Нема тої курочки, яка б клювала зерна її текстів і несла золоті яєчка. Та якщо пофантазувати, то можна уявити таку собі машину-творчомірку, з одного боку якої завантажив собі літературний текст, а з другого - отримав його матеріальний еквівалент - золоті злиточки чи... полову.

Кожен письменник обов’язково придбав би його собі навіть у борг, і перед тим, як видавати книжку, перепускав би кожне слово через той дивовижний принтер. Ото була б краса! Книжок у книгарнях поменшало б, але кожна з них - шедевр!

Насправді такий пристрій існує - то Машина Часу, що розставляє тексти на свої місця, безперестанку перетворюючи твори Андерсена, Шекспіра, Кафки, Пушкіна, Шевченка etс на золоті злитки шани і захоплення не одного покоління читачів, переносячи їх у пережите минуле текстотворців. З іншого боку, Машина Часу є й пожирачем геніальних книг, бо в ній присутній хиткий людський фактор. Та людина не була б «мірою всіх речей», якби не навчилася довіряти собі і, незважаючи на піарність чи непіарність письменника, вишукувати поживні зерна в його літературі.

Читаючи роман Софії Майданської «Сподіваюся на Тебе», зрозуміла, що він не є fast-літературою. Не поспішав автор, коли писав роман, нікуди не поспішала і я, читаючи його. А чого бігти, коли врешті потрапила до тої «Обітованої Землі Дитинства», де хоч і гора вища, і дорога до лісу довша, проте на мільйони речей знову подивилася, наче вперше в житті.

Колія роману прокладена за напрямком: «Провінція - Столиця – Провінція». Герої її твору з’являються на Баранівці, що є насправді Баронівкою - нині задвірками обласного центру, а за цісаря Франца Йосифа ця місцина була «важніша за Чернівці». Отак час змінив пріоритети територій до навпаки, бо (устами героя роману): «кожна людина, прийшовши на світ, мусить щось у ньому змінити, щоб ті, які прийдуть пізніше, нічого не змогли впізнати - такою є жорстока реальність» в якій «кожній епосі належиться инча пара кальошів...».

«Не міський» роман Софії Майданської, перейшовши комуналками і розкішними апартаментами Києва, завершується так само як і розпочався - подіями на куті Садгори - Баронівці. Письменниці байдуже, що столичний читач й гадки не має про вулицю Вчительську (колись Цісарську), про Баронський черешневий сад, про швейне ательє (в далекому минулому - казино). Вона своїм описом запрошує нетутешнього читача до віртуального йому містечка, яке якоїсь миті стає реальнішим за Хрещатик чи Львівську площу.

Софія Майданська сучасна, проте не модна, як і її сучасник - Тарас Прохасько, якого можна побачити на сторінках глянцевих журналів у нереквізитній куфайці. Він так само «прикипає» до своєї малої вітчизни, яку міфізує до високого накладу вибраних фейлетонів «Порт Франківська».

Щодо самого сюжету роману «Сподіваюся на Тебе» - не перебігатиму дорогу потенційному читачеві, триматиму таємницю. Можу тільки відкрити, що аж останніми розділами уповні відкривається письменницький задум. Саме завершення роману є захоплюючою грою автора із читачем: десятки разів розгадуєш фінал і стільки ж разів в ньому не певен. За останнім знаком літери твору сам роман не закінчується, а надалі розвивається в роздумах читача, в яких він сам визначає подальшу долю героїв. І за такої умови, звісно, не може бути розчарованим.

Раз-по-раз у творах письменниці зустрічаються незрозумілі, але, звісно, українські слова, бо ж польські, англійські, німецькі, французькі... - всі їх чудово знаємо. Принаймні, з легкістю віднаходимо у відповідних словниках. А із українським словом складніше... Воно потрапило до текстів письменниці не просто із словників...

Проте слова, навіть одвічно українські, в творах письменниці не самоціль, а лишень засіб. Засіб не самовираження, а достеменного вираження того, що вона має сказати. Чи не тому якимсь надфізичним слухом чути з її текстів щемкий голос скрипки, відтворений нотами-літерами, бо слово, хоч і не завжди зрозуміле, але - на своєму місці, уникаючи проломів, лине нефальшованою музикою поетичної прози.

Тексти Майданської - не підробка, що механічно повисмикувана із потоків літінформацій, не чужий текст літературного наймита, що прислуговує видавничому бізнесу. Кожен її вислів, зворот, як мазок художника на писаній олією картині, що впізнаєш на кожному його новому полотні.
Табу автора - вульгарність, невиправданий мат і байдужість до власної розповіді.

Еротичний світ Софія Майданська описує явно, по-земному і так витончено: «Евина стопа опинилася в його долонях разом із лоскітною млістю розтоптаного маленькою п’ятою покірного чоловічого єства. (...) І тому, вже не питаючи нікого, слухав лише свій внутрішній голос, що, враз прокинувшись, вів його, як осетра, - долати греблі та шлюзи, обриваючи плавці і зябра, обдираючи луску, щоб лише доп’ясти високого гірського потоку, де надано йому привілей - перед смертю запліднити собою пливку, миттєву матерію буття».

Коли читача зачіпає твір, йому хочеться вичепити ще більше, прослідкувавши життя, родину, землю, побут автора звідки скрес той текст. Через те я знову взялася перечитувати всі її твори. Там вона - жінка, кохана, мати, письменник і громадянин. Бо ж, як сама сказала Софія Майданська в одному з інтерв’ю: «Ми приміряємо до кожної прози своє життя, ми в ній існуємо». Але не подумайте, що праця текстотворця - то безпечне ремесло: якщо вчений випробовує свій винахід на дрозофілах і мишках, то в письменника такої можливості немає. Він усі свої досліди проводить на власному тілі й душі...
Впевнена, саме так пише романи Софія Майданська.

Софія Майданська. Сподіваюся на Тебе: Роман: К.: Факт, 2008. – 344 с. – (Сер. «Exeptis excipiendis»).

Цей матеріал надійшов на конкурс читацьких рецензій, який проходить в рамках «Книги року» Української служби Бі-Бі-Сі. Портал «Буквоїд» є інформаційним партнером цього проекту.

УМОВИ КОНКУРСУ