Завантажити

цій весяній порі?
Обернувшись на зір та на слух, учитель обачно ступає до тих кущів, з яких долинув плач, розгортає руками гілля.
Па чорній землі біліє зіжмакана полотняна рядюжка, а на рядюжці — немовля. Немовля лежить на спинці, по грудях і по животику лазять червоні мурахи. Мабуть, досі немовля спало, та мурахи почали кусати — й прокинулося.
Де в лісі взялося немовля, хто залишив?
Учитель озирається обіч, мовби зараз має побачити матір, яка на хвильку залишила дитину, відійшла — й зараз повернеться. Жде, що таки повернеться, що десь поблизу, але нікого нема, тиша, тільки птахи щебечуть. І перегодя учитель Пилип осмілюється погукати:
— Агов! Хто в лісі?
Тільки шелестить листя, співають птахи, сонячні зайчики мерехтять на соковитій смарагдовій траві. Ніхто не відгукується. Та не може бути, не може бути, щоб немовля забули в лісі. Що його сюди принесли — й залишили, аби вмирало далі від материнських очей. Учителеві стає страшно, йому хочеться кричати, кликати, але голос застряє в горлі. Він жде й жде, чекає й чекає, а дитина пхинькає й пхинькає, кривлячи губки.
Тоді вчитель зважується й бере дитину на руки.
— Хто тебе залишив, хто?
А що дитина відповість, коли їй якийсь місяць-другий! Кліпає безвіїми повіками, морщить безбарвні брови, плямкає губами, шукаючи цицьку, невдоволено суче ніжками.
— Ходімо до села.
Вчитель іде через ліс, тулить немовля до грудей.
На сільській околиці — на белебні хата під стріхою, сіни позападали в землю. Може, тут щось скажуть, може, тут признають немовля?
Двері в сіни відчинено, а в хаті — пустка. Так, наче тут ніхто й ніколи не жив.
Учитель іде поволеньки до сусідньої хати.
— Чи є тут хто живий? Обізвіться...
Ніхто не обзивається.
— Не плач, дитино, знайдемо твою матір, десь вона має бути.
Назустріч вулицею тупцяє якась тітка.
— Чи не знаєте, чиє це немовля? — питає вчитель, протягуючи до неї дитину.
Тітка злякано дивиться на нього, похапливо хреститься.
— Не моя дитина, — каже тітка й понуро ступає своєю дорогою.
Скрипить грабарка, повискуючи колесами, погупуючи обіддям коліс.
 
— Заснуло? — питає Карпо Гнилоквас, киваючи на дитину в учителевих руках. — То куди несеш? Клади на грабарку, завезу.
Учитель Пилип чує — й не чує, горнучи дитину до грудей.
— Знайдемо твою матір, знайдемо, — шепоче сухими губами.
Він іде пустельним сільким шляхом, і коли побачить кого на обійсті біля хати, показує дитину й питає:
— Не знаєте, чия дитина? Хто його мати? В лісі знайшов.
І ніхто не знає, і всі мовчать. І тоді вчитель питає в дитини:
— Може, ти скажеш, хто твоя мати?.. Ходімо до мене, ходімо...
Але немовля мовчить. Немовля не знає і не скаже. У нього ніколи не буде матері.
— Хто ж відцурався від тебе, хто відцурався?..
Мовчить білий світ, не відповідає.
 

читати