Завантажити

„Ха! – на радощах бризнув у матню, коли його звільнили з­під варти. – Тепер я козак”.
Дома чекала на його ситна вечеря, тепла вода, накрохмалена постіль. Крім того, огрядна жона. Добре попоївши, обидвоє вклалися спати. Звісно, сон не йшов, і вони захопилися любощами. Але його підупале чересло гнулося на всі боки, ковзалося слимаком по її напружених стегнах. Він у розпачі заснув, а вона довго крутилася, собі не могла дати ради. І тут у потемку постав я. Приклавши палець до уст, другою рукою торкнувся її голого плеча. Її сіпнуло, наче пройняв струм, але тишком підвелася, вийшла за мною. Там, за стіною, я звелів одягнутися. Розвалившись у бездонному кріслі, я милувався її розкішним тілом, розпатланими кучерями, а найбільше вабило мохнате дупло та глевкі циці. Її груди так любо погойдувалися, як цебра на коромислі. Очі настрахано шукали необхідних речей, бігали. На­решті, коли натягла капелюшка й стьогану куртку, а на ноги взула високі чобітки, ми вийшли.
Затишна міська вулиця притихла в нічній імлі. Ми йшли безлюдним хідничком. Перше, що її запитав:
– Ви знаєте, хто я?
Вона махнула головою.
– Я вбитий вашим чоловіком.
Стала як вкопана, вирячилася на мене. Я взяв її під руку, повів:
– Але вам не спричиню нічого лихого. Будьте спокійні. Я тільки розквитаюся з вбивцею. Ви не будете заперечувати?
– В який спосіб? – вперше почув її голос.
Ледве вичавила з себе слова, в яких пролунали згуки людини, що жадає порятунку. Я знав, що зараз вона ладна на все, лиш би вернутися знову в оселю, звідки кілька хви­лин тому я майже виволік у невідому ніч. Пригадав, як мій убивця захоплююче розповідав про дружину, не міг нахва­литися її чеснотами господині. І старанна, і добре готує, і за що не візьметься –
горить у руках. Але мене не обходило почуте від його. Я прагнув помсти. І використаю її, що мені до вподоби.
– Ми зустрічатимемося з вами, коли мені заманеться. Я так хочу.
– Ви?.. – пристала. Її голос захрип.
– Так. Я обираю такий спосіб боротьби проти свого супротивника. Мені така морока, по правді кажучи, бридка. Я схильний до змагу в чистому полі. Але щоразу зазнаю поразки, коли викликаю на бій недруга. Тепер я гейби вби­тий, мене нема, проте мій дух безсмертний. І він у сув’язі з вами завдасть поразки тому негіднику.
– Чому саме я повинна виконати вашу волю?
– Ви як жінка протилежна мені. Бог ніколи не карає людину. То здійснює сатана. Не ображайтеся, але саме вам доведеться завдавати болю йому. Такий мій рішенець.
– Ви жорстокий.
– Безумовно. Мої вороги лагідніші за мене. Їхня підступність вельми витончена.
– Стривайте, але Мужло, мій чоловік, вам не ворог, тільки – вбивця. Нащо має страждати як супротивник. Він ненароком скоїв смерть.
Вона перейшла в наступ. Її щиро бентежить доля чоловіка. Се мене підбадьорює. Несилувано веду її за собою. Вона охоче звертає на витоптаний моріг, де під осінніми кронами бовваніє альтанка. Тут чолов’яги з довколишніх будинків забивають козла. З нагрудної кишені піджака виймаю плоску пляшку самогону, настояного на лепесі, та кілька яблук. Напруженомовчки відзначає кожен мій рух, сидить, не ворушиться. Їй невтямки, що зараз чинитиму. Я навпіл порізав яблука, відкоркував пляшку.
– Сподіваюся, не відмовите, – підсунув повного срібного келишка.
Стенула плечима:
– Отак одразу…
– Дурна слов’янська натура щоразу п’є, коли хтось народиться і аж доки не переставиться. А тут є привід. Я, як бачите, живий, а ви маєте нагоду зі мною познайомитися. Тільки до дна, щоб була думка одна.
Вона несміливо взяла трьома пальцями кубочок, хльос­нула поглядом мене:
– Ви чіпкий, як кліщ, – махом випила.
Я вдоволено перехилив келишка, запалив цигарку. Я сливе домігся перемоги. За годинудругу виконуватиме будьякі мої забаганки. Вірна дружина мого вбивці. Наступна чарка пішла легше, а вже третю ми пили на брудершафт. Збуджена татарським зіллям і добрим самогоном, вона, що певне ніколи не палила, попросила в мене цигарку:
– Тепер, гадаю, ви не заподієте лиха моєму чоловіку? – в отих словах звучали радісні нотки.
– Ваш чоловік належить вам. Як захочете…
Допивши пляшку, ми вийшли на дитячий майданчик.
Вона засмучено обвела очима тьмяні фігури, гойдалку:
– Я з ним так і не спарувала потомка.
Промовчав, бо знав, що вона друга жона у вбивці, а з першою він має доньку. Либонь, тягар безплідності її причавлює, не дає спокою давно. Тому й звивається коло його, як перед дитям. Догоджає йому, лиш би не кинув. Чоловіки тепер, як у війну, на вагу золота. Мають чималі переваги. Спритні перевертні. Тільки зачепи! Мусять терпіти жінки. Тому й довіряються мені, чесному перед собою. Я ніколи не брешу, бо одразу червонію. За що страждаю. А їм, бідолашкам, якраз такого й треба. Погомонять перед дзеркалом – і трохи полегшає. Я ще кожну зосібна приголублю, вдовольню спраглу плоть. От і зараз чую, що дружина мого вбивці хоче мене, але мнеться. Коли її привів до будинку, жадібно дивиться на мене, але мнеться.

читати