Завантажити

діставши з-за пазухи ложку, сьорбає кандьор, і сльози течуть по її жовтому обличчю.
На границе тучи ходят хмуро,
край суровый тишиной объят.
У высоких берегов Амура
часовые Родины стоят...
Накрутивши блискучою ручкою патефон, голова колгоспу Матвій Шпитальпик від дрожок іде під розквітлі груші, де вечеряють. Проміння призахідного сонця роїться в його пильних некліпливих очах, наче червоні мурахи. На ногах порипують наваксовані чоботи, що віддзеркалюють срібні зайчики.
Матвій Шпитальник зупиняється перед тіткою Юстиною, а вона й не зауважує, бо втупилася в миску.
— Ти колгоспниця? — питає.
Тримаючи миску обома руками, тітка Юстина злякано й нетямковито дивиться на голову колгоспу: вона не почула запитання.
— Ти колгоспниця? — повторює.
— Ага, колгоспниця, колгоспниця,— спромагається на слово тітка Юстина.
— А ти сьогодні щось робила на сівбі?
— Ні, не робила.
— Таж тут їдять ті, що робили.
— Хрест святий, не робила.
— А чом це ти, колгоспниця, б не робила?
— Сили нема, нездужаю.
— Робити сили нема, а їсти здужаєш?
— Їм, щоб здужати.
— А чом удома не їси?
— Нема що їсти, навіть мишам нема... Навіть мишей нема.
—Навіть мишей нема? — дивується Матвій Шпитальник.— Ух ти, саботажниця!
Ударом чобота голова колгоспу вибиває миску з рук.
Миска падає на землю, розливається недоїдений кандьор. Тітка Юстина так і завмирає з роззявленим ротом, а Матвій Шпитальник іде до дрожок.
Якесь дитинча навкарачки підступає до розлитого кандьору, нагинається, починає злизувати з трави.
Чужой земли не надо нам ни пяди,
но и своей врагу не отдадим...
Патефон замовкає, і дрожки з голови сільради та головою колгоспу від'їжджають від польового стану, поскрипуючи колесами.
Сонце сідає в багряну хмару.
 
— О, подивися, прийшов...
— Хто прийшов?
— А хто прийшов?
— Таж Андрій Синиця. Ото стане під вербою — й дивиться. Походить туди-сюди по шляху, стане — й дивиться на наші вікна. Ти б вийшов та щось йому сказав. А можеш і не казати. Вийди надвір із сокирою — він і злякається, більше не ходитиме. Хай до когось іншого йде — й там видивляється. Бачиш, вишиту сорочку зодягнув, і кашкет із козирком на голові, а босий. Чого він ходить під наші вікна, отой Андрій Синиця?
— А ти не знаєш, чого він ходить?
— Щось видивляється, хоче потягнути, а що потягне?
— Сьогодні вже не сам... І Грицько Накоренок огинається біля нього.
Марія й собі вшниплюється у шибку, дивиться на шлях. Справді, Андрій Синиця вже не сам, а з Грицьком Накоренком. Обидва хлопці мовби зустрілися знічев'я — та й балакають, але ж так і пасуть очима їхнє обійстя.
— Не знаєш, чого огинаються... До Галі нашої прийшли.
— До Галі? — не вірить мати.— А де ж це Галя?
— О, я повинен знати... В коморі вбирається.
— Куди вбирається?
— А ти вже забула, куди вбираються дівчата? До парубків.
— Мамцю моя! — сплескує руками.— Що ж це коїться?
— А коїться, коїться... О, вже й Галя наша вийшла. Попід вікнами йде Галя в святковому вбранні, а всміхненими очима — вже там, на шляху, де хлопці під вербою.
— Побіжу, побіжу за нею, не пущу. Куди вона? І Марія не так біжить, як тюпає надвір, наздоганяє Галю на шляху.
— Галю, ти куди з хлопцями?
— А в Кожанку.
— Чого в Кожанку? — дивується.— Хлопці, чого це ви надумали з Галею в Кожанку?
— Та на завод,— це Андрій Синиця.
— На завод? Чого на завод?
— Там поїсти можна,— це Грицько Накоренко.
— Що можна поїсти на заводі? Хлопці мовчать, то Галя каже:
— Браги можна поїсти на заводі.
— І ти, Галю, слухаєш хлопців? І ти оце повієшся в Кожанку? Хто вам там дасть браги? Не дадуть вам браги. Чуєш, Галю? Хай собі хлопці ідуть, раз їм заманулося, а ти не йди, ти — дівчина, як це ти підеш у чуже село?
— З нами хай не боїться,— це Андрій Синиця.
— Мамо, таж білий день надворі... Через поле — й Кожанка.
— А як білий день, то що?.. Сторожують брагу, хіба ви не знаєте? Хто вас пустить до ями? Чим ви ту брагу дістанете?
— Та ми знаємо! — це Грицько Накоренко.
— Хлопці, дивіться, я не пускаю Галю, та хто тепер слухає матір? Ні сльози, ні молитви не помагають.
Обертаються — і йдуть, а Марія дивиться вслід, аж поки щезають за тополями на околиці. Вже їх не видно, а вона чомусь бачить — не так очима, як материнською душею я своєю,— їх трьох у полі по дорозі на Кожанку.
А потім цілий день жде — й мучиться: навіщо пустила? Було не пускати. Й де вона бариться, чому досі нема додому? Пора дівоцтва, хіба всидиш у хаті, хіба не захочеш полинути в світ. Ось так і полинула... Там, у Кожанці на цукровому заводі, справді є брага, але хто ж вас пустить до неї. Якби всіх пускали, то й браги не стало б, і завод рознесли б. А то стережуть, що не

читати