Завантажити

бубонить дід Гнилоквас,— упокоїлися обоє... За Явдоху півфунта, за Марка півфунта — вже фунт... Хоч і важко самому, а ні з ким не поділюся роботою. Хоч і набивались помічники, а не хочу. Бо що? Віддати свого півфунта? А мені хто дасть півфунта? Дуже хтось накидається?
Торкається бабиного лоба — холодний.
— Відтоптала свій ряст. А чого? Бо дурна. Бо не захотіла колись віддатися за мене, а віддалася за Марка. Він прогодував тебе? Ні тебе не прогодував, ні себе. А за мною жила б.
А так матиму на тобі півфунта.
Бере на тапчані ряденце, стелить на глиняній долівці, а тоді вже зсаджує бабу Явдоху з лежанки.
— Яка ж ти легенька... Ніколи не обіймав, а тепер ось обняв.
Бабині п'яти гупають об долівку, далі тіло її гупає глухо.
Дід Гнилоквас хапається чіпко обома руками за ріжки рядна й тягне по хаті, далі в сіни, далі з сіней надвір, до грабарки. Бабина голова метляється, очі витріщені.
— Завезу тебе до ями, не залишу в хаті... Бо дурна...
Біля грабарки знову доводиться обіймати покійницю, щоб якось підняти з землі, та дід Гнилоквас ще й важчих здужав, а баба — як пір'їна.
— А тепер піду за покійником, щоб у парі, значить... Повезу в парі, повінчаєтеся з сирою землею. А яке було весілля — в церкві, з батюшкою. Я не ходив на ваше весілля, то люди розказували...
Зайшовши в хату, дід Гнилоквас розглядає голі стіни.
— Життя прожили — й добра не нажили. Навіть дітей господь не дав.
Крекчучи, спинається на лежанку, бубонить до непорушних Маркових п'ят:
— Бач, не міг на лавці переставитися, то заліз на піч, аби мені мороки завдати.
Й тільки обома руками взявся за ноги, смикнув, як забринів кволий голос:
— Це ти, Карпо? Чого смикаєш за ноги?
Гнилоквас до всякої всячини звик, то й тут не дивувався:
— То ти ще живий, не вмер? Смикаю тебе з печі, то сам іди... Що тобі тут на печі робити?
— Що робити? Вмерти хочу, ніяк не помру... Явдоха переставилася зранку, а я ніяк не можу,—витягував з грудей немічний голос.— А ми ж учора з нею говорили... Говорили, що разом помремо. Вона вже там, а я ще тут. Сказала — й зробила, а я обманув її. Де вона?
— Та вже на грабарку відніс.
Марко Груша заплющується — й мовчить. Зрештою, розплющується — й каже:
— Ніяк не можу. От хочу — й не можу.
— Погано хочеш.
— Дуже хочу... слідом за Явдохою, щоб разом... А я не думав, що ти такий славний чоловік. Помагаєш нам. Помагаєш, щоб разом... Відтарабанив Явдоху на грабарку, то й мене відтарабань. На цвинтар.
— Та в яму, а не на цвинтар.
— Хай і в яму, аби разом... Я по дорозі помру. Чує моя душа, що по дорозі помру.
— А як не помреш по дорозі?
— То в ямі помру.
— Аби тільки з Явдохою?
— Аби тільки з нею.
Гнилоквас Карпо стоїть на лежанці, заглядає на піч. При здоровому глузді Марко Груша, при тямі? Таке городить. Може, при тямі, але не при здоровому глузді.
— Ех, шкода півфунта хліба,— зітхає.
— Га? — розклеплює водянисті повіки на опухлому лиці Марко Груша.
— Та кажу, що півфунта хліба шкода.
— Загубив хліб?
— Загублю от... Не повезу я тебе до ями, і не проси.
— То поможи звестися, та зсади з печі, я порачкую сам до ями.
— Не поможу.
— Змилуйся...
— Не змилуюсь. Не хочу, аби ти здох біля Явдохи. Годі, що ти з нею нажився на цьому світі. Ще й на тому світі хочеш бути разом. І просиш моєї помочі? Не буде тобі моєї помочі.
Сопучи, крекчучи, Гнилоквас животом сповзає з лежанки.. Марко Груша стогне й вовтузиться на печі, смикаючи п'ятами, але звестись не годен.
— Ти спершу здохни... Але й тоді не повезу.
Тримаючи в руках віжки, йдучи біля грабарки, він бубовить сердито, й слова гудуть, як джмелі.
— Чуєш, Явдохо? Ото я тепер забрав тебе від Марка... Я без тебе скільки мучився? Всеньке життя. Нехай він тепер без тебе помучиться... О, хто там сидить під яблунею?
Справді, на горбку під яблунею, похиливши голову на плече, видніє якась дівчина.
— Спить на сонці чи вже богові душу віддала? Зоставивши на шляху грабарку, Гнилоквас човпе на горбок під яблуню.
— Ти жива чи вже мертва? — питає в дівчини, що прихилилася спиною до стовбура. Дівчина хоч би ворухнулася.
— Слухай, ти чия? — приглядається.— А, та це ж Павла Музики дитина. Рука ще тепла, ще не задубіла. Чекати отут, поки задубіє? А чи в мене є час роз'їжджати сюди-туди. Ну, дівко зараз тебе понесу.
Потупцявши, Карпо Гнилоквас нагинається, підхоплює непритомну Галю попід пахви і, задкуючи, тягне з горбка.
— Ще й не нажилася, ще й замужем не була, а вже переставилася... Либонь, стогне... Що ти кажеш, га? Знову стогін виривається з дівочих грудей.
— Не хочеш, щоб старий дід тебе обіймав? А де взяти молодших, щоб обняли? Немає молодших, так що потерпи.
Дотягує непритомну дівчину до шляху, виважує на

читати