Завантажити

Я беру її за руку, веду до ліфта. Там і припав до її губ. Липкі, як мед, вони тануть розм’яклими щільниками, впиваються моїм духом. Відтак гарячковито ми віддаляємося від дверей її оселі, в комірчині біля сходів вона допомагає мені скидати свої лахи, я перекидаю той непотріб на причинені двері, нагинаю її. Вона впирається долонями в коліна, нестерпно чекає, коли мій кий розворушить осине гніздо. А я ніяк не намилуюся її гладенькими сідницями. Отакенна гузиця блистить проти мене, треться об мого забіяку. Він плавно, як ніж у масло, вп’явся в оті надра. „Ох!” – застогнала. Нижня білизна закинута в неї на спині, шелестить у такт нашим рухам. Я завзято гарую, притискаю ік собі той шал. Вона пломеніє, і згасла. Випросталася. Кажу:
– Я ще ні…
Тут, на протязі, у вкрай несприятливих умовах, вона таки має втіху. Хоч і затерпли ноги, проте, мов стриножена, подалася до вікна, стисла руками раму. Перед нами заграва над містом. Я вдячний їй, що дбає не лише про себе. Струмінь розтікся по колбі. Мовчки, не дивимося одне на одного, привели себе до ладу. Вже, коли відімкнула замок, пронизала мене осяйним поглядом. Так само я кивнув головою. За нею клацнув замок.
Німими вулицями вертаюся до незвичної домівки. На цвинтар. Ось мій умовний притулок. Неподалік димить кре­маторій. Дорогою уявляю, як зараз вона насторожено замикає двері, скидає верхній одяг, і слизька моква потекла на опасисті стегна. Сполохана витирає равликів слід, навшпиньках щезає в ночвах. Довго вимиває своє кубельце, крижі, складки між пахом, леліє пальцями розпашілі сідниці. Удавано стискає в повітрі мого настовбурченого блазня, плавко загнала його до самісінького денця. Вії дри­жать. Млість на устах. І так доводиться мною. Потому, натягнувши легку шматину, заглянула в спальню. Натомлений переляком сопе в усі дірки, припукує. То дратує її. Ди­бає на кухню, завчасно ладить сніданок.
Я щиро регочу. Містом легоче подих мого завзяття. Але жлоби ще сплять, не чують мертвої прохолоди в їхньому сонному городищі. Вони голодні. Вічно голодні. Тому пожирають окіл, як виразка шлунок. Досхочу наївшись і змарнувавши поденний час гейби на роботі, знудьговані вкладаються спати. Сон і їжа – задля того живуть. А ще полюбляють теплі нужники, і теплу (гарячу) воду. Так – се тепличні істоти, хоч і вдають із себе двоногих друзів при­роди. Місто жлобів біля моїх ніг. Його мешканці принишкло чекають доброго ранку. Боронь Боже, негода. Цілий день їх мулятимуть намоклі топанки, дивитимуться одне на одного хижо. Жлобів лякають блискавиці. Їм би попоїсти та поспати, якось перебувши день „на роботі”, а блискавиці завдають шкоди травленню, погано впливають на сон. Сонноситий спосіб життя цілком влаштовує жлобів. Поки що спіть, доконані. І я коло вас подрімаю.
– Вставай, любий, – вона розбудила чоловіка.
Той лише пролупив очі – схопився на ноги.
– Га?.. Що?.. Де?.. – ніяк не очуняється. – Я вдома? – запищав.
– Там катували тебе? – обурено подивувалася. – В тебе голос… – прикусила язика. Трохи не бовкнула: „Як у євнуха”.
– Ні, люба. Мене тримали в окремій камері. То я так, од легкого струсу. Що в нас сьогодні на сніданок? – звичне ранкове запитання знову пролунало в сьому помешканні.
Їх розвозять на роботу порізно службові авта. Його – пом’ятий „Членовоз”, її – лискотна „Матка”. Кожен усівся в свого повоза, мчаться в одному потоці.
Мужло переступив поріг свого кабінету, розніжено обвів поглядом кутки і закутки. Он там його найулюбленіше місце на всьому світі – стіл і стілець. Тут він залюбки протирає штани, потупивши очі в розгорнуту течку. І ніхто йому не закине, що погано працює. Навпаки. Про таких піклуються „верхи”, без таких, як без рук, безпомічні „низи”. Золота серединка.
Бездоганних виконавців „нагорі” тьматьмуща, але Мужло один.
Так, принаймні, кожен із них думає про себе, і не кожен знає, як все­таки вдалося видертися на поверхи влади. Той чомусь переконаний тільки в своїх можливостях, другий завдячує братові, сватові, тестеві, а третій досі обробляє одну з своїх коханок. Мужла, приміром, винесла на собі рідна дружина, за свої колишні заслуги під чужими чоловіками. Давні знайомства згодом даються взнаки. Коли їй стало соромно за власного мужа без чину –
нараз поліз угору. Не­доумкуватий і дотепер не знає, звідки така повага до його як здібного працівника. І най пропаде пропадом той день, коли взяв на роботу покуту.
Так, мова саме про мене. Я, свого часу втягнутий у мітинги, демонстрації і пікети за незалежність рідного народу, мимоволі проґавив свою особисту незалежність і спе­ресердя плюнув під ноги: „Сам себе надурив”. Лишень роз­тер плювок, як до мене підійшов колишній однодумець, поплескав по плечах: „Ти не гнівайся. Ми не забули тебе”. І привів мене на один із поверхів влади. Спершу, по правді кажучи, я зрадувався: високим стелям, просторим кімна­там, довгим коридорам, вельми догідливому начальникові.
Небавом про кимось вигадану незалежність ураз забули, і кожен захопився власною вигодою, а улесливий

читати