Завантажити

начальник утратив будьякий інтерес для мене. Він, потому з’ясувалося, нічого не тямить у довірених йому справах, а продовжує підглядати в старі інструкції, правописи, закони. Одне слово, летить на автопілоті. Дотепний на шаг, його масткі слова тільки псують повітря. Я попервах захоплював­ся тою примітивністю, залюбки вдихав її сморід, мов затур­кані прихожани миру, а відтак набридло слухати дурного попа. Нащо мені така робота, якщо поруч знову товчуться мамули, та ще й керують словом. Приховано я взявся до підготовки вже тільки своєї незалежності, геть проти­лежній іншим. Спорядившись у власноручно виготовлені обладунки, я викликав на герць дурний розум. Але глибоко помилився. Дурний розум не має меж. Його не візьмеш просто розумом, а потрібно довести до такого стану, щоб наклав на себе руки. Тому посприяє його жона.
– Слухаю, – з другого кінця дроту чую її голос. – А, се… – заткнулася. – Я впізнала вас, –
забриніли радісні нотки. – На ваше ім’я випишуть перепустку. Чекаю.
Місто жлобів впало у розпач. Будівлі, вулиці, люди на один лад – сірого кольору. Обшарпані, непривабливі, зли­денні. Мертвих сплутаєш із живими. Хіба що покійники не ворушаться… Тотожні порожні обличчя, повні торби в руках, чужа калічна мова на скривлених губах, і купи сміття під ногами. Місто жлобів пожирає себе. Пожирає брудом і нещирістю. Місто жлобів на семи горбах чимось скидається на велетенську потвору, що гейби смертельно ранена здригається в нестерпних муках. І десь отут бродить вірші Стас, подумки нанизує склади, розв’язує головоломки. Напевне тужить по мені, блукаючи один у натовпі густому. Він не боїться смерті (то тільки передих), іде крізь мертвий стрій до вічної мети. О мій старезний друже, як добре тут мені, про що ми мріяли словами. (Я вже ні). Завтра­позавтра я розшукаю тебе, і так узрієш першим воротила, а поки що я кваплюся на тічку.
Он там, на пагорбі, біліє мармурова озія, одна з най­кращих в сьому городищі. Туди лиш вибіркові мають доступ. От поталанило мені! Ступаю врочисто нагору, щаблі немов несуть мене до тих скляних дверей. Переступив поріг. Мені якось незвично бути тут, отак одразу ловеласом, щой­но від сохи. По сих покоях ніжаться пани, а перед ними, і під ними, тамують подих не так собі… Куди приперся я. До­вкола шик і тихий час. Але згадав, що жінки будьде однаково дають. Постукав. Вийшла невідома. Привітна посмішка. Трохи відійшли. Шепнула кілька слів. І я вже кум її.
– О, добре, пані, – навзаєм киваю головою.
Доладна зала. Гуде веселий гурт, обрамивши собою царського стола. Тепер і я спроможний на державу. Повсюди чую рідну плоть. І хоч верзуть дурниці почужому, але жартують, як в першому від Києва селі. Помалу, туго, в урядових клітях зринає дух нескорених дядьків. На покуті вона, немов мене не знає, наряджена, в оточенні лакуз, як злодій, віями моргає. „Ви кум її”. – „А буду вас, – шпигаю поглядом той зір. – Добряче мнути”. – „Звісно. Так”, – сміється іншому. Нехай. Якось відбуду роль. А там… Трухлявий пень, колишній комуніст, мастак інтриг і дуже хитрий лис, перехилився через стіл: – Гляди, кума, бо втратиш свого кума, – закинув камінь у чужий город. Проява клята, розгадав усіх, хто участь брав у тому карнавалі. Непомітно його відшили. За ним услід і інші розтеклися. Лиш ми удвох зосталися в потемках.
– Нащо затіяла вертеп? – я перейшов на „ти”.
– Я так хотіла, – присіла біля мене. – Тому влаштувала бенкет.
– Не боїшся?
– Тут оргії гучніші чинять. Се – дріб’язок.
– Здогадуюся.
– Не переймайся…
Я відмовив її стелити на канапі, а простелили на вор­сом устеленій підлозі. Розпластано лягла, розвівши вбік коліна. Гола­голісінька. Ґаздиня сьої кліті. Я непередбаче­ний. Надалі буде знати. „Ходи”, – підняла вгору руки. І чує у долонях, як б’ється в мене пульс. Погладжує його, втішається потиху. „Безвольна жінка”, –
думаю собі. Її пух­ленькі пальці беруть, мов гроно горіхове, два ядра в бри­жах, і ссе, смакує тим добром. Стою над нею, вдаю із себе Бога. Володар душ і пристрастей чужих. Нехай вона ґаздиня сьої кліті, а я володар цілої землі. Мені підвладні тільки непокірні, а хто скорився –
тому вірна смерть.
Вона вже дома, бреше чоловіку, що був бенкет на честь умерлих дат. А я на цвинтарі, поблизу крематорій димить, розвіває нудьгу. Невже живі ніяк не докумекають, нам усім сюди, під тінь дерев, щоразу йти. Весна народжує, літо лащить шкіру, а там і осінь каже: „Вже пора”, а там нас кож­ного чекає холодно­біла зимоньказима. За раз збагніть, аби не марнувати знову плин часу, прояви життя, бо вічність лиш одна. Чимшвидше прагніть безмежжя. Так ні! Мої слова пуста полова. Он, прошу, факт. Колись тут хутір був. Потому міська дума купила хутір під кладовище. Отак пожерло місто хутори. Земля під цвинтарі пішла. Зоставив­ши в селі плохеньких і старих. Де порятунок наш? Луна відбилася: „Шукайте у собі”.
Ходжу, шукаю вірші Стаса. Не так­то легко в сьому городищі знайти потрібного мені. Здається, тут безліч душ, закутих різними тілами, лишень гукни,

читати