Завантажити

підступишся.
І вже ввечері — Галя у двір.
Мати хреститься з радості, питає:
— Була в Кожанці?
— Була.
— Наїлася браги?
— Наїлася.
— То чого ж така смутна?
— Ой, мамо, не питайте.
І — в сльози. Такі рясні сльози, що в матері серце крається від болю. Може, хтось її дочку скривдив, але добре, що додому вернулася жива.
— Розказуй, як же ти наїлася.
— Ой, краще не розказувати.
— А де хлопці?
— Андрій Синиця пішов додому, а Грицько Накоренок... утопився.
— Де втопився?
— У ямі з брагою... Ой, мамо, якби ти бачила! Якби ти бачила, що там коїться! Біля заводу всякий народ вештається, і скрізь — варта, ніде не пройдеш. І там, де ями з брагою, повно людей. Уже такі, що й ходити не годні, а поприходили. Хто стоїть, хто сидить. І ми посідали під кущами, бо до браги не підступитися, бо там біля браги теж варта. А потім хтось не витримав — і підсунувся ближче до ями, а потім — ще, сторожі кричать, але ніхто вже їх не слухав. І хлопці кинулись до ями, Андрій і Грицько. А я злякалася, як прикипіла до землі, бо тут усі вже побігли, де ті сторожі й ділися, підім'яли їх. Там хто сам у яму звалювався, а кого спихали, щоб підступитися ближче до браги. Такий крик, такий ґвалт! А тут і Андрій Синиця назад біжить, браги набрав у відро, він придумав таке собі відро полотняне й провощене. Ми тут удвох допалися до браги, їмо — й наїстися не можемо. А як доїли брагу, то за Грицька згадали, тут хтось і сказав, що він утопився в ямі, й ще хтось утопився. Ми злякалися — й побігли, бо там уже якісь люди бігли від заводу, всі стали розповзатися від ями. А за селом посідали — й ждемо: а може, не втопився Грицько у бразі, а може, він зараз бігтиме за нами. Ждали, ждали, а його нема, то вже тоді ми подалися додому... Ой, мамо, як жалко Грицька! Може, він не втопився?
— Ти в мене питаєш, дитино...
Стоять обоє, дивляться на шлях, дивляться на околицю: чи не з'явиться Грицько? А коли справді не втопився? Не видно.
— Піду Грицьковій матері скажу за таке горе.
— Не ходіть, мамо!
— Як то не йти?
— Бо, може, він таки не втопився.
— То й скажу, що, може, не втопився в бразі, а живий. Хай мати знає, бо ж однаково побиватиметься.
Туманіючи, йде Марія шляхом, а дочка видивляється й видивляється на околицю, за високі тополі, на яких напнуто синє небо.
 
Дід Гнилоквас, може, й не старий дід, а виглядає на старого, замшілого діда.
А виглядає на діда, бо згорблений у три погибелі, бо клешнюваті руки волочаться при самій землі, а страпате волосся на голові — мов купа дірявого березневого снігу, присипаного рудим гноєм. З-під куштратих страпаків, що спадають на лоба, не видно очей, а тому здається, що Гнилоквас і не дивиться обіч, а все під ноги.
Щось шукає й шукає, шукає й шукає. Отак і ходить по селу, тримаючись за віжки, а поряд із ним тюпає мишастий коник, світячи випнутими ребрами, а за коником повискує немащеними колесами грабарка. Гнилоквас міг би їхати на грабарці, але не хоче тільки те й робити, що злазити й залазити, бо доводиться часто зупинятися.
Зупиняє грабарку перед чиїмось обійстям, ступає за ворота, стукає в шибку:
— Живі є?
Висунеться з хати баба:
— Уже по мою душу?
— Ще вспію по твою душу... Що тут на цьому кутку, хто помер?
— Чи я знаю? В хаті сиджу, ніхто не навідується до мене,— шамкає стара.— Тут і сама не знаєш: на цьому ще світі, чи вже на тому.
— На цьому...
— А чого ж на цьому світі так, як на тому?
— В сільради питай, а не в мене... То коли до тебе навідатися, бабо, в гості?
— Навідатися в гості? А чого в гості?
— Щоб на цвинтар завезти... Я по-доброму.
— Чи я знаю?
— А хто ж знає за тебе? Така в мене робота. Думаєш, робив би задурно? Відвіз до ями кого — маю півфунта хліба.
— Скільки? — не вірить стара.
— Півфунта хліба. І за тебе стільки дадуть.
— Отак багато? Краще б мені дали, а то хлібця давно не жувала, ще б трохи пожила.
— За те, що живуть, хліба не дають.
Погомонівши зі старою, якій ще хліба кортить, а вмирати не хочеться (навіть не загадує про смерть), дід Гнилоквас поволеньки суне далі, й немащені колеса грабарки повискують сухим голодним вищанням.
— Забув,— сам до себе озивається дід Гнилоквас і навіть ляскає себе долонею по лобі.— Та це ж садиба Марка Груші. Давно ж не бачилися, й зараз нікого не видно на дворищі. Зайти чи не зайти? Зайду.
Гнилоквас заходить у хату, бачить бабу Явдоху на лежанці — й вітається глухо:
— Доброго дня, Явдохо.
Баба Явдоха лежить на подушці — й не зворухнеться.
— А де ж Марко? — питає в неї Гнило квас.
Баба Явдоха не озивається. Так, наче спить, і тоді Гнилоквас бачить босі ноги, що стирчать з печі.
— Марку, ти чуєш? — кличе.
Марко Груша мовчить на печі.
— Обоє,—

читати