
Re: цензії
- 30.03.2025|Ігор ЧорнийЛікарі й шарлатани
- 26.03.2025|Віталій КвіткаПісня завдовжки у чотири сотні сторінок
- 11.03.2025|Марина Куркач, літературна блогерка, м. КременчукЖінкам потрібна любов
- 05.03.2025|Тетяна Белімова"Називай мене Клас Баєр": книга, що вражає психологізмом та відвертістю
- 05.03.2025|Тетяна Качак, м. Івано-ФранківськСтефаник у художньому слові Оксани Тебешевської
- 22.02.2025|Василь Пазинич, поет, фізик-математик, член НСПУЗоряний "Торф"
- 18.02.2025|Світлана Бреславська, Івано-ФранківськПро Віткація і не тільки. Слово перекладача
- 15.02.2025|Ігор ПавлюкХудожні листи Євгенії Юрченко з війни у Всесвіт
- 14.02.2025|Ігор ЗіньчукЗагублені в часі
- 05.02.2025|Ігор ЧорнийЯке обличчя у війни?
Видавничі новинки
- Микола Мартинюк. «Розбишацькі рими»Дитяча книга | Буквоїд
- Ніна Горик. «Дорога честі»Книги | Буквоїд
- Еліна Заржицька. «Читанка-ЧОМУчка». 7+Дитяча книга | Буквоїд
- Мистецтво творення іміджу.Книги | Дарина Грабова
- Еліна Заржицька. «Читанка-ЧОМУчка»Дитяча книга | Буквоїд
- Ігор Павлюк. «Торф»Книги | Буквоїд
- Вийшла антологія української художньої прози «Наша Перша світова»Книги | Іванка Когутич
- Олександр Ковч. "Нотатки на полях"Поезія | Буквоїд
- У видавництві Vivat вийшов комікс про Степана БандеруКниги | Буквоїд
- Корупція та реформи. Уроки економічної історії АмерикиКниги | Буквоїд
Re:цензії
Яблуко Єви
«Дві хвилини правди» Ірен Роздобудько та «Пів’яблука» Галини Вдовиченко
Ну нарешті, криза середнього віку залишила чоловіче співтовариство і рушила в бік жінок. І слушно рушила, бо ж одразу стала мати більш людяний вираз обличчя.
Нові романи Ірен Роздобудько «Дві хвилини правди» та Галини Вдовиченко «Пів’яблука» і справді немов ті дві половини стиглого яблука, у яких відкрилася, зійшлася, сповнилася мрія-правда про те, коли ж справжнє жіноче життя починається, коли і в чому набирає сили і сенсу.
У цих романах безліч спільного – від сюжетного кола мандрівки чотирьох людей у поверненні до себе (жінок на вісімку головних героїв – шість, і вони головніші не тільки за кількістю) до окремих образів, символів та деталей. Провідна символіка, звісно, пов’язана зі вже згадуваною кризою середнього віку: втома від усталеного стереотипованого життя, яке перш за все символізує Місто – місце кризового накопичення цієї втоми, болю, бруду зайвих слів, понтів та спогадів, та й мало ще якого негативу, і дорога – спочатку від когось чи чогось, а потім важко і навпомацки – до себе.
І все це – на тлі майже однакових в обох романах кав’ярень, згадок про культові фільми та книги, мальовничих заміських краєвидів, нескінчених горняток кави під цигарку чи то люльку, зумисне простих (аж надто) зачісок, ситцевих суконь та спідниць й плетених сандалій на жінках, втомлених від міста й безглуздої біганини по колу. І ще тут усі – митці, чи то журналісти й телеведучі (а куди ж сьогодні без них), чи то художники й дизайнери. Митці, які спроможні створити майже будь що, крім власного життя.
Спільне – й казкова схема обох романів, майже точно за Проппом, де є й типова казкова нестача – мета всієї подорожі; і казкові царівни, і чарівні плоди – чи то яблука, чи то помідори, з яких починається перетворення; і саме воно – те дивне перетворення, заради якого ті мандри затіяні. Як досягнута мета – чарівний будинок-рятівник, бажано знову ж таки за клятим містом, Дім з великої літери, може навіть з міфічним Деревом життя посередині, як в романі Ірен Роздобудько. І казковий хеппі-енд: у Вдовиченко – типовий і прямий, у Роздобудько – сумний, існуючий тільки як натяк, але ж цілком можливий.
Спільним є й пафос окремих епізодів – іноді надмірний, аж з надто солодким присмаком. І дещо банальні алюзії: то у вже майже архетиповій (після голлівудської «Красуні») сцені шопінгу героїнь Вдовиченко, де ще й вилізають «квіти» замість «віршів»: «Когда б вы знали, из какого сора растут цветы, не ведая стыда!». То дратує своєю прямотою алюзія нудоти Соломії в романі Ірен Роздобудько з «Нудотою» Сартра, бо ж це вже було-перебуло: «Нудота з’являлася не лише тоді, коли доводилося говорити самій, а й тоді, коли вона слухала розмови інших». Навряд чи новими є й думки на кшталт «З кожної ситуації є вихід. Ти живий-здоровий, це головне. Усе решта можна виправити», чи то «Вона не віддасть його цьому молоху, рукою на нього не махне і не вступиться» (загалом лінія лікування Луїзою свого чоловіка від лудоманії здалася мені в «Пів’яблука» найдальшою від художньої правди та стилістичної міри). Не оригінальнішим є й твердження з «Двох хвилин правди» про те, що «Соломія жахалася того, що праця Шекспіра чи Данте може бути такою марною, адже більшість не потребувала жодного розмаїття думок». І той метелик з роману Ірен Роздобудько, який зазначається критиками як прекрасна і глибока метафора, як на мене, досить банальний, а інколи і занадто пафосний символ.
Але така тривіальність буває парадоксально доречною, вона сприймається навіть як належне, бо ж і сама алегорія життя як мандрівки аж ніяк не є новою, та й врешті-решт чи є щось тривіальніше за життя, тим більш життя як казку.
Тому й виходять жінки-героїні обох романів з кризи у найкращий, хоча й найстаріший у світі та вкрай не оригінальний спосіб, створюючи звичайне диво – дитину, що є і найпотаємніше питання, і найбажаніша відповідь, і неможливе табу, і божий дозвіл бути щасливою. Такі діти з’являються тоді, коли жінка, як і чоловік у тій самій кризі, дійде до її краю, повірить, що вже нічого в житті не відбудеться, що вже нічого не встигнути, що вже більше було, ніж буде, і серед того минулого – переважно мотлох безглуздо втраченого. Та бути жінкою в такій скруті невимовно краще, бо коли тане остання надія на те, що все це має хоч якийсь сенс, саме тоді ти відчуваєш, що вагітна.
Такий дар, заборонений плід в буквальному сенсі слова може бути тільки Розкішним, як його й звуть у чарівному Домі із деревом всередині: «Всередині ліжка, мов у морі, розкинувши руки, спав хлопчик. Він світився так само, як мед – світлошкірий, рожевий, порцеляновий, шовковий, золотий, оксамитовий, теплий у своїх снах» («Дві хвилини правди»).
Комусь – дитина, комусь – книга, комусь – щастя все кинути, комусь – щастя все повернути. Кожній – своє, але усім – кохання. Не знаю, кому як, а мені такий жіночий спосіб виходу з кризи – най симпатичніший.
Бо ж завагітніти коханням, коли зневіришся – такий дар Бог дав тільки жінкам. Мабуть, дар написати про це – також.
Коментарі
Останні події
- 30.03.2025|10:014 квітня KBU Awards 2024 оголосить переможців у 5 номінаціях українського нонфіку
- 30.03.2025|09:50У «Видавництві 21» оголосили передпродаж нової книжки Артема Чапая
- 20.03.2025|10:47В Ужгороді представили книжку про відомого закарпатського ченця-василіянина Павла Мадяра
- 20.03.2025|10:25Новий фільм Франсуа Озона «З приходом осені» – у кіно з 27 березня
- 20.03.2025|10:21100 книжок, які допоможуть зрозуміти Україну
- 20.03.2025|10:19Чи є “Постпсихологічна автодидактика” Валерія Курінського актуальною у XXI ст. або Чому дослідник випередив свій час?
- 20.03.2025|10:06«Вівальді»: одна з двадцяти найкрасивіших книжок всіх часів відкриває нову серію для дітей та їхніх батьків від Видавництва «Основи»
- 13.03.2025|13:31У Vivat вийшла книжка про кримських журналістів-політвʼязнів
- 13.03.2025|13:27Оголошено короткий список номінантів на здобуття премії Drahomán Prize 2024 року
- 11.03.2025|11:35Любов, яка лікує: «Віктор і Філомена» — дитяча книга про інклюзію, прийняття та підтримку