Завантажити

дружи­ною. Нащо йому каліка в домі. Мішанина бродить у голові, навіює нудьгу.
Її ретельно обстежують, вишукують причинність. І, як не дивно, саме жіночий лікар правильно визначив:
– Вагітна. Негайно на збереження! – звелів перевести її до себе в заклад.
Приголомшений Мужло, приголомшені її колеги, спантеличені слуги божевільні. Ще такого не було, аби від вагітності сердешна втратила глузд. Вірніше, не втратила, а трохи поколотила розумом. А скривджена тим часом твердить своє: я переспала з Ісусом Христом, і от – чекаємо дитятко. Попи повстали, висловили спротив: мов Спаситель – син Божий, а не такий собі нікчемний хлоп, і він, між іншим, ніколи не водився з жінками.
Справді, якщо взяти „Тайну вечерю” Леонарда да Вінчі. І той, і той (Ісус та Вінчі) зналися лише з чоловіками. Тому й зоставили по собі смиренність духу. Невдалий витвір мистця. Але той же джерельний абсолют – Мистець –
помалу руйнує своє твориво… Його цікавить природній поступ. Яжбо!
Саме я відведу біду.
Той, хто визначиться, буде зі мною. Трохи терпіння, агностики. Я вже на межі звідання. Породілля чекає немовля. Я батько дитини. Тільки не кваптеся!
Мужло у розпачі їсть і ридає, повну миску накрапало сліз. Перед набряклими очима, мов у тумані, пливе дитин­ства човник золотий. Яскриться зорею. Обпікає душу. Так хочеться налягти на срібнії весла, чимдалі оддалитися, покинути набуті береги. Але і там, попереду, лише поганий сон, минуле вивергає. Он…
…Бабуся за столом товче зварене лико. Липову кору. А він у запічку дрімає. От­от засне. Тут дід увійшов, повер­нувся аж через сім років з війни. Брязкотять медалі на вилинялій гімнастерці. Внук і спить, і не спить, крізь дрімки чує їхню мову.
– То найменшенький, – каже баба діду. – Ти не чув про його. Народився він у війну з німцем, а ти, пригадую, як пішов восени на фінську, то лише повернувся.
Потому дід з бабою пом’янули його батьків, братика і сестричок. Моторош пройняла малого, коли почув страшну казку.

КАЗКА ПРО НЕЧИСТОТИ

Жили собі чоловік і жінка, та були в них троє голубок і соколик­мізинчик. Доки старшина пропадала в сільській общині, гнула спину на зграйку тутешніх волоцюг і світове босяцтво, ті пташата доглядали одне одного вдома, якось перебивалися на хлібі й воді. Зате батьки сумлінно батра­чили, догоджали сущому ладу, що його вибороли собі під проводом ЛєнінаСталіна. По смерті Леніна біля кормила зостався Сталін, і йому памороки забило від успіхів, що посипалися на голови робітничо­селянської країни. І тому наказав хитрий тарганюка помститися хліборобам за їхнє сумління. Хохли навдивовижу постаралися. Спершу до ріски вимели збіжжя з рідної хати, а потому спохватилися. Очима луп туди, луп сюди – катма що їсти. Позорився чоловік на жінку, а жінка на чоловіка, надумали злопати своїх дітей. Так і вчинили…
Мужло одірвався від спогадів. На обличчі лущиться шкіра. Не йме віри, що таке було. Батьки пожерли своїх дітей, тому і вижили. А відтак уже зробили його, коли оду­жали; він народився від самоїдів. Ага, тому такий ласий до мняса. Тому і замахнувся на мене. Я кинув йому в розлючені вічі: „Вам працювати на бойні різником, а не вправлятися словом!»
Породілля чекає немовля. Коло неї клопочуся я. Ми виїхали з міста в село. Напіввимерле. Подекуди зустрінеш на вулиці, на городі, в полі живу душу. Я полагодив садибу, де вона виросла, де спочили вічним сном її батьки, посадив новий садок, а старі дерева порізав на дрова, вичистив колодязь, купив корову, порося, курей, качок, заздалегідь готуюся до весни. Придбав усе необхідне хліборобу. І хоч сла­бо знаюся на селянських премудростях, але твердо поклав бути господарем! Заможним господарем на рідній землі.
Над селом летять дикі гуси. Повертаються додому. Я призупинив коней, одібрав руку від чепіги: лопочуть кри­лами пернаті… Позаду всіх летить кривенька гусочка, когось несе на собі. Кружляє над моїм обійстям, посадовила хлоп’ятко на подвір’ї. Я випріг одного з коней, почвалав додому.
На родини сина я запросив і вірші Стаса. Він обов’яз­ково приїхав, подарував малому в’язку казок, погладивши його по голівці, мовив:
– Я довго розмотував клубок, аж трапилися в тому прядиві два вузлики. Але так і не вдалося розв’язати їх. Ото спробуєш ти…
Потому ми гостилися, вірші Стас за чаркою раптом згадав про мого вбивцю:
– Ти чув небувалу новину. Мужло захрюкав, а там і здох, кнуром безпуцьким. Таким і знайшли його самотнього в помешканні. Закаляного лайном.
– То вже минуле, – я наче не надав значення почутому, гукнув до столу заміжню вдову:
– Вірші Стас хоче випити з нами!

читати