Олексій Чупа належить до найбільш активних (чи принаймні найбільш друкованих) письменників останніх кількох років. За минулий, 2014-й, та перше півріччя 2015-го року у нього вийшло аж п’ять (!) книжок – чотири прозових і одна поетична. Серед них – «Казки мого бомбосховища». Написано її було у першій половині 2014-го, перед тим, як частина рідного міста письменника – Макіївки – вперше потрапила під артилерійський обстріл. Принаймні такою є інформація, подана в авторській післямові до видання. Назва ж – майже така ефектна, як «Бомжі Донбасу», – начебто з’явилася після написання, коли письменник спустився в бомбосховище і побачив там своїх сусідів по під’їзду.

Як відомо, реалізм – це добре замаскована вигадка. Олексій Чупа не відмовив собі у задоволенні погратися в Бога й за допомогою уяви створити на основі реальних персонажів ще більш реалістичних, ще більш своїх. Життя у дванадцятьох квартирах під’їзду відображено у дванадцяти оповіданнях, котрі видавці, підтримуючи традицію дискредитації жанру оповідання, назвали романом. Хоча підстав для такого означення в даному випадку менше, ніж у Жаданової «Месопотамії». Герої лише в одному випадку переходять з оповідання в оповідання (квартира 12 – квартира 18), буває, що дехто з них стає німим свідком сцени з іншого оповідання (квартира 13 – квартира 12). Найтісніше вони контактують між собою у післямові. Більшість оповідань перегукуються між собою певними мотивами: кримінальною атмосферою; процесами старіння; боротьбою зі злом; втечею від існуючого стану речей. Почасти Чупа непогано дає собі раду з побудовою сюжету, творенням психологічних портретів персонажів. Його письмо доволі легке, вигадливе і, видається, може об’єднувати читачів різних категорій, як об’єднує музика гурту «Sigur Ros» дванадцятирічну Оленку та її бабусю з оповідання «Острів», руйнуючи таким чином стіну, котра росла між ними роками.

Гаразд, почнімо з цього оповідання, одного з найбільш камерних, поетичних у збірці, навіть трансових. «Острів» складається з двох частин, у першій з яких, як то часто буває в писучих авторів, – загальна інформація про погоду та біографію персонажів. Наприкінці цієї частини – розповідь про перші кроки дівчинки на шляху здобуття фінансової незалежності від баби-опікунки. Як і слід було чекати, виходячи з загального контексту збірки, кроки ті – нелегальні, шахрайські. Друга частина твору розлогіша, і в ній – ні, не розвиток кар’єри Оленки, не її успіхи і трабли. Головним героєм несподівано виявляється музика – єдина мистецька сфера, здатна навіть супроти нашої волі перемкнути діяльність нашого мозку в інший режим (хто це сказав?). Прозаїк змінює ракурс зображення – вже не шукає найбільш помітних зовнішніх подій у біографічній канві, а зосереджується на тут-і-тепер, на внутрішньому світі своїх героїв. Зазначається, що композиції «Sigur Ros» не схожі на те, що зазвичай слухала Оленка, тим більше ця музика не відповідає мелодіям, котрі воліла би слухати її бабуся. Чупа тонко відтворює цей магічний процес затягування відчужених персонажів у незнаний для них простір комунікації через музику. Сила цього доволі розмитого, пастельного звучання ісландської пост-рок групи виявляється в тому, що вона через підсвідомість породжує у слухачок подібні настрої, асоціації, і спонукує їх через ті асоціації побачити себе, свої взаємини, своє становище у світі. Острів тут – ключова асоціація, тому й винесена в заголовок.

“– Бабусю, ти й справді як у Ісландії якійсь. Не знаю, як у інших минає старість, але твоя мені нагадує якийсь віддалений острів. І цей острів мало того, що далекий, він ще і дрейфує, весь час віддаляється від мене. Настане момент, я боюся, коли він стане зовсім уже недосяжним. Розумієш?

Ірина дивилася на малу великими очима <…> Бачила високі скелясті береги, вони підіймалися над видноколом і манили до себе. На березі, загрузлі у прибережнім піску, виднілися порожні рибацькі човни тих, хто досяг кінцевого пункту раніше за неї. <…> Жодна океанська хвиля, хай би якою злою і сильною вона видалася, не змогла би повернути їх назад у море <…> Вода наступала на берег і відхлинала знову, злизуючи людські сліди” (с. 106-107).

Це оповідання – одне з найбільш світлих у книжці, бо зло у ньому відступає: не відомо, чим займатиметься Оленка далі, але принаймні до завершення твору вона виглядає милим створінням, яке нікому не чинить шкоди і, на відміну від хлопчика Андрія з оповідання «Тиша як генетична хвороба», іде на порозуміння зі старшими. А загалом-то проблема злочинності в «Казках мого бомбосховища» – одна з магістральних. У першому та останньому оповіданнях зображено бандитів, які використовують зброю як засіб, за допомогою якого будуються міжлюдські відносини. Про оповідання «Образ матері в сучасній українській літературі» теж можна це сказати, хоча до пострілів тут не доходить. Зброю як засіб захоплення влади в Донецькому регіоні планують використати і герої оповідання «Заколот». В містичному оповіданні жахів «Молодість Герхарда Фрая» зло показане як незбагненна містична сила, що має спадковий характер. У кількох ситуаціях зображено корумпованість органів судової системи та правоохоронців. Останні борються не зі злочинцями, а з тими, хто виступає проти бандитів. Цікаво відзначити, що й ті міліціонери, котрі допомагають потерпілому від злочинців банкірові, намагаються здерти з нього “сатисфакцію” (у цьому вони повторюють позицію злочинців).

У деяких оповіданнях протиставлення зла і добра має національне забарвлення. Зокрема, в оповіданнях «Сни та інші страшні речі» й «Good bye, Lenin!» проти зла виступають проукраїнськи налаштовані громадяни. І якщо друге з цих оповідань заряджене духом підліткового авантюризму, то перше – одне з найповажніших у книжці, з розлого виписаною внутрішньою біографією колишнього працівника спецпідрозділу «Беркут» і мораллю, яка з тієї біографії випливає.

Але прихильність до українського, зокрема – до української літератури, може набувати і хворобливих форм. “Неможливо, пірнувши одного разу в океан українських книжок, виповзти на свій передсмертний берег здоровим і щасливим членом суспільства” (с. 114), – читаємо в оповіданні «Образ матері у сучасній українській літературі», головна героїня якого – вчителька української мови і літератури з півстолітнім стажем, котра більше вірить в художній світ, ніж в оточуючу дійсність. Виповзши на свій берег з радянського океану книжок, Ольга Микитівна не сумнівалася: в українській минувшині все, крім часів зведення світлого комуністичного майбутнього, – лихо та біда. Так свідчать письменники, а їм Ольга Микитівна, викладач української мови і літератури зі стажем, більшим, ніж наше з вами життя, не вірити не могла.

Сатиричний портрет учительки та й школи в цілому – чи не найзабавніші сторінки у книжці «Казки мого бомбосховища». Момент, на який хотілося б звернути увагу, – розповідь учительки про свій рід, походження власного прізвища. Почавши від Ярослава Мудрого та його доньки Анни, Микитівна три години торочила сантехнікові Міші історію роду… пана своїх предків. Дуже промовиста підміна чи то пак метафора, яку можна екстраполювати на рівень національної свідомості тих жителів Донбасу, котрі ідентифікують себе зі своїм “властелином”, не бачачи при цьому історії українського народу. Таке знання історії не просто хибне, а шкідливе, бо, як показує письменник, призводить до драматичних ситуацій (випадок з Мішиним напарником, що трапився саме під час епопеї учительки). “Твоя проблема в тому, що ти сліпо служиш своєму господареві, тому, хто наповнює твою мисочку” (с. 87), – читаємо в оповіданні «Сни та інші страшні речі», хоча така фраза може стосуватися й досвідченої училки української.

Як і в попередній книжці «Бомжі Донбасу», О. Чупа як письменник переймається пошуком української ідентичності на Донбасі. Серед його персонажів є такі, що обговорюють українськість рідної Макіївки, розглядають різні варіанти її утвердження. З оповідань «Образ матері у сучасній українській прозі» та «Good Bye, Lenin!» видно, що українська ідентичність на Донбасі – птаха рідкісна й дивакувата. У другому зі згаданих творів підлітки спочатку повалюють пам’ятки Леніну, а потім… вирішують поставити його на місце. Мовляв, щоб запобігти повторенню завданого зла, варто про нього пам’ятати, а пам’ятники для цього якраз і призначені.

З проблемою зла, вкоріненого у цій землі та в свідомостях місцевих жителів, пов’язаний мотив утечі, присутній в кількох текстах книжки. Найпомітніший він у прикінцевих оповіданнях «July morning» і «Сатана та його друзі». В першому з них батьки семирічного хлопчика прагнуть вирватися із рутинних координат праця-дім за межі міста, хати, але плани їхні не збігаються. У другому головний герой вирішує здати правоохоронцям своїх колишніх корешів, а потому рвати кігті подалі від рідного міста.

Мотив втечі – доволі поширений в сучасному письменстві; це показано на широкому матеріалі у монографії Ярослави Шевчук «Homo excappans: Герой сучасної польської та української “молодої” прози» (2012). Присутній цей мотив і в ще деяких текстах книжки Чупи. Наприклад, в оповіданні «Квіткарка Ру», що, фактично, є лише листом, настроєво пов’язаним з попереднім твором «July morning». Або в оповіданні, що відкриває книжку, – «Секс утрьох» – хоча тільки на рівні фантазій, бо на рівні подій головний герой не може нікуди вирватися за межі жорстокої реальності, такої цупкої, що не дає розгорнутися бажанню. Втечі є також в оповіданнях «Тиша як генетична хвороба», де онук уникає бабці, і «Сни та інші страшні речі», в якому головний герой, колишній беркутівець, патологічно втікає від себе та від інших. Звичайно, що це бажання втечі відображає авторове відчуття дискомфорту й загрози, пережите у Макіївці. І справа не лише в окупації чи ватниках, бо ж країна то загалом не подарунок. Тому принаймні один з героїв-утікачів налаштований не на якісь короткі перебіжки, а на рейд “подалі від цієї країни, де всі ці історії ні в кого не викликають жодного сумніву” (с. 214). Такий утікач хоча й один, але він – останній у збірці, а тому його намір можна вважати таким, що підсумовує моделі поведінки персонажів «Казок мого бомбосховища».

Крім соціальних, суспільних проблем, у новій книжці Олексій Чупа торкається і проблем творчої діяльності письменника, зокрема, теми відповідальності автора за написане. В чудовій післямові, з котрої випливає, що передостаннє оповідання «Квіткарка Ру» не таке вже й наївне, бо фактично слугує до цієї післямови передмовою, Чупа каже, що йому “не загрожувала” відповідальність за виведені у книжці óбрази своїх сусідів, бо він писав з впевненістю, що “ніхто з них цього не прочитає” (с. 216). Проте дуже скоро з’ясовується, що принаймні одна з сусідок в курсі, що така книжка написана (сила «Фейсбука»), і готова її прочитати. Оскільки ім’я цієї діви – Квіткарка Ру, то виникає враження, що і її лист міг бути адресованим не кому іншому, як… авторові. Чупа, до речі, зізнається, що у книжці є оповідання про нього самого. Немає сумнівів, що йдеться про Сашку – головного героя оповідання «День, коли я почав умирати», молодого поета. “Кожному телепневі, який переконаний, що вервечками слів та стосиками книжок він вимостить собі дорогу до прижиттєвої слави, тіл гарненьких німфеток і неодмінних побутових зручностей, слід спершу розбити морду, потім всадовити за штудіювання біографій тих, хто бодай щось значить для нашої літератури, а вже потім, якщо він не відступиться, дозволити написати перший рядок. Застосування такої методи пропускало би до письменницької спільноти або насправді незламних дебілів, або тих, хто без жартів готовий душу й тіло положити на вівтар словесності” (с. 162-163). От Чупа бере і проводить на собі експеримент: ставить свого alter ego в ситуацію, коли за базар (вважайте: за творчість) доводиться відповідати, і ціна за це найвища – життя. Та описувати цей експеримент я не стану. Бо ще раптом з’ясується, у складі якої зі згаданих категорій письменницької спільноти бачить себе автор. А про це я волів би промовчати.