Завантажити

відгукнуться тобі. Але воно не так. Велике місто – цвинтар одиноких. У кож­ного своя могилка, і трохи світла падає в нору. То ховрашки подбали про самотніх, аби бува не збилися лобами „зрячі”, коли вилазять із могил на пошуки їдла.
В музейній залі він стоїть, перед малюнком пані Білокур. Худий, на перший погляд непомітний, магнітним поглядом вбирає натюрморт, порівнює його з Сезанном: „Розкраяний навпіл хліб оголює кожну вічноминулу зерни­ну –
систему своєрідних кварків, що ними годував „ліве” й „праве” начала речей неоімпресіоніст Жорж Сера. Дводомність, скажімо, парасольки чи сукні Сера віддає шляхом схрещування символів, насочуючи (чи насичуючи) ту ж таки парасольку міріадоімпульсним Всесвітом. Розтята хлібина або помідор – то вже є жіноча (чи фольклорна) відвага, аби в кожному явищі мати опертя. Ґрунт для Білокур – то Діва – вісь із спіраллю розжареної дзиґи, або дванадцять впливів нециферблатного Часу. Ніж у натюр­мортові „працює” й „відпочиває”; його не підкинуто, а покладено. Перш ніж потрапити в натюрморт, він, вочевидь, різав курку або очищав від землі ледь прикритий шкірою мармур буряка. Заспокоював… Вгамовував сумління, голод, вічність…
Катерина Білокур, як і Сезанн, не розмножує речей, тим паче не створює тих, яких не буває. Натомість вона вітає повторюваність світу. Тут немає безвиході, тут є покора виходові, тут є одвічне „так Бог дав”. Малярка ніби не помічає „розлучених” домівок, для неї кожне життя дводомне: недарма на її полотнах стільки квітів – ще напівхаосу, в якому Божа рука називається жалом бджоли. Така природа фольклорного класицизму, коли естетика перебуває в міцних обіймах етики”.
На диво, вірші Стас не здивувався мерцю, коли його торкнулася рука моя. Розправив плечі:
– Я так і знав, що ти нікуди не подівся. Як там?
– Так само, як і тут.
Тече розмова поміж нами. Легка, мов подих вітру, щира, мов немовляти плач. І ми вже в пошуках вогню, аби зігріти кров свою серед холодної зими. Але повсюди дорого, ніяк нам на придбати гарячу бовтанку. То нас втішає. З’яв­ляється азарт. І все­таки знайшли, купили пляшку паленки лихої. Яка то благодать, коли два вірші нашкребли гро­шей, і мають зиск од теплої розмови. Ніякий бовдур зараз не указ. Хоч він, той бевзь, міркує посвоєму, що пуп землі – його єство.
– Пора мені, – встаю з хисткого місця. – Над цвинтарем вже ніч. Суцільний цвинтар і суцільна ніч.
Її, її кортить. Та як… Нахабно, тільки так. Вона встає, потиху пне на себе шовкові пряжі, атласні блузки. Бо знає, любар її любить, коли на ній білизна шелестить. Він бо ж, як вітер, до крони припадає, а потім листя вниз скидає, щоб дерево уклякло до весни. Той час – його. Ніхто не відає, й не знає, що вітер жінку очищає, вдихає в пори свіжий пах.
Спершу невтямки їй на цвинтарі опівночі. Бере ляк. Десь хрусне гілка, заєць пробіжить. Тінь од хрестів і обелісків наводить різне на думки. Від того мерехтить їй у очах. Притислася до мене, настрашена забилася під руку.
– Любий, куди ведеш мене?
– На хрест, – поважно кажу.
Здригнулася:
– Невже?..
– Кохати буду… – гамую її жах.
Полегшено зітхнула:
– Можна й там?..
– Ісус пішов на хрест, бо знав, що він воскресне. Та впевненість його тверда, мов потяг твій до мене. Йди...
Свіжа могилка. Пухка земля. І хрест чорніє у пітьмі. На­вмисне я пристав на сьому місці.
Тут кілька днів тому ховали комуняку, запеклого борця за знищення церков, а перед смертю заповів покійник, нехай його загребе піп. Так і зробили друзі і родина. Було кадило, ряса і псалми. Данина моді, зневіра в собі. Але не було щирої журби. Поплакали, ковтнули грамів двісті і збуджені подались хто куди. Нічого не зосталося святого. Лише – дошкульний буревій знесе надщерблені скульптури.
В’язка земля прилипла до підошов. Вона стоїть, розгублена, німа, чекає, коли я ступнею стану обіч, полегшає на тому кону їй. Моє стрімке коліно втерлося між ноги, розхвилювало кров її. Вовтузимось навстоячки, обоє шукаємо навпроти себе джерело. Шурхоче одіж, падає під ноги, лише розхристана кофтина тріпочеться на ній. Настирливо вчепилась за рамена, і вже повисла на хресті. Вмовляє: „Тихше. Не жени”. Навчена всього, звикла до комфортів...
Рима розкарячено сіла на риф, знепритомніла!
– Жоно, ти немов із хреста знята, – вранці каже їй чоловік. – Занедужала?
Вона розболілася. І хоч через кілька днів гейби попра­вилася, але насправді хвороба не відпускає. Тисне у грудях, болить голова, дерев’яніють ноги, свербить між ногами. Во­на роздратована, на всіх сичить, а найбільше перепадає її мужу. Він вкрай збентежений. І врештірешт наважився викликати невідкладну допомогу, здав її в божевільню. На­живши самоти, мій вбивця страхається домівки, і часто посеред ночі його тягне до себе на роботу, в затишну кліть, де скоїв замах. Тут він тішиться надією, що небавом одужає його жона і вони знову заживуть як колись. А поки що мучить сумління. Прохоплюється думка: треба попросити доньку, щоб звела їх знову з матір’ю, його першою

читати