Головний герой фантастичної повісті Володимира Аренєва «Душниця», Сашко Турухтун, переймається клопотами, близькими і зрозумілими будь-якому підлітку: намагається привернути увагу Насті, дівчини, що йому подобається, «воює» із забіяками-хуліганами, відстоюючи власний авторитет та захищаючи свою симпатію, хвилюється через успіхи у навчанні… Словом, Сашко - звичайний хлопець у сучасному міському середовищі. От тільки до школи він віднедавна почав носити повітряну кульку. У цій кульці… душа його нещодавно померлого дідуся. І деякі інші діти з його школи приходять на уроки з кульками, де вміщені душі їхніх родичів. Бо такий звичай там, де Сашко живе. Тому одразу видко, у чиїй сім’ї недавно втратили когось близького. З цими кульками заведено – така тут традиція – розмовляти, читати їм вголос, переповідати новини… А потім, через певний час, кульки заносять у величезну будівлю, так звану «душницю», де вони зберігатимуться… можливо, довіку. Так тут заведено, так роблять усі, і ніхто, ні сам Сашко, ні його батьки, однокласники чи вчителі, і не уявляє, що може бути якось інакше.

Тож герой твору ходить до школи, зустрічається з дівчиною, допомагає батькам впоратися з матеріальними проблемами і водночас поступово усе більше дізнається про свого дідуся, про якого дуже мало знав, роками живучи поруч – це не така це уже й нетипова ситуація, на жаль. А ще вчиться. Справді, як можна помітити, читаючи «Душницю», Сашко Турухтун упродовж твору постійно навчається. Мова не про шкільні заняття: хлопець  з часом починає краще розуміти людей, сприймати їх такими, якими вони є. Він вчиться приймати важливі рішення і нести за них відповідальність. Бути спостережливим, дізнаватися про довколишній світ якомога більше і аналізувати набуті знання. Мабуть, саме у цій науці, не передбаченій шкільною програмою, і полягає суть того, що ми називаємо «дорослішанням». І саме це спонукує хлопця прийняти дуже незвичне, з погляду його оточення, рішення, яке він втілює у життя в фіналі повісті.

А що ж відчувають ті, що у кульках, може запитати читач. Що ж там, по той бік?.. Про самих померлих та їхню долю аж до фіналу оповіді нам стає відомо небагато. Так, ми дізнаємося, що душі, вміщені у кульках, переживають певні емоції, смуток або радість, живі навіть чують їхні голоси… Але до кінця не зрозуміло, чи усвідомлюють душі навіть той факт, що покинули тілесну оболонку, неясно, яка, врешті-решт буде їх доля – як замкнених у кульках, так і тих, що, так би мовити, опинилися чи опиняться «на волі».

 Тому створюється враження, що метою автора «Душниці» було насамперед зобразити у повісті реакцію живих на чиюсь смерть. Адже хтось, як головний герой твору, тільки тоді починає по-справжньому замислюватися, а якою, власне, ця людина була, чого прагнула, які загадки може ховати її минуле… І несподівано приходить до висновку, що практично нічого не знав про того, поруч із ким жив. Хтось, як мати Сашкового товариша Курдіна, навпаки, настільки узалежнений психологічно від найближчої людини, що не може її «відпустити» навіть після смерті.

Тому фраза «Мертві до мертвих, живі до живих», що кілька разів повторюється у тексті «Душниці», звернена до них, живих. Бо їм треба уміти давати собі раду зі спогадами. Берегти у душі шанобливу пам’ять про предків, змиритися з утратою когось близького і жити далі повноцінним життям. Це нелегко, але можливо. «Душниця» - це твір, що зачіпає проблему, важливу і болісну не лише для підлітків, але і для дорослих. Бо він про те, як переживаємо  чиюсь смерть, зокрема у родині. Про те що, скажімо, почуття провини, що виникає при цьому, цілком природне. І що саме тоді комусь буває необхідна особлива увага і турбота інших членів сім’ї.

Але проблематика повісті «Душниця» цим не обмежується. З твору ми не так уже й багато дізнаємося про країну, що у ній живе Сашко Турухтун та його друзі, про її державний устрій. На перший погляд, там – звичайне мирне життя з буденними клопотами як у дітей, так і у їхніх батьків. Однак певні моменти у творі дають зрозуміти, що це благополуччя позірне: згадки, що держава приєднала до своєї території півострів, спогади по бойові дії, у яких колись брав участь дідусь Сашка, розмірковування вчительки хлопця на уроці про населення півострова як «дикунів», що «не схожі на нас» - все це вельми насторожує читача…  З натяків, що виринають у сюжеті, головний герой повісті намагається укласти цілісну картину. Його дідусь, що на власні очі бачив жахіття війни, сварить онука за те, що той майструє солдатиків: «Війна – це погано, у війну не граються! Як можна гратися у горе чи смерть?!»

 Онук спершу не розуміє цього. Лише після смерті діда, перечитуючи його творчу спадщину, і сам Сашко задається питанням: «Як одна і та сама людина може одночасно писати вірші і стріляти у людей?»

 Фінал повісті – відкритий. Можна роздумувати, чи у майбутньому Сашко далі намагатиметься дізнатися більше про дідове минуле, його бойових побратимів, таємничих «дикунів», чи ні. Чи у країні, де він проживає, і надалі, як і століття перед тим, зберігатиметься традиція утримувати душницю… Але все це не так уже й важливо. Сашко Турухтун прийшов до усвідомлення жахливості війни і розуміння того, що інші, ті, до кого суспільство може ставитися вороже через їхні традиції, вірування, спосіб життя тощо, заслуговують принаймні на те, щоб їх «інакшість» спробували збагнути.

Ще кілька слів про оформлення книги «Душниця». Автор паперового видання часто позбавлений суттєвої переваги – можливості почути думку більшості читачів про свій твір, тож про популярність тексту може судити хіба що з кількості проданих примірників. Однак текст «Душниці»  було спочатку оприлюднено в мережі, що дозволило своєрідно доповнити зміст книги: крім власне повісті, у виданні є цікавий додаток «Голоси читачів». Цей розділ зібрано з відгуків членів журі конкурсу «Книгуру 2013». І відписували про свої враження підлітки – цільова аудиторія повісті.

Варто також відзначити роботу над книгою художника О. В. Продана, чиї якісні і цікаві ілюстрації гармоніюють з сюжетом і загальним настроєм твору.