Re: цензії

Не знаю, чи пам’ятають, принаймні читачі «Березолю», цю маленьку повість Олеся Ульяненка, але вона варта уваги – хоча б із перспективи нашого сьогодення. А от рецензій на неї не пригадую зовсім, – швидше за все, їх не було. Можливо, тому сприяла й примітка від редакції: мовляв, журнальний варіянт. А який же поважний критик буде писати ще й про журнальні варіянти? А повістинка О.Ульяненка під симпатичною й суто авторською назвою «Ізгої», направду, варта уваги. Це суто Улянів текст . А його текстовий ляконізм призводить до концентрації специфічних авторських рис і до максимально повного вияву письменницького світогляду та його ж таки індивідуальної етики ; його специфічної внутрішньої свободи . Світогляд і етика, своєю чергою, формують істотне поняття стилю – як індивідуального, так і стилю, який уможливлює приєднання конкретного письменника до ширшої стильової парадиґми; себто, дозволяє в принципі вести розмову про стиль, про письмо, про письменника й художню літературу. А розгляд стилю, як відомо, єдина можливість узагалі адекватної інтерпретації мистецького твору. Втім, розумію, що знайдеться і сьогодні чимало таких читачів , які не вважають Олеся Ульяненка скільки-небудь причетним до мистецтва. Ця стаття не для них. Переконувати у чомусь своїх опонентів або, поготів, захищатися, – справа наперед і глибоко невдячна , – як писав Дмітрій Писарєв ув одній зі своїх статей.

Чому парад уродів, – спитаєте? Можливо, тому що так захотів сам письменник, якщо в невеличкому творі так концентровано (навіть, як на Уляна) представив нам цілу панораму або ж парад різноманітних покидьків. Чому парад? Бо свої фізичні й моральні виразки та невиліковні хвороби герої цієї повісти навіть не думають приховати від нас; ба більше, – вони з насолодою демонструють занепад і деґрадацію світу. Уроди з’являються уже в першому розділі повісти – «Родовід». Не все гаразд, як розуміє читач, уже із самим оповідачем (він же – головний герой повісти), на ім’я Кеша: «Родовід у мене неабиякий. А мені хотілося до всього доколупатися, хоч убий: такий у мене характер. Я буду оповідати, а ви вогонь підтримуйте. І на стрьомі, значить... Я для красного слівця... Ах, родовід, бля, родовід, щоб ви мільйони років стругали в пеклі: ним і підкурювали». Його мучить історія його народження; він не знає свого батька, натомість згадує більш далекого предка, власника маєтків (sic!), якого знищив пролетаріят, а Кеша з тими «пролетарями» цілком солідарний у такому фіналі прадіда: «Я слухав музику міста, його утробне і потойбічне завивання, і мене розбирав гнів, лише гнів недоколиханого пролетаря, прадід якого мав кілька вілл у Ніцці, залізничний вузол у Катеринославі, співчував нашим голосраким пролетарям, які й поставили його до стіни, ні, ці суки придумали краще: вони розтрощили йому череп ломом, там, у Жовтневому палаці, в пансіонаті благородних дівиць, поклавши на пенька голову. Епігони французького гніву. І було за що». Втім, Кеша має нав’язливу ідею, яка явно вирізняє його з-поміж інших, не говорячи вже про те, що він колись прагнув вивчитись на музиканта й навіть іронічно називає себе сучасним київським Моцартом: «... мене перло від того, щоб дізнатися, хто застругав мене в одну п’яну ніч. Хто я такий, запитуєте? Відтепер я гід вашого життя, який мріє стати Моцартом». Кеша гостро відчуває свою інакшість серед рідних, сусідів, знайомих: «Тільки один я чую голосочки, тоненькі та срібні, що золотими хрестиками спускаються мені на плечі та груди, коли всі сонні соплі розпускають, а вони пурхають самотні у нічній темряві, говорять... говорять... говорять...».

Кеша слухає музику міста, він і сам музикант, наскільки це можливо в його родинній ситуації, в його убитому від народження житті. Болючі та наполегливі пошуки родоводу (власне, образу батька) у оповідача на певному етапі співпали з пошуком релігійної ідентичности. На цьому шляху він спочатку купує юдейські книги, йде в синагогу. Звідти його двічі викидали, але він повернувся і втретє. Тоді йому вибили зуби. Це вже зробила міліція: «А я помалу виношував свій план: хто мій батько і якої я віри? Подався я на Сінний ринок, барахолку нашу, і придбав ярмулку, кілька книжок їхньої віри, але російською. Три дні зубарив, зачинившись у суспільному туалеті. Четвертим днем, похезавши, вихиливши зо два літри сусідського самогону, поперся в синагогу. Кажу: приймайте, я ваш, пархаті, вашої віри і вашої крові. Звідти мене витурили утришия. Я повернувся. Вони повторили процес. Я стійко тримався новоявленої віри. Тоді мені вибили зуби. Відразу два. Але вже наша міліція. Після цього зрозумів, що я не син перукаря, не іудей, і що ані йому, ані йому до Горштейна немає ніякого діла, і ніякі, окрім Адама і Єви, вузи нас не пов’язують. Сіяв сірий сирий ранок, облизуючи велетенські червоні, жовті троянди...».

Цікаво, що оповідач не має претензій до міліції. Лише до своєї матері, яка не бажає посвячувати сина в таємницю його народження. Втім, наприкінці повісти це все ж відбудеться. Й герой відчує нарешті полегшення. До того ж, на той час поруч із ним буде жінка, не наркоманка, не алкоґолічка, а цілком нормальна молода жінка, скрипачка, хай навіть і вагітна від іншого. Життя оповідача, як не дивно, складеться. Принаймні на час нашого з ним прощання в останньому абзаці повісти. А він своєю чергою прощається з містом, у якому народився, виріс, втратив майже всі зуби й ледве не втратив життя. Зрештою, як дізнаємось від нього, в тому місті можна втратити й щось значно вагоміше за життя. Мова про місто Київ, його центральний район, запруджений різнокаліберною наволоччю аж такою мірою, що герой починає співчувати самому Господу-Богу: «У них заготовлений квиток до раю, і, запевняю, що без черги... Але ж як їх багато, і що ж Бог, окрім вічності, бідний Бог, з тією потолоччю робитиме? Куди він подіне всю цю безтурботну ледачу наволоч?.. І ту, на передвиборних плакатах, з усміхненими крокодилячими обличчями, зі сльозами на очах, з обличчями благодійників, що випускають ближньому тельбухи разом з чеком у безсмертя». Після того як героєві відмовили й кришнаїти, у нього виникає-артикулюється бажання прикінчити брата. Втім, брат-фронтовик виявився спритнішим і дужчим, вибив героєві ще два зуба й ледве зовсім не забив: «Про пошуки духу вже не йшлося. Я сіпався, карячився на підлозі скривавленим брунатним павуком, з тією різницею, що вив і підвивав, як бессарабський риночний пес». Усе це відбувається на очах тяжко хворої, але ще живої їх матері. І тоді Кеша опинявся в обіймах нічної вулиці, відчуваючи тимчасову відраду й полегшення: «Я люблю ніч. Принаймні тут не запитують, хто твій батько. Тут ти дивишся на своє віддзеркалення і не лякаєшся його, бо бачиш таким, яким воно є. Може, комусь видяться зеленопикі чорти, то вже справа індивідуальна. Я хринію від нічних переходів, що в народі називають трубами. Найголовніше – центр міста, де аж засліпило очі пізньосране, блискуче і золоте рококо, з усіма фашистськими прибамбахами. <...> Головне – темрява. Головне – всі на одне лице. Паскуди. Ніч, як їм видається, ховає їх від Господнього ока. <...> Підземний перехід викручений прямою кишкою, де покидьки усіх інтернаціоналістів – рвані гіпі, панки, бляді – товчуть вічність смерті. Еволюція... Еволюція: трипер, сифіліс, СНІД, чума, холера – ці троянди твого світу засклили, яскраво освітлили... Ще що?.. Гадаю, у Господа ще вистачить фантазії, як і стало розуму для чогось зліпити у цьому гадючнику добро і зло. Нехай розбираються. Не позжирав же Він їм розуму, сунувши до кишень мандати, поначіплявши орденів, відзнак, пенсіонів, полишивши керувати продірявленим кораблем. І депутати. Чотири. Три. П’ять підборідь. Свинячі вола інтелекту. <...> Дешева любов дорого коштує, бахуре. Світ старий, як твоя прогнила простата».

Коли героєві, по суті, вже глибоко наплювати не лише на невідомого батька, але й на живу ще матір, вона сповістить йому правду про останнього урода цієї повісти, а саме про його батька. З якого, треба думати, й почалася темна історія оповідача. Улян у цьому творі скористався щасливою розв’язкою, і цей, відверто заборонений у його творах прийом, виглядає, можливо, штучно. Відсилаючи нас, як мінімум, до кіношної естетики мейнстріму. Й повість, направду, може бути легко трансформована в кіносценарій. Підозрюю, автор про це також думав. Про кіно він узагалі мріяв чимало, починаючи з кінця 90-х, коли закінчився нарешті голод і в країні почався хоча б мінімальний культурний рух. Використання «забороненого» прийому до певної міри виправдовує фабула. А вона від самого початку сигналізує про пошуки героєм любови в той час як інші вважають, що він шукає наркотики й забуття: «На фіга мені його шириво. Мені потрібна любов, незалежно, хто її створив. Я чекаю кохання: маленький беззубий покидьок з велетенською головою, довгими немитими патлами».

У страшному й безперспективному світі ця людина шукає не наркотики, не гроші – шукає насправді любови. І, нарешті, він її зустрічає: «І тут, спочатку у яшмовому вікні, побачив тоненьку лінію, – це так починається звук; це, побачене мною, можна передати звуком; а зараз у мені все перевернулося: десятки запахів квітів, а лінії дивом матеріалізувалися. І я побачив її жіночу руку, плавний вигин плеча, голу спину, гнучку, всіяну золотими розсипами тоненьких кісок. Більше того вечора я нічого не побачив, але і цього було досить. Пізніше я дізнався, що вона Мілка. Велетенські світлі очі. І більше нічого». Це буде вагітна дівчина-скрипачка з сусіднього будинку. Можливо, не так і багато в чиїхось очах, але для героя-оповідача це, однозначно, шанс. На інше життя, на іншу історію, на інше продовження свого роду. Для вагітної дівчини та її майбутньої дитини – це, можливо, ще більший шанс. Не випадково, в останньому абзаці герой зі своєю (своєю жінкою ) скрипачкою Міленою вирушає на вокзал. Він розуміє: сучу метафізику його понівеченого життя можна й потрібно зламати. Треба раз і назавше вбити осиковий кіл у того, хто вирішив, що він, Кеша, не має права називатись людиною й жити життям людини. І він це робить, докладаючи ніби не так і багато зусиль. Але він беззастережно вірить у любов. Вірить навіть у Бога, хоча йому ніхто не пояснював, хто такий Бог і як до нього звертатись. Натомість йому вперто і повсякдень пояснювали, що таке жорстокість, ненависть, пекло. Але він не бажає до пекла, йому багнеться жити. Тому й починає шукати Бога й, одночасно, любов. Але кришнаїти його не схотіли, так само, як перед тим у синагозі. Нічого дивного в цьому немає. Один його зовнішній вигляд, напевно, неабияк відлякував. Симптоматично, що до християнського храму герой узагалі не дійшов. (Пояснення цьому можна спробувати знайти в інших творах письменника, як от роман «Знак Саваофа», але не сьогодні). Кеша зупинився на кришнаїтах, яких заради розваги полякав незарядженим парабелумом часів Другої світової. І зрозумів, що Бог не конче має бути формалізований, адже він – скрізь. Достатньо лише знати про його існування у світі світів. Конкретна конфесія за умов такого знання не має жодного значення; конфесії опікуються вірою, але не знанням (про це свого часу вже говорив Ігор Костецький). Натомість – любов. І паралельно – випробування ненавистю й брудом, сиріч – суцільним і непроглядним злом . У фабулі твору це, передовсім, старіюча блядюга-мажорка («їй теж хотілося урвати в цій тюрмі, що ми називаємо життям, цій засцяній феміністці, шматочок щастя»), яка нав’язливо вимагає її відтрахати , й рідний «братуха», який прагне остаточно зламати життя героєві, «підписуючи» його на пограбування казино. Але казино навіть ув американських фільмах пограбувати непросто. Тож, старший брат героя зі своєю «бригадою» бандитів на ранок уже не дихають. Герой же, з’явившись удома, коли все уже відбулось, збирає з підлоги закривавлені гроші, а заодно дізнається від конаючої матері правду про свого татка.

Але, судячи з усього, героя вже не цікавить його родовід; він уже вирішив почати усе спочатку. Й тут найістотнішим поштовхом виступає жінка: «І я побачив її. Картата спідниця, скрипка, ноти, круглий задок, кругленькі груденята, наче їх ніхто пальцями не займав зроду». Все правильно, все логічно. Разом із жінкою герой спроможний започаткувати новий родовід, не без волюнтаризму почавши ніби з чистого аркуша й розпочавши відлік від себе. Гроші виявляються цілком доречними. Зізнання матері й загибель кримінальника-брата – останні дві краплі, більше такого не має бути в житті цієї людини. Бо він таки справді, людина, а не покидьок, не байстрюк у вселенському ліберальному зоопарку, – як у цьому його переконували довгих тридцять років:

«Зранку наша кімната на Бессарабській вразила порожнечею. Коли ми зайшли з Мілкою, то переступили без всякої огиди труп мого брата з розваленою головою. Решта валялася хто де, стискаючи заюшені банкноти. Всі були мертві. Окрім матері, що хрипіла на лежакові.

– Підійди, – спокійно попросила вона. – Це я отруїла твого батька, бо він хотів тебе витруїти. – І стара зайшлася гноєм з кров’ю.

Ми згребли у валізу всі гроші, що могли, переглянулися.

– Як ти думаєш, чий це дарунок?

– У ізгоїв немає дарунків. Є тяжка робота, яку ти тягнеш за всіх, – відповів я, і ми подалися донизу слизькими, давно немитими східцями, пройшли повз «Казино», «Телефортуну».

«Дякую Тобі, – сказав я. – Як би тебе не називали. Але дякую». Теплий вітер підігнав до мого широкого, як для Мілки, плеча її тіло. Ми зупинили таксі і поїхали у напрямку вокзалу».

Повчальна, по-своєму, історія: навіть у тридцять років життя ще може мати сенс. Експресіоністичний герой не підлягає помітним еволюційним змінам упродовж художнього часу. Навіть якщо це був би романний час на 700 сторінок тексту. Це засаднича риса експресіоністичної поетики. Кому потрібні переродження героя з гидкого каченяти на білого лебедя, тому ліпше звернутись до Павла Загребельного з Олесем Гончаром. Експресіоніст не керує героєм у сенсі плястичних фокусів, але він відкриває читачеві внутрішню сутність героя. А ще до повного розкриття подає ледь помітні натяки на рахунок того, що з героєм не все так просто та однозначно. Втім, одна помітна зміна ніби присутня. Впродовж усієї повісти герой шукає «барбітуру» – будь-яке снодійне. Й сам зауважує, що ходить не про наркотики, вони йому нецікаві. Він просто прагне забутись, а відтак остаточно забути про жорстокий світ, що намагається зжерти його своїми метастазами безкінечного та всемогутнього й аж надто переконливого зла. Після зустрічі з Міленою він уже не шукає снодійне, він прагне жити й бути щасливим . Прагне зробити щасливою свою жінку й не свою дитину, яку має народити ця жінка. Він навіть на мить не замислився з цього дрібного приводу – з приводу родоводу майбутньої людини, яку ця жінка ще носить під серцем. Тут уже час заговорити і про біблійні алюзії та ремінісценції, про увесь цей гнітючий ворохобний інтертекст, але хай цим займаються інші. Як на мене, творити добро й бути людиною можна навіть не читаючи послання Павла та не відвідуючи християнські храми, не говорячи вже про кришнаїтів, галаслива (вони нагадують зграю маленьких мавп) й придуркувата юрба яких фіґурує у цьому творі. Чомусь упевнений, що письменник Ульяненко міг би зі мною погодитись.

***

Чи можна лишитися чистим, пірнувши в брудну-найбруднішу калюжу життя? Героєві Олеся Ульяненка це вдалося. Як зрештою, і самому письменникові, – хто б там і що б там не говорив про нього за життя або навіть сьогодні. Ульяненко – з тих рідкісних авторів, які можуть тривало водити своїх героїв колами пекла, але в підсумку виводять їх до сонячного або навіть якогось вагомішого найсвітлішого світла. Я часто останнім часом пригадую фінал «Богемної рапсодії», одного з найперших творів Уляна, який він сам уважав «найсвітлішим своїм романом ». Здається, у фінальній сцені роману письменник прописав свою власну смерть, зазирнувши майже на двадцять років уперед. Поготів, я упевнений, що письменник, як і його герой, не провалився в чорну безодню, а, заснувши, наприклад, у не найкращому настрої, таки побачив нарешті рятівне світло й пішов у напрямку того світла . Згадаймо ще раз, як це звучить у «Богемній рапсодії»: «Він побачив під собою велике місто, сонце світило прямо в очі, але не сліпило його, і Костя вирішив взяти напрямок на те, що видалося йому сонцем, бо десь трохи недалеко народжувався циклон; його піднімало все вище, вище, і з кожною хвилею, що підносила його, Костя роздивлявся, як земля робиться круглою, маленькою, дивно синьою, – щось подібне жалю торкнуло серце, і він побачив, як спить батько, і в батька тремтить рука, книга на підлозі, а мати дивиться у вікно; по тому стали з’являтися люди, до яких він писав листи і котрі йому не відповідали – страху не було, тільки легеньке лящання у вухах; осторонь усіх стояла Лариса – дивилася на нього і летіла до сонця, і вона була такою, як колись Костя намалював її – ні сорому, ні приниження не відчув, хотів спитати чому вона тут, що робить у його сновидінні і чим взагалі займається, але зрозумів, що він просто помер, і йому треба вже летіти на те світло, яке називав сонцем».

На фото: Олесь Ульяненко