Завантажити

далеку дорогу.
— Чуєш, Горпино? — озивається.— Славна ти в хустці.
— Та я зніму зараз, це Василь...
— Не знімай,— каже Олька.— Ходи в хустці. Хай тобі дістанеться, ніж якійсь другій.
— О, таки правда,— тішиться чоловік.
Олька молитовне складає перед собою висхлі руки — й тихенько, з болісною усмішечкою каже:
— Я оце лежу й таке собі надумала... Скільки вже мені лишилося жити? Один бог знає, тільки ж небагато. Чує моя душа, що небагато... Вже ти, Василю, намучився зі мною, то більше не мучитимешся.
— Олько, гріх таке говорити! — чоловік до неї.
— А я добра тобі хочу. Ось і надумала: хай Горпина залишається в нашій хаті — і живіть з нею.
— Як жити? — в один голос вигукують сестра й чоловік, подивовані, що вона чи вгадала їхню балачку, чи підслухала.
— Живіть, як чоловік і жінка.
— Ой, Олько,— схлипує сестра. Й береться розв'язувати хустку па голові.— Це твоя хустка...
— Не знімай, не знімай! — Олька до неї. — В тебе є здоров'я зносити хустку, а в мене його нема. Чуєш, Василю? Залишай Горпипу, хай буде тобі за жінку. Чуєш, Горпино? Хай Василь тобі за чоловіка буде. Ви помиритеся. Василь хоч і зарізяка страшний, а з ним жити можна.
Зводиться з лавки, хапається рукою за стіну.
— А ти куди? — чоловік до неї.
— У свою комору, там і вмирати буду. А ви тут зоставайтесь, не йдіть за мною. Та побалакайте ладком, та договоріться. Договоріться по-людському...
Човгає через поріг, і двері за нею скриплять, зітхаючи й стогнучи.
 
— Дядьку, дайте їсточки.
— Де ж я тобі візьму?
— У вас є.
— Хто тобі сказав, що в мене є? — сердиться Павло Музика так, що жили напинаються — скипають на лобі. І вже пильніше приглядається до хлопця, що забрів на обійстя, стоїть у подертій сорочечці та полатаних штанцях, босоногий, а бузинові очі зелені дивляться так жалібно, так благальне, що мало гарячими сльозами не бризнуть. — А чий ти будеш?
— Хіба ви не знаєте? Сусіда ваш.
— Грицько?
— Вже ж Грицько.
— То чого в свого батька Гаркуші не просиш їсти? І в своєї матері?
—- Нема їсти в нас, а батько зліг, — переминається з ноги на ногу малий Грицько.— Дайте їсточки! Бо й я помру так, як мої брати повмирали. Я не за дурно прошу, я відроблю вам. Чи тепер на городі, чи тоді, коли виросту.
— Еге ж, виростеш, коли не помреш, — бубонить Павло Музика. — А не хочеться вмирати, хочеться пожити, правда?
— Хочеться, дядьку!
— Хе-хе,— вишкірює в усмішці зуби Павло Музика,— дурне, а хитре... Може, тобі дати булку?
— А що таке булка? — питає Грицько.
— Це такий білий-білий хліб, а пухкий, як пух.
— Не обманюйте, дядьку,— темнішаючи на виду й ковтаючи слину, каже Грицько.— Видумуєте за булки, немає булок ніде. Не бачив... Є маторжаники, є коржі, є підпалки, е пампушки, а булок немає, не бачив.
— Та чого ти злякався, що дам булку? Немає в мене булки, не дам.— І сам собі під ніс: — Та якби й була б, то не дав би.
Павло Музика зникає в хаті, а малий Грицько жде на причілку. Бо хоч і скупий сусід, бо хоч і страшний на виду, що навіть лячно дивитись на нього, та невже пожаліє винести хоч що-небудь?
Жде, жде, а дядька все нема, нема, і в Грицька підкошуються ноги, й він поволеньки опускається на призьбу, поринаючи в сон.
— Гей, хлопче, проснися! — термосить хтось за плече.
Грицько розплющується — перед ним стоїть Павло Музика.
— На,— каже й простягає якийсь шкурат.
— Що це? — зводиться Грицько.
— Теляча шкура. З'їси.
— Як з'їсти?
— О, тебе ще треба вчити,— гнівається дядько.— Візьмеш обсмалиш на вогні, а потім у воду — і звариш, і наїсися. Шкура з молодого теляти, навариста. Валялася на горищі, я й забув.
Малий Грицько бере шкурат з рудою шерстю, обома руками тулить до грудей.
— Спасибі, дядьку! Обсмалю, зварю — і наїмся. А вам відроблю, віддячу за ваше добро, ви не думайте.
— Хочеться жити?
— Ой, хочеться.
І Грицько, горблячись не по-дитячому, а по-старечому, йде на своє обійстя.
За якийсь час там під акаціями горить вогонь, а в підвішеному на деревяних рогачиках казанку вариться теляча шкура. Павлові Музиці нездужається, сидить під вишнею, то на шлях подивляється, то на сусідове обійстя. Гомонить сам із собою:
— Гаркушине поріддя... Він у мене трусив хліб, а тепер я мушу годувати його дитину. Хай би лежала та шкура на горищі, вона в мене їсти не просила, так ні, віддав. А чи мені хто-небудь щось дасть? А ніхто не дасть, тільки взяти — заберуть... О, як парує з казанка. Це ж воно підкріпиться, набереться сили мені на погибель. Таким добрим, як я, важко в світі жити. Бач, просив у господа бога, щоб вивів Гаркушине сім'я до ноги, бог і послухав мою просьбу, лише одненький Грицько й зостався у мого лютого ворога-сусіда. Так я сам ото рятую. А він мені колись віддячить, як виросте.

читати