ти бачиш нині слід коня

ти чуєш тихий блюз поблизу

і пророкуєш вигнання

ясних дерев з ясного лісу.

Григорій Чубай

Із цікавістю відкриваю для себе сучасну літературу Вінниччини. Знаю вже кількох письменників, жоден із яких допіру не розчарував. Одним із авторів, якого читав уперше, але з відчутною приємністю, став Микола Крижанівський із нещодавно виданою книгою прози «Черепки». Ця невеличка книжечка складається з п’яти оповідань (які сам автор жанрово кваліфікує як «сільські оповідання») і однієї повісти. Чітка вказівка автора щодо тематично-змістових шарів цієї прози одразу інтриґує, сьогодні щось подібне зустрічається, відверто кажучи, не часто. Чи не останнім яскравим та автентичним письменником українського села був Григір Тютюнник. Саме цей письменник одразу спадає на думку, коли йдеться про траґічну історію українського села в ХХ столітті. Знищення селян відбувалось у кілька етапів, і всім їм приділив увагу Гр. Тютюнник, оголюючи пекельні механізми жорстокого та блюзнірського винищення самих основ української нації (від новель «В сутінки», «Перед грозою», «Медаль», «Три зозулі з поклоном» до «Віддавали Катрю» й «Син приїхав»). Анатолій Подолинний у передмові до книги М.Крижанівського слушно зауважує: «Та передусім ці оповідання привертають увагу своєю трагічною, по суті, тематикою і постатями, вихопленими автором з добре знаного ним сільського середовища, покинутого в українських реаліях напризволяще. Тематико-сюжетна сув’язь оповідань Миколи Крижанівського творить загальну панораму зубожіння і щезання нашого села, без якого уявити собі тисячолітнє минуле України неможливо. Розмірковуючи над прочитаним, у висновку починаєш чітко усвідомлювати, що причиною сьогоднішніх нещасть на селі є не тільки обставини, в яких ми перебуваємо зараз, а й давні події минулого сторіччя: світові війни, так звані “революції”, “розкуркулення”, насильницька колективізація, голодомори, терори…». Все це направду слушно щодо тематики оповідань, утім М.Крижанівський досягає своєї письменницької мети і неабиякого ефекту не лише за рахунок добре продуманої тематики, але передовсім завдяки майстерному опрацюванню теми у стильовому та стилістичному аспектах, а також завдячуючи особливій гуманістичній етиці, розчиненій у книзі. Він є письменником правди, як би патосно сьогодні це не звучало; причому, єдино можливої правди, бо йдеться про фундаментальні підстави виживання народу, про добро і зло, про пам’ять землі і роду, про найтонші механізми взаємозв’язку між усім сущим на цій землі, про одвічну симфонію землі і неба, учасниками якої ми є, відколи виникнув наш український світ.

Ця надскладна поліфонія минулого і майбутнього, що зустрілися у варварському сьогоденні (в цьому і полягають інтенції та художній замисел автора), найповнішою мірою  відбилася у повісті «Вовчиця». Фабула повісти досить проста, й покликана до постановки та, по можливості, розв’язання морально-етичної проблематики, що не змінюється з часів спекулятивно-відомого роману «Собор» Олеся Гончара. Зовсім не випадково, у повісті фіґурують аж два собори, – стара церква («вишукана, струнка і божественна»), яку засліплені та безправні люди вирішили покинути напризволяще, бо коштом новочасного «магната» (за гроші, успішно ним украдені у все тієї ж сільської громади) будується новий і просторий, але який же незугарний і потворний храм, до якого чужинці-шабашники забули (вершина авторського ґротеску!) доточити дзвіницю, а відтак – познімали дзвони зі старої церкви й покинули напризволяще на даху, – до часу, поки якісь пияки здадуть їх на брухт. Бунт проти бездуховности та тимчасового затемнення в душах селян ініціює Ярина, онука колишнього голови колгоспу, яка приїхала зі столиці (де навчається в Національній академії образотворчого мистецтва) до діда на короткі канікули. Поштовхом до протесту дівчини виступила стара церква, яку з мовчазного дозволу громади, не соромлячись, плюндрують наймані робітники-чужинці: «Лише тепер побачила, що за спиною чоловіків була порожнеча. Там, де віками стояв різьблений дерев’яний іконостас, зяяли вирубані сокирами із дубового зруба діри, що сліпали крізь перекинутий вівтар на східні вікна церкви…». Ярина порівнює стареньку церкву з потворною новобудовою: «Зрівняла професійним поглядом дві споруди. Маленький, вимитий дощами і висушений сонцем старий храм, попри свої роки, легко здіймався до неба, новий – на високому підмурку, розлігся на чиємусь городі, немовби придавлений асиметричною, сяк-так зліпленою, невиправдано пузатою банею. “Як вживаються святість і убогість”, – зітхнула і повернула назад». Тим часом Ладимко, «фермер» і новий голова сільської громади, зв’язався з чорними археологами, які бездумно й цинічно грабують культуру країни, відбираючи у рідної землі її нетлінні історичні скарби й продаючи їх приватним колекціонерам. Ладимко стає учасником кримінальної банди, про що уже невдовзі пошкодує. За його перевиховання візьметься сама природа у вигляді дощової стихії, що забере дамбу на річці разом із автомобілем, отриманим від бандитів, і ледве не знищить самого «фермера». Лишившись дамби, селяни виявилися відрізаними від широкого світу, й стояли, безпорадні, на одному березі, спостерігаючи, як на іншому метушилося не менш безпорадне районне начальство. Вихід із цієї ситуації знайшла Ярина, яка в дідівський спосіб почала гатити прірву камінням. Поступово до неї приєднуються селяни й стає зрозуміло, що дамба невдовзі буде відновлена.  

Тут же, серед наших сучасників, відбувається матеріялізація із надтонкого простору якогось далекого предка з трипільської доби на ім’я Дир (річка, що ділить село на дві частини, називається Дирло), якого в цій умовній художній реальності здатна бачити й чути лише Ярина. Він раз-у-раз з’являється, викладаючи дівчині непроминальні етичні закони роду та допомагаючи в критичні моменти розвитку сюжету: «Ви творите лише свій зовнішній світ, будуєте величезні будинки, літаєте в залізних птахах, плаваєте у великих ковчегах, але не відчуваєте води і повітря. Ви покинули світ Прави і живете лише в Яві. Так легше, бо то все для вашого тіла. І цей храм збудований, щоб лише бачити, а не відчувати. Але шлях до Прави завжди відкритий. Та мало хто може в нього ввійти, бо то шлях до себе. <…> Колись на цій землі жили жерці-волхви, огнищі. Вони оберігали наші шляхи і вели по них. Лише не всі могли бути з Богами. Залишились кріри, мольфари. А згодом характерники – останні воїни, що боронили Небо і Землю. Вони жили в Праві і Яві. <…> Коли наші арії повернулись, то побачили, що на їхніх попелищах живуть люди, що звали себе кіммерійцями. І вони стали з ними жити і читали їм слова із священних скрижалів Рігведи. Так писалась разом Велесова книга, тоді ми вже звались скіфами і сарматами. Та Сонце знову кликало іти за ним, і знову жерці повели нарід свій за Сонцем. Так було багато разів, але щоразу арії повертались на свої становища, аж поки стали зватись русичами». За остаточним сюжетним рахунком, сей фентезійний персонаж нічого не вирішує і ні на що не впливає, позаяк його часи давно проминули. Сьогодні інші часи й інші, сказати б, пісні. То що він тут робить? «Не всім відкривається Небо. Тому я тут», – пояснює він Ярині. Пояснює також, що таке істина: «Твоя земля, твій нарід і твоє серце». Ця земля має неабиякі проблеми хронічного характеру. Це також обходить Дира, втім навряд чи він здатний щось змінити, навіть добре розуміючись на першопричинах проблем: «На цій землі гори розкиданого каміння. Сармат убивав сармата, священні кургани порозкопували, порушивши спокій у Наві, русич убивав русича, брат ішов на брата і човен духу пливе порожнім по річці життя». Але передовсім він тут для того (і читач це добре розуміє), аби морально підтримати дівчину в її субверсивній інтенційності, інспірованій із одного боку її молодістю, а з іншого, генетичним кодом, – адже дід її – Вовк, а вона, за словами діда, має стати Вовчицею, воїтелькою-оборонницею роду й рідної землі.

Зайве, мабуть, говорити, що ця повість має щасливий кінець, чим радикально різниться від оповідань, у яких життєві проблеми людей хоча і пов’язані з поточним (актуальним) економіко-політичним моментом, але несуть у собі відверто метафізичний присмак нездоланности. Герої оповідань М.Крижанівського – вповні трагічні, чим і ваблять-притягують. Зло можна здолати, але в кожному разі за перемоги доводиться платити найдорожчим. У повісті «Вовчиця» дидактична складова аж надто відверта і прямолінійна; не так, щоб зовсім провальна, але – передбачувана. І це, як на мене, – проблема. Загалом, підозрюю, що це просто чужий жанр для нашого автора. Його питомий жанр – оповідання (за авторським визначенням), хоча радше йдеться про новелю. І чим ляконічніше писатиме автор, тим більшого ступеню художньої правди сягатиме. На практиці це зазвичай виглядає так: менше слів (описів, інтродукцій і моралізаторських камлань), натомість – більше суґестії в образах і підтекстах (більше болю, більше пекла людського). Українська літературна історія знає віртуозних новелістів, тож порівнювати є з ким. Крижанівський, за моїми спостереженнями, цілком спроможний продовжити традиції вітчизняної новелістики на найвищому ідейно-художньому рівні, наближаючись до художньої переконливости Григорія Косинки або і до згадуваного Гр. Тютюнника. Але повертаюся до повісти «Вовчиця».

У сучасному селі все погано. Зникнення колгоспу чомусь ніяк не призводить до появи ефективного власника. Селяни-одноосібники не можуть прилаштуватися до нових ринкових реалій, тож лише пасивно спостерігають як доруйновується інфраструктура, побудована за колишніх радянських часів. Павло Федорович, дід Ярини і колишній голова колгоспу, з болем констатує повний занепад села і ніяк не може зрозуміти, чому так відбувається: «Бачив, як усе мінялося навколо. Лише не виділось йому, щоб хтось щось будував, зводив. Зроблене за роки його головування зникало з лиця землі раптово, як його й ніколи не було. Недавно вийшов на горбка, а корпусів тваринного комплексу не стало. Ходив, питав свого наступника Володимира, як кажуть у селі, Ладимка, та той звалив все на те, що новий голова району пише дисертацію про реформування колгоспу». Типовим явищем сьогодні є земля, яка взагалі не має господаря, – «там пустир, нічия земля, ніхто не оре, не сіє». Павло Федорович, він же Вовк, по-вуличному, чи не останній, хто вболіває за рідну землю та людей, яких новий ліберальний порядок упевнено відсунув на марґінеси. Старий селянин зв’язаний із землею майже містичною пуповиною. Вона – круг його емоцій, як сказав би Хвильовий, саме тому й виникає в його свідомості така чітка кореляція землі та жінки: «Крокував рівно і твердо. Земля приймала ступні його ніг, мов жінка, котра в бажанні завагітніти безмежною ніжністю пестить свого мужа, щедро випинаючись перед ним. Так і Вовк йшов і всім своїм єством відчував те віковічне прагнення матері-Землі. Вона стелилась йому, виставляла своє багатюще, почорніле від нетерпіння лоно. А він ішов і відчував, що от-от потоне в цьому вселенському прагненні народжувати на світ нове життя». Він її розуміє, любить і навіть ревнує, відчуваючи гостре невдоволення новими методами господарювання, жорстким визиском земельних ресурсів сучасними технологіями, за якими вже зовсім не видно людини, що споконвіку народжувалась, жила, працювала й умирала на своїй землі: «Через глибоку яругу на тому краю горизонту сунула сталева хмара (сучасна сільськогосподарська техніка. – О.С.), вся блискуча і громоголоса. Вона не зупинялась раз-по-раз, як чоловік, не схилялась додолу, а вперто перла вперід. Порох і дим спадав на землю і та мовчки задихалась, не в змозі поворухнутись під вагою цього залізного ґвалтівника. Армада щоразу, після кожного заходу зупинялась перед яром. Вона не могла його перейти і розверталась назад, наповзаючи своїми залізними лапами на цнотливе, беззахисне тіло землі. Вітер, щоб хоч якось допомогти, замітав стовпи диму і пилу та відносив високо в небо». Селяни не можуть зрозуміти, що відбувається з їхнім життям, але усвідомлюють, що рятуватися мають самотужки, тому й полишають село, виїжджаючи на заробітки, втрачаючи назавше зв’язок із рідною землею. Апогеєм безпорадности влади є майже сатирична картина сільських зборів за присутности місцевого й районного начальства, яке намагається переконати селян, що все відбувається правильно, і всі вони є учасниками та свідками великого реформування сільського господарства. Наївні, але гострі на слово люди, по суті, зривають запляноване чиновниками свято. Ще гостріше безпорадність зверхників суспільства виявляється під час стихійного лиха (яке в цьому випадку є лише помстою річки Дирло, – за неуважність сучасних людей до власної землі, води і неба): «Була неділя. Людей все більше і більше тулилось на горбку перед церквами і мальованою хатою. Там, трохи нижче, де ще вчора був шлях до району і до самого Києва, ятрила величезна вирва. Гребля і дорога по ній, що з’єднувала їх з усім світом, була розірвана навпіл. Хто збирався кудись їхати, хто йти до церкви, з жахом дивились, як із їхнього ставка витікає остання вода. <…> Уже в полудень прибула комісія – високе начальство з району і з самої області. Новина прийшла і туди. Машини зупинились за метрів сто від провалля. Гості пройшли вперед до обриву. Голова району вів обережно, під руку, видно, якусь поважну обласну особу у світлому макінтоші. Позаду, минаючи калюжі, боязко ступали інші. Вся комісія зупинилась на чисто вимитому асфальті вже колишньої траси Берег – Світ. <…> Голова району за звичкою щось почав говорити до людей. Махав руками на небо, на річку. Згодом показав на обласного начальника і дав слово йому. Той теж не промах, так само кивнув на небо, потім тикнув себе пальцем в груди, що мабуть мало означати – ми вас порятуємо, почекайте, знову з’єднаємо із світом. Ступив в азарті крок до народу вперед та його зразу стримали супроводжуючі. Той відступився, бо ж справді могла статися біда. З того краю острова наблизились жіночки, хотіли таки їх почути. Вони показували щось то з одного, то з другого боку, як німі. Жінки піднімали руки одна поперед одної і показували, що “тако”, ті хитали головами, що “ага” і теж викручували якісь слова. Чоловіки мовчки стояли на березі і курили». Оця вимушена пантоміма насправді дуже добре характеризує стосунки людей із начальством. Чоловіки, які мовчки й відчужено курять, замість того, аби щось робити, – теж непогана знахідка автора. Все це наслідки все того ж порушення великого закону рівноваги, а відтак щось не може постати з нічого, бідні люди не цікавляться навіть власним побутом, не говорячи вже про колективне буття в історії.

Ярина рятує стару церкву від забуття, повертає їй голос і сенс, рятує селян, які збайдужіли не лише до своєї землі, але і самі до себе; вступає в гострий конфлікт із чорними археологами, захищаючи скарби рідної землі, і виходить із цієї ситуації, знов-таки, переможницею. Її містичне поєднання з вовками вивершує ще один екзотичний сюжет цього твору, – історію вовків, які споконвіку жили поруч із людьми і дотримувались неписаної угоди рівноваги. Цю угоду першими колись порушили нехороші люди-чужинці, але й у цьому випадку байдужість місцевих селян була визначальною. Тож автор апелює до своїх земляків, закликаючи їх бути уважними до власного життя, до своєї землі, до пам’яти роду, яка як велика книга буття, несе в собі найсокровенніше знання про одвічну рівновагу у співіснуванні всього сущого на цій землі. Цих знань сучасній людині відверто бракує. Можливо, саме тому письменник і вдався до фентезійної та містичної практик, прописуючи додаткові сюжетні марґінеси. Можливо, вони й незайві, але основне сюжетне навантаження несуть елементи суворого реалізму, приправлені вчасними й виправданими іронією та сарказмом. У епіцентрі всіх подій – ще зовсім молода людина (до того ж, майбутня жінка), тож майбутнє в цієї землі, можливо, ще є. Але потрібні зусилля багатьох, – як це ми бачили під час відновлення дамби й толоки довкола повернення старої церкви. В єдності цей народ – нездоланний, і він має нарешті збагнути закони свого виживання й підстави власного буття. Пора збирати каміння. Сьогодні або ніколи, – ось про що багнеться говорити авторові. Про це сьогодні мало від кого можна почути, тим то й зацікавлює письменник.   

Але найбільшими здобутком автора, як на мій читацький смак і досвід, є «сільські оповідання», – прості, непретензійні та невимушені у своїй органічній природі симультанні образки, враз вихоплені автором із пекельної гущі життя. Водночас, це дещо несподівані, сказати б, сільські історії про марґіналів свого часу, або ж так званих диваків, із якими читач уже зустрічався у творах Гр. Тютюнника, а ще раніше – у Г.Косинки, М.Хвильового, А.Любченка та багатьох інших письменників-експресіоністів, покликаних опікуватися такими от дивакуватими типажами. Відкриває збірку «Черепки» однойменна новеля. Центральний образ черепків є також домінуючим концептом усієї книжки. Перед нами велична картина руїни (передовсім у морально-етичному розумінні цієї проблеми) з розкиданими довкола черепками, які вже навіть прибирати немає сенсу (як у новелі «Черепки»), бо процес нищення та руйнування набуває статусу процесуального та перманентного. У новелі «Черепки» йдеться про післявоєнний час (середина 1950-х років) із його, можливо, найбільшою проблемою: що робити з численними інвалідами, які об’єктивно не могли долучитися до відновлення економіки, водночас потребуючи уваги (хоча б мінімальної) з боку суспільства. Як відомо, кривавий радянський режим вирішив цю проблему доволі просто, фізично знищивши два з половиною мільйони інвалідів. Вони якось несподівано зникли з людних вокзалів і ринків, міських площ і церковних папертей, із транспорту і, загалом, із життя суспільства. У першій частині трилогії Олеся Ульяненка «Ангели помсти», події якої відбуваються в місті Хорол, присутня колоритна банда безногих, учорашніх героїв війни. Навіть із урахуванням експресіоністичної гіпертрофії, що має місце в поетиці письменника, ці інваліди запросто конкурують із породистими вурками й змушують придивитись до них уважніше: «Да, ціле кодло пригрів Ляшко. Всі з медалями, планочками, одні ветерани, це вже пізніше молодняк почав сповзатися звідусюди. А так більше там фронтовики стояли. Жебрачили по вокзалах, тинялися по всій області, ото мафія. Від Кременчука до Полтави все схоплене. А потім назад, по норах. Як туди вплутався малий Джулай, то одному Богу відомо. Безногі чим тільки не промишляли. Самогоном, краденими шмотками, пізніше кокаїном та морфієм, маком. А з кінця п’ятдесятих вони тримали общак, що до вуркаганського не мав ніякого відношення, і все завдяки Джулаю. Урки лише скрипіли зубами. Різали люто один одного спочатку». В О.Ульяненка яскраво дегуманізований погляд на цю проблему, але таким підходом він артикулює виклик і звинувачення злочинній владі й черствому апатичному суспільству. В нашій літературі, на жаль, досить слабко прописана історія ветеранів-інвалідів, фізично та душевно скалічених учасників Великої війни середини ХХ століття. Про фізичні й душевні муки цих людей залишив вражаючі образки донецький новеліст Станіслав Цетляк («Волейбол» і «Блакитний автобус» у збірці «А світ такий великий», Донецьк, 1965). Про те, як морально й фізично ламали та нищили вчорашніх героїв війни, писав Гр. Тютюнник («Медаль», «Кавалер» тощо). Тим часом відомо, що вже на кінець п’ятдесятих років ветеранів-інвалідів майже не залишилося; вони були тягарем для соціялістичної країни, тому було зроблено все, аби остаточно марґіналізувати вчорашніх героїв і підштовхнути їх до екзистенційного та побутового провалля. Крім того, воїни-переможці становили реальну загрозу поліційному режиму Сталіна в сенсі політичному (на воїнів-переможців не так то й просто було знову накинути колишнє колгоспне ярмо; вони встигли роздивитися життя буржуазної Европи й несли ці знання іншим людям), саме цим, а не чимось іншим, пояснюється черговий штучний голодомор в Україні 1946-го – 47-го років (який, на відміну від двох перших ґеноцидів, стосувався не лише селян, але і міського населення), пережити який удалося не всім.

У новелі «Черепки» зображуються події сільського ярмарку в селі Сліди («відомого аж до Одеси і Чернівців»), видовищною родзинкою якого є інваліди зі своїми вже традиційними та очікуваними для місцевих селян розвагами. Письменник, який дуже добре знає матеріял, із яким працює, власне, життя українського повоєнного села, створює живописну й художньо переконливу картину, яка буквально заворожує: «За ніч заповнювався увесь майдан. Попід горбами ставали вже ті, хто прибував на світанку. А вранці повз дідову хату йшов і йшов ярмарковий люд – справжнє море. Жінки, як на празник, в тернових торочастих хустках, чоловіки ще у фронтових галіфе та сталінських зелених кашкетах. І пливло те море люду з усіх усюд. <…> Ярмарок грав і галасував, репетував і сміявся. Били дядьки по руках за доброго коня, верещали свині, котрих гнали у натовпі, відрізалися метри краму, бурчала в животі музика від запаху смачної домашньої ковбаси, яку знана всіма баба Докія щоразу розкладала по широких, налакованих олією і салом, столах». Гармонію цього ситого і мирного свята враз порушують відчутно інші ярмарчани, приковуючи до себе загальну увагу й стаючи вагомою крапкою ярмаркового дійства: «Славно було і на душі, і в світі. Та раптом це живе море сміху, гомону і ревиська худоби, ніби спинялося, переставало дихати і, як по чиїсь команді, повертало погляди на горба. Лише якийсь жеребець, вирвавшись із рук, тривожно іржав і чогось рвався теж туди, на гору. Звідти протяжливим перебором високих до писку нот спускалася з гори і заливала увесь майдан пісня. Це з’являлися вони…». Мова про скалічених ветеранів страшної війни, залишених державою напризволяще. Не кожний із них був спроможний самостійно дістатись до ярмарку: «З боку Чернівців, крутою стежкою, з великим мішком за плечима сходила однорука Ганна. В мішку сидів – плечима до плечей – її обрубок, безногий Іван. Він розривав міхи маленької гармошки і заупокійно, дивлячись у небо, співав. Ганна ступала важко. Видно було, що з цією ношею вона вже ходила не один рік. Довга, до п’ят, шинель волочилася по землі, та на це не звертала уваги: дивилася зверху вниз на ярмарковий різнобарвний вир і, мов танк, перла до самого центру майдану. Народ поспішно давав їм дорогу, бо вони справді були бойовим екіпажем – Ганна, Іван і гармошка замість гармати». Іван сідав із гармошкою, поклавши перед собою кашкета, а ярмарковий люд наповнював його дрібними грошима. Невдовзі підтягується ще один фронтовик: «А з другого боку вже гупав на культі Кондра – тлустий матрос з палицею в руці». Назбиравши грошей, інваліди замовляли випити й закусити, але жінки з них гроші не брали, запрошуючи поїсти й випити, заразом пом’янувши тих, що назавше залишилися на війні: «Молодички вже знали, що треба, і нарізали сала, клали ковбаси, а з крайнього столу Параска Куйбідиха несла, ховаючи в подолку, пляшку самогону». Але ці двоє – ще не вся компанія, наближаються й інші: «Тим часом назустріч ішли Петро Сліпий та Гриць Безрукий. Їх так всі і називали. Не питали, хто, де і звідки. А що питати? Відомо – з війни. Люди он вже десятий рік жили мирно, а ці бідолахи все нагадували… Може, хто не хотів бачити і чути про ту війну, та куди подінешся, на ярмарок треба ж іти, а тут вона приходила, приповзала, тягнулася майданом, співала, плакала, грала на гармошці…». Фронтовики сідають відпочити й пом’янути своїх побратимів: «Пом’янули Канаша, Степана-кулеметника, Кондриного брата Михайла – усіх, хто з навколишніх сіл збирався у Слідах на ярмарку, може, не так, щоб наспівати у людей грошей, а надто, щоби побути “у строю”, подумки повернутися на ту війну, що позабирала в них руки, ноги, а в декого – і душу, яку ніяке Сонце не в змозі розігріти. Це був їхній день. Ходили й по інших ярмарках, але щоразу сходилися, як казала Артемівна, у Сліди, на чистий четвер кожного тижня». Пі час чаркування один із ветеранів, сліпий Петро, відмовляється пити за Сталіна і перемогу: «Не бачу я тої перемоги». Так починається конфлікт, який переростає в жорстоку безглузду бійку: «Нараз усе змішалося: крехтіло і стогнало, хтось розтягував, хтось нападав, аж тріщала земля навколо. Грубий солдатський матюк розганяв ярмарок. Зойкнула, підлетівши догори, гармошка і тріснув під нею непроданий глек. Бились нізащо, бо так, видно, треба було – побитись, знемогти, на комусь зірвати свою злість. Стусали один одного культями чи вже обнімалися – не розбере» (курсив мій. – О.С.). Як почалася несподівано ця бійка, так і скінчилася. Всім було ніяково та незручно, вибачалися один перед одним та обіймалися. Мить просвітлення сповістила, що немає у них інших братів, ніж брати по нещастю. Немає в них іншого неба та іншого сонця, ніж небо і сонце знедолених: «Сонце теж збиралося заходити: більше і більше червоніло, ніби соромилося побаченого, а може, втішалося, що його Дух ще живий, хай і скалічений». Час їм уже й розходитись, – до наступного четверга, до нової оказії: «Каліки, розгарячілі, розповзалися з поля бою: хто на Сугаки, хто на Серби, хто на Тропову. Ганна мовчки перла на гору свого Івана. А він “їхав” назадгузь та все більше і більше відчував спітнілі її плечі, і ставало йому спокійно і затишно. Ось ще трохи і виповзуть нагору, а там сядуть на околиці села відпочити…». Письменник майстерно вплітає у візерунки розтрощеної людської психіки ляконічні, але напрочуд виразні ляндшафтні візії: «Сонце востаннє глянуло на розпечені потрощені бійкою глеки, що черепками червоніли серед ярмарку, і пішло й собі за горба вкладатися спати, ба, навіть йому, Сонцю, не зібрати тих черепків докупи… Та й навіщо? В четвер знову буде оказія…». А читачеві зрозуміло, що то не черепки червоніють, а невигойні рани фронтовиків, до яких суспільству, насправді, байдуже.

У наступній новелі «Зіна», що має підназву «Із життя рижої кобили», йдеться вкотре про зруйноване занапащене життя. Час уже інший, фактично – наші дні. Село у добу трансформації. Про це уже йшлося в повісті «Вовчиця». У цьому ж творі на прикладі двох доль – людської й кінської – показано марґіналізацію живого з причини їхньої невідповідности жорстким інноваційним критеріям. Жили-були колись молода кобила Зіна та школяр Володя. Зіна жила при школі, у новій стайні, а хлопчик доглядав за нею. Але ці роки проминули швидко ще й збіглися з уже згаданими перетвореннями в сільському житті. Зіна потрапила до іншого господаря, який немилосердно її б’є й пиячить. (У цьому випадку ніби самі собою виникають стійкі та нав’язливі конотації до патріярхального жіночого життя). Але в нашому випадку це, все-таки, кобила, яка одного ранку обирає свободу: «П’яний господар не прив’язав конячину і не причинив дверей. Зіна дивилась на той вже ледь помітний їхній кінний небесний степ. Вийшла на обору. Вона була зачинена. Обійшла по колу, понюхала важку колодку і раптом – легким, тренованим стрибком перелетіла огорожу. Було тихо і від цього стало лячно. Пряла вухами ранок. Вже досвітні собаки будили своїх хазяїв. Зупинилась на краю обійстя. Сіріло. Стало жаль покидати вже звичне життя – хоч б’є, та як-не-як, їсти і пити дає, а доля коняча відома – тягни, поки копитами не вкриєшся. Та і свого мучителя на кого лишати? Зап’є ж без неї до загину, і хто його безпам’ятного до хати привезе, десь пропаде в канаві». Прийом олюднення тварини, яка починає мислити і відчувати, співчувати людині, – навіть тій, якій співчувати не варто, – у цьому конкретному творі набуває значення змістотворчого й формотворчого. Далі це буде ще більш помітно. На другому полюсі твору – колишній товариш Зіни, Володя. Подібно до Зіни, він теж не живе, а лише повільно й нудно, ніби за інерцією, продовжує тягнути нитку свого занапащеного життя. Чоловік випиває й не бачить сенсу свого існування, життєве узбіччя засмоктує його, як болото. Довкола нього – такі ж сільські типажі, які намагаються виживати радше за давньою звичкою, ніж відчуваючи реальний смак життя. М.Крижанівському дуже добре вдається вираження дискурсу занепаду й виродження; так у цій прозі заявляє про себе сучасне сільське життя, і з ним сперечатись безглуздо: «Ще не старий чоловік сидів на дерев’яній лавці, що притулилась попри дорогу під напіврозваленим муром. За плечима червоніли фарбовані ворота, а на них вже поржавіла від часу маленька бляшана зірочка – колись так позначали хати, де жили ветерани. Того ветерана, видно, вже давно не було на сім світі, бо коли б не так, то, може, ту зірку хто й помалював би, а тепер вона згасала, тихенько доживаючи, як і ворота, свій вік. Чоловік сидів і дивився на широку вулицю. Її називали в селі Шляхом. От кажуть, куди йдеш – на Шлях, чи де живеш – на Шляху. Так, на Шляху, добре сидіти і дивитись, може хто пройде, щось скаже, а може хтось із хлопців заверне та й підуть якийсь келішечок перевернути. А що робити? Зиму перезимували, пересиділи в хатах під грубками та на лежанках. Тепер сонце вигнало на Шлях. Роботи нема. На заробітки неохота. Колись ходив в колгосп, як не як, а за вихід платили, а тепер… Дали паї, а що з тим паєм робити не сказали, і нащо він нужен. Ну, здав фермеру, хай бере. Ото привезе восени якийсь мішок зерна та й добре – курці буде, а на чарку десь розживеться. Кому дров наколе, кому город скопає, та й вистачає». Як, мабуть, уже здогадався читач, оце він і є, Володя, колишній товариш Зіни. Сидить безвільно край Шляху і визирає такого ж, як і сам, Блюма, аби було з ким випити. Блюм і повідомив товаришеві новину про химерного коня, який уже кілька днів з’являється у полях неподалік села. А Зіна тим часом насолоджувалась свободою (стверджуючи цінність останньої для всього сущого і, зокрема, нагадуючи про це людям): «Зіна крутилась попід селами, їй було вільно і добре. Паші кругом скільки хочеш. Ніхто не б’є, не голюкає. Хотілося зайти в село, втулитись мордою в груди олійника, а може… може навіть підійти до школи, але страх перед чиїмось батогом зупиняв її і вона насолоджувалась волею. Гуляла полями. Їй не треба більше людей, не треба матюків і п’яного перегару від котрого паморочиться в голові і підкошуються ноги. Лише вночі вона підходила ближче майже до першої вулиці свого села, до початку Шляху, але на самий Шлях не ставала – спіймають та запряжуть знову в ненависного воза, будуть бити і лаяти. А так – воля». Морально здичавілі селяни мають меркантильний намір упіймати кобилу. Володя перешкоджає односельцям і тим самим хоча б на коротку мить віднаходить себе колишнього, і все це завдяки Зіні. Рятуючи Зіну, Володя чи не вперше за тривалий час поводиться як жива людина, як людина відповідальна. Варто наголосити, що за авторським задумом, саме кобила спровокувала Володю на шляхетний вчинок, подарувавши йому неабияке щастя, – можливість знову відчути себе людиною. Виявляється, попри весь тлум безпросвітного теперішнього селянського існування – можна лишатись людиною. Тією, що за В.Стусом, виявляє себе неодмінно добродієм.

У новелях «Монькові кавуни» і «Сільський романс» автор звертається до теми так званих диваків, а говорячи дещо інакше – до теми людяного в людині. Біля сільського художника-аматора Моньки – лише його великий рудий кіт Василь, а біля кларнетиста – цап Роман. І немає у них нікого, хто був би ближчим, так складається життя цих людей. Тож в осерді проблематики цих творів – тотальна самотність людини. Які, попри видиму або й остаточну життєву невдачу, все-таки, намагаються бути вірними своїм внутрішнім моральним установкам, власне, залишаються передовсім людьми, виконуючи чи не найголовнішу заповідь: примножувати добро у жорстокому світі. Що вагомо, ці дивакуваті постаті безкінечно самотніх персонажів автор огортає м’яким співчутливим гумором, ніби бажаючи захистити і читача від колючої реальности художнього світу, в якому водночас вистачає місця й для сміху, як от довкола «цирископу» (в якому наливають вино), що є розрадою для сільських чоловіків і неабиякою проблемою для їхніх жінок. Диваками цих персонажів робить їхня відчутна відмінність від загалу. Мішка Монька, для прикладу, є митцем, вільним художником (працюючи для годиться художником у сільському клюбі). Тому його самотність помітна лише у світі людей, а коли він лишається сам на сам зі своїм мистецтвом, світ втрачає для нього сенс, важить лише мистецтво: «У хаті було холодно. Монька пропалював лише зранку, щоби фарби не замерзали. А коли заходив до своєї великої кімнати-робітні, його охоплював отой, лише йому рідний дух малярства, невимовний смак олійних кольорів, що світилися на палітрі, чекаючи, коли їх обережним мазком забере пензель і покладе на полотно, щоби вони вже назавжди зостались там в єдиній невимовній космічній симфонії живопису. Він зачиняв двері і за ним зникав той чужий йому світ з цирископом, із Даниловичем, з його лозунгами-гаслами, із фермами, надоями, з усім чужим, що лише існувало десь там, далеко-далеко, але не з ним…». У творчості Монька мав дивакувату пристрасть, про яку добре знало село, – він увесь час малював кавуни: «Монька жив тут, у себе в хаті, один на всі два віконця, в яких, як у рамах, висів у голубому шматку неба великий сосновий ліс, що ступив своїми голими жовтуватими ногами в ставок і так застиг. Великий саморобний мольберт стояв навпроти цих вікон-картин, а на ньому червоніли, ятрилися розрізані навпіл великі, дозрілі кавуни». Мончине мистецтво, що називається, для душі: «Свої картини Монька роздавав людям за шматок сала, за молоко для Василя або ж за “просто так”. Завжди мав у запасі кілька таких маленьких картинок». А люди заходили до його хати, неабияк дивувалися на безкінечні червоно-чорні кавуни, випивали чарку та йшли собі далі. Один лише кіт Василь не ставив мистцеві дурних питань, хоча й умів говорити: «Лише Василь не заважав художнику. Вечорами плекали вони свій величезний баштан. Від нього в хаті, навіть у зимову пору, ставало тепло. Кавунячий жар пашів у лице. Маляр грівся від цього жару і малював, малював, бувало до самого досвітку. Аж тоді схоплювався, підкидав ще у грубку, ділився з Василем нашвидку приготовленим сніданком. “Гляди, щоб тебе миші не з’їли”, – наказував котові і бігцем біг на колгосп. Той лише спросоння махав йому хвостом. Гасли в світанковій тиші кавуни і мовчки дивились зернятами у не заслонені вікна». І от, у новорічну ніч, ні з того ні з сього завалилася в Моньки хата. Здавалося б, біда. Але мистець безкінечно відчужений від матеріяльного світу. Тому й намагається врятувати лише одну-єдину незавершену картину з лебедями, картину, яка якось пов’язана з його минулим життям і жінкою на ім’я Оля (і ця жінка, і минуле життя, – залишилися поза фабулою твору). Моньку забирає жити до себе Ганна. До його малювання вона ставиться з теплою поблажливістю. («Пішли, пішли, кампазіторе, поживеш у мене, будеш собі малювати, хата велика, стін мені не шкода…»). У читача виникає відчуття, що ця жінка тривалий час чекала такої оказії. (Зайве, мабуть, наголошувати, що ця жінка, також є самотня). Слідом за господарем і Ганною до нової хати пішов і Василь. Тиха та світла зажура супроводжує цю фінальну картину. Життя – складне і не завжди справедливе, особливо ж, до людей безкінечно добрих, – дитячої, сказати б, психофізичної конституції.

У «Сільському романсі» йдеться про ще одного дивака, який так само безпосередньо причетний до мистецтва: «Кожного ранку, вдосвіта, та вже й не один рік, дядько Володька, відомий на селі коваль, музика, а віднедавна ще й поет, знімав із гвіздочка начищеного до золотого блиску кларнета, що висів під заскленим портретом гарної молодої жінки у важкій лакованій дубовій рамі, і виходив до причілка хати, що бовваніла на околиці села, прикладався до мундштука та виводив протяжну мелодію. Вона лилася прозорою хвилею над хатами, долинала в один куток села, відбивалась, як прибій у морі, від берега, і відкочувалася назад – огортала задушевними звуками все село, щоб уже кожен після такого омовіння спокійно розпочинав свій день. Це стало звичайним вранішнім ритуалом, без котрого не можна було того дня і почати». Час у новелі – заледве не наші дня, «коли розтягли колгосп» і запанувала доба безпросвітного безробіття. Володька пише листи до своєї дружини Любашки (що «кинула чоловіка та й повіялася з другим по світах»), розповідаючи про просте сільське життя без новин, і справно відносить їх на пошту. Його «епістолярний роман» активно обговорюють сільські жіночки. Дружина молодша за Володьку на двадцять років. Тому одні її виправдовують («А що їй робити? Володька вже дід – на цілих двадцять років старший. Як їй із ним, молодій і гарній?..»), а інші ганять («Жалко чоловіка, цих посланій вже вагон відіслав, а вона ні мур-мур в отвєт»). А Володька продовжує писати дружині, ніби нічого й не сталося, і навіть не чекаючи на її відповідь: «Я пишу… – Володька затнувся, – щоб поговорити…». Зрештою, дружина й не думає відповідати. А тим часом довкола Володьки, що має непогану, як на сільські уявлення, пенсію, постійно крутяться двоє колишніх механізаторів, Мотя і Дьома, в надії, що дід пригостить їх горілкою. І він пригощає, розуміючи, що їм не пощастило ще більше, ніж йому: «Та вже здалеку побачив на сходах магазину Мотю і Дьому – молодих ще чоловіків, із котрими останні роки працював у тракторній бригаді. Коли все розпалося, в них залишилася одна турбота – десь випити чарку та згадати, як вони казали, “застільні часи”. Хлопці здружились із “дідом”, так називали старшого за них Володьку. Той не ображався, бо справді вже у літах, і любив спілкуватись з молодшими, хоча добре знав, що справжній їхній інтерес був у його пенсії, котру він, як не як, отримував щомісячно, а вони ходили голі і босі, перебиваючись випадковими сільськими підробітками. Але Володька ніколи не підводив товариство і полюбляв розділити з ними свою нехитру трапезу. Отож, узяли пляшку, шматок ковбаси і пішли на гору до давно немащеної холостяцької хати». Ці двоє потрібні авторові не лише для повнішого вираження головного персонажа, але й для створення контексту і тла, – як суто людського, так і соціяльно-економічного. І, варто наголосити, це письменникові добре вдається. Коротка згадка наприкінці абзацу про давно немащену хату належить до тих ємких деталей, які позбавляють автора необхідности вдаватися до розлогих описів-пояснень. Подібні деталі виповнюють текстові фраґменти цілим шлейфом асоціяцій і алюзій, що їх читач, долучаючись до літературної гри, спроможний доповнити картинками з власного досвіду. Крім того, ніби автоматично виникає саме той рівень емоційности, який притаманний конкретно взятому читачеві.

А Володька все писав і писав дружині листи, завершуючи їх неодмінною формулою відданости: «Підписуюсь тобі, як завжди, твій Володька, а ти вже, як знаєш». Проживши з дружиною двадцять років, виховавши разом сина (який одружився і виїхав до Америки), цей чоловік зберіг на диво тепле та трепетне ставлення до своєї жінки. Він чекає на неї, хоча й сам собі не годен у цьому зізнатися: «Любо, Любашко, не знаю, чи я ще вартий чогось, бо вже й зовсім сон кудись дівся. Буває, вийду і сиджу на порозі. Заграв би, та ніч. Люди ж сплять, так і чекаю до світанку». Помер Володька з кларнетом у руках на березі ставу, під вербою, біля якої колись любився з дружиною. І вона врешті-решт повертається, ніби відчувши, що час повертатися: «Ось тепер відчула – подивилась на синці на руках і попід очима». Але Володьки уже немає. Він уже грає на своєму кларнеті у інших світах, серед інших вічних селянських хат. Життя у Любки з іншим чоловіком не так вже й добре склалося: «Іван останнім часом десь пропадав, казав, що їздить на роботу, але грошей не приносив, а коли Любка заїкалась про це, то ліз битися і дорікав квартирою: “Забрав тебе з того гною, в городі живеш, у квартирі. Що, за своїм музикантом жалкуєш? Я тобі, мать-перемать, дам!..”». Згадавши вербу, під якою колись тулилася до коханого, «жінка швидко, навгадь, вкинула до сумки одежину і вибігла з квартири…». Приїхавши в село, жінка не застала Володьку, його вже встигли поховати, проводивши в останню путь усією громадою, як і належить. Любка поклала на свіжу могилу пучечок диких квітів й дістала з сумки останній лист чоловіка. Прочитала й, можливо, збагнула нарешті, кого вона втратила. Миколі Крижанівському на диво добре вдається поєднувати особисті драми своїх персонажів із масштабною суспільною проблематикою. Цікавим і, головне, незайвим є фінальний хід письменника, яким стверджується невмирущість усього ліпшого, що живе серед наших людей: «Мотя сам сидів у порожній кімнаті і вже не одну годину тер і тер й так блискучого Володьчиного кларнета. Він не відав, що з ним робити. Знав одне – у селі чогось бракувало. Згодом обережно, як дитину, сповив інструмент у чистий рушник і пішов темною вулицею до старого Демка – може, навчить…». Мине зовсім трохи часу, і вже інший дивак вітатиме село своєю вранішньою мелодією. Так і триває життя: складно, тяжко-важко, але триває. У останній напівгумористичній новелі «Земельний банк», яка має нарешті цілком щасливий фінал, укотре йдеться про невідповідність старшої ґенерації селян сучасним реаліям. Не довіряючи банкам, селяни закопали свої збереження у слоїку на городі, а потім не можуть самостійно знайти потрібне місце. Вистачає тут і латентно-мінорних перегуків із новелою Гр. Тютюнника «Син приїхав» (син, відчужений від світу своїх батьків; образ невістки, що збурює цілий шлейф емоцій у старих людей тощо). Сучасне село вимирає й благає про допомогу, – це, якщо коротко, є лейтмотивом збірки М.Крижанівського. Зникають не тільки цілі села, молодь із яких масово виїздить на заробітки; зникає український селянський архіпелаг і на це, треба думати, зовсім немає ради. Письменник фіксує чергову вкраїнську драму і водночас, у силу своїх скромних можливостей, протестує. Цей нюанс неможливо не зауважити. Він не просто присутній, він гучно волає зі сторінок. Можливо, саме в цьому і полягає сенс цього конкретного письма. Не говорячи вже про індивідуальну майстерність автора, – вона на своєму місці, і це приємно. Ця книга, без перебільшення, – щасливий випадок сучасної української прози. Саме так я відчув-прочитав ці сільські історії.