Прозаїк Володимир Лис – багаторазовий призер «Коронації слова», а цей роман – переможець конкурсу «Гранд-Коронація Слова-2010», що зайвий раз підтверджує майже аксіомне – трагічний досвід  соціальних катастроф і потрясінь національної  історії досі є для митців  джерелом, котре  дотепер невичерпане (хтось із сучасників іронічно зауважив: у нашої літератури одне майбутнє – її минуле).

Дійсно,  це хороша історична  сучасна проза. Так, я не обмовилась, бо, на мою думку, сучасним можна назвати все, що пишеться сьогодні й про все на світі (майже за М. Цвєтаєвою – «сучасність – не дочасність, а всечасність»),  але обов’язково – непересічно, нешаблонно, не за готовим стандартом, хай і добрим!  Наратив письменника В. Лиса перетворив національну історію  20-го століття в матеріал для художнього і філософського напрацювання,  з додаванням  романтичного, пригодницького, з присмаком містики й міфології.

 Головний герой Яків згадує прожите життя. Саме поважний  часовий люфт (Якову доходить  100 років!) дає можливість реально усвідомити пережите. Плинність подій з глибин пам’яті  письменник подає хронологічно  ( юність, зрілість, старість), проте часопросторова організація тексту скоріше ґотична, ніж традиційно лінійна. Через  вертикальний зріз епохи, що оголює наскрізні, стрижневі цінності людського життя (Бог, Істина, Добро, Краса тощо), письменник актуалізує історію життя Якова скоріше як почуттєву, ніж подієву; як метаісторію, котра  оцінює події, передусім, з точки зору моралі.  Текстологічна модель роману втілює концепцію «безперервного рукопису»: розповідь,  що вільно,  майже  поковзом, перетікає з одного часу в інший –  гармонійна інверсія  форми й змісту, коли зміст вибудовує форму, а форма тримає зміст.

Багатошаровий лексичний лад тексту  слугує основою мовної конструкції роману. Від автора –  мовний стиль межово-традиційний (нагадує мені блискучі сторінки прози Володимира Дрозда): «І ось тепер у суцільній темряві, вона відчула, як до спальні щось влетіло. Воно було велике, хоч і безшелесне. Воно покружляло довкола широкого ліжка й зависло над нею...  до кімнати, до спальні їхнього жаского кохання, залетів невидимий чорний птах Він був справді невидимий, але Зося чула, зримо відчувала його присутність. Птах завмер, широко розставивши крила. Він дивився – це теж знала – кудись убік, а Зося тремтіла й боялася, щоб не подивився на неї. Бо відала: тоді він с тане зримим, видимим, а невидимим чорним птахом стане вона сама».

Типові діалектні «перли», котрими розцвічена мова Якова: «їден, куперація, зновика, пощитала, фершалка, дохтурка, не тра, зара, типерка, тильки, влюбетися, заштрик...». А це приклад діалогу між росіянкою Альоною та дідом: « – Да. Вообще-то, єслі присмотрється, ти когда-то вполнє бил мачо... Тебе сколько сейчас? – Дев’яносто штири було, – зітхнув Яків. – Дев’яносто п’ятий іде. – Йолі-палі, – сплеснула руками-цурпалками Оленка. – Да ти, дєд, настоящий вєтєран войни двенадцатого года. Ілі даже Куліковськой бітви. Да... Мнє би половіну твоєго протянуть...». Мова польки Зосі –  «як же швидко скончило шє наше щєнстє, муй коханечку...». Розумію, що у ворожому, байдужому світі можна зберегти себе тільки тримаючись за своє, рідне. Але чи ж виправдовує себе це буквальне, фотографічне  копіювання рідної мови персонажів у художньому творі? Воно додає яскравості, та, на мою думку, більше штучної, ніж природної. От і я, читаючи роман, не раз ловила себе на думці, що цей лексичний «вінегрет» заважає мені сприймати суть того, що відбувається.

Усе минає, та не все забувається. У свій час Шарль Бодлер назвав людську пам’ять  палімпсестом, що створив Господь. Пам’ять столітнього Якова –  універсальний і найповніший палімпсест, відтак, його образ, створений самобутнім прозаїком Володимиром Лисом, є яскравим втіленням живих сил людської натури, невичерпності природних ресурсів людини, підкресленого життєвого оптимізму, про що яскраво свідчить й літературне обрамлення тексту: за  мотто слугує хоку невідомого японського поета ХVІІІ ст . : «Чуєш, як грає цвіркун?.. // Слухає небо крізь ніч // Серце комахи», філософським відлунням якого закінчується роман –    «Можна типерка уже й умирати, – подумав Яків, коли син скінчив говорити. – Хотя нє, тре’ ще таки буде того цвіркуна послухати».   

Ця рецензія надійшла на конкурс літературних критиків, який книжковий портал «Буквоїд» проводить   спільно із видавничим домом « Most Publishing » , видавництвом  « Грані-Т »,  магазином    « Читайка », літературним конкурсом " Коронація слова "   та Міжнародним благодійним фондом «Мистецька скарбниця».