Завантажити

птиць у сині над золотими дахами.
Любі більшовики! Значить, у вас є правда, і бог удруге обдурив мене. Прийміть же мене в свої світлі ряди для останнього штурму. Тепер я навіки ваш.
І я пішов до своєї частини.
XLIV.
Цей полк був зовсім не такий.
У нас співали «Ще не вмерла Україна», казали не «товаришу», а «пане»... А тут усі товариші, всі такі рідні, і мені так радісно співати з ними «Інтернаціонал».
Тільки іноді, коли ми співали «Інтернаціонал», воєнком кричав на деяких червоноармійців, що в них дуже дерев'яні лиця, а треба співати натхненно. На зборах военком віісунув мою кандидатуру до культкому, і червоноарми обрали мене до культкому.
Одного разу я писав відозву: чому червоноармам треба ходити до свого клубу, а в кінці додав строфу із своєї поеми «1918 год»:
И будем мы идти вперед с кровавым флагом, где в солнце новых дней со мглою бой кипит, застонут камни гор под нашим гулким шагом, с протяжным воем зверь в пещеры убежит..,
Военком Андрій Мінський прочитав відозву й питає мене:
— А это чьи стихи? Может быть, ваши? Я сказав, що це з моєї поеми.
Він тоді схопив цього листа, побіг до свого ад'ютанта й кричить:
— Какая у нас могучая поэтическая сила...
Він був такий ентузіаст, цей воєнком, і так усім захоплювався. Він був молодий, стрункий і гарячий, у шкіряній куртці, з лахматою шапкою й мавзером, чомусь нагадував мені анархіста. У нього була така рішуча і романтична походка. Він завжди дивився трошки з-під лоба і коли говорив до червоноармів у клубі промову, то в перервах його промови йому завжди грав оркестр. Це його підносило. Він так чудесно одкидав з лоба своє буйне каштанове волосся. Ще він любив чомусь гіпнотизувати бандитів, хоч із цього гіпнозу, звичайно, нічого не виходило. І тільки доводилось вживати більш рішучих методів.
Був кінець квітня. Поляки почали наступать 2. Під їх тиском наші частини захиталися. Обози вже в паніці добігали до Тирасполя, бо в тилу лютував Тютюнник 3.
З приводу цього в нас був мітинг.
На ньому виступали й жінки, робітниці Тираспольського жінвідділу. Було радісно й бадьоро. Виступала повна й спокійна жінка. Вона без захвату говорила, що ми в деяких місцях уже переходимо в наступ... що тривожного нічого нема... Після неї виступила дівчина, вся в чорному, з таким же, як у воєнкома, розпатланим волоссям, що вона його таким же жестом одкидала назад. У неї були старі, покривлені черевики, але вона на це не звертала уваги і говорила. Вона сказала кілька слів, але вона їх так сказала і з такими рухами (у неї тонкі бліді руки), що ми всі посхоплювались з місць і громом оплесків вітали натхненну дівчину.
Я бив долонями до того, що вони в мене стали наче огняні. Після мітингу до мене підходить червоноарм:
— Тебе кличе воєнком.
Я пішов, але я не знав, що треба стукотіти в двері, а одчинив їх просто так... На ліжку лежали воєнком і та струнка дівчина.
Він спокійно встав, поправив на собі одежу, а дівчина лишилась на ліжку, тільки закурила цигарку.
Воєнком одрекомендував мене їй.
— Знакомься, Ольга. Это — Сосюра, светило нашего полка.
У Ольги було тонке аристократичне лице, темно-карі очі були туманні й глибокі. А на губи їй мені було соромно дивитися... Вони були такі повні, червоні й страсні. В мене аж мурашки по тілу бігли.
Я почав їй захоплено розказувати, як я мучився у Петлюри, як я рвався до Червоної Армії і яким неможливим здавалося сном, що я буду колись червоноармом.
— Мені наче сниться це. От я дивлюсь на вас, — казав я Ользі, — і ви для мене — не ви, а вся Червона Армія...
Вона попросила мене читати їй вірші. Я читав їй вірші, а вона дивилась на мене мутно й загадково.
Але мені треба було швидко їхати до Одеси по командировці, і я попрощався з нею.
Вона мені так гаряче і нервово тисла руку, прямо тонула в мені очима і казала:
— Мы еще встретимся, мы должны еще встретиться.
XLV.
В Одесі, в нашому подиві1, я зустрів свого товариша по заводу. Ми багато з ним говорили, і він дістав мені командировку на політичні курси там же, при подиві.
І я лишився на курсах.
Було синє й чудесне море. На лекціях казали, що «бытие определяет сознание» 2, що душа «продукт производственных отношений...» I мені страшно стало, що я, людина, яка керує своїми думками й поступками, раптом підлягаю якійсь табуретці і взагалі мертвим речам.
Мені перестало хотітися жити, і я умовився з однією курсанткою повіситись...
Але море було таке чудесне, і увечері на Дерибасівській вулиці золотою ниткою тремтіли в небі ліхтарі, а повітря було ніжне, тепле й бархатне, і я роздумав умирати. Я познайомився з одеськими поетами, вони прийняли мене в свій гурток. Раз на тиждень у нас були читки віршів. Я був такни соромливий. Особливо мені було соромно, що у мене білі обмоткп.

читати