письменників, але виробив свій власний стиль.

Роман В’ячеслава Гука “Сад Галатеї” відносять до європейських. І в цьому проблема. Він не для пересічного читача, а Шевченківські премії молодим авторам, на жаль, не присуджують.