Завантажити

співаємо:
«Ревуть, стогнуть гори, хвилі...»
У старшин на очах сльози...
З якою тугою ми виводили:
Де ж ви, хлопці-запорожці,
сини славні волі?
Чом не йдете визволяти
нас з тяжкой неволі?..
І мені здавалося, ніби наша кавалерія, ні, не вона, а загін мрійних запорожців женеться за ешелоном нас визволяти, але визволяти нас не було кому.
Сімферопольці казали, що «Коршун» сам захопив у Проскурові два вагони миколаївських грошей...
Да, коли ми вступили до Проскурова, я в газеті, спеціально присвяченій нам, прочитав:
На вас, завзятці юнаки, борці за щастя України, кладу найкращії думки, мої сподіванки бдині.
Хай кат жене, а ви любіть свою окрадену країну, за неї тіло до загину і навіть душу положіть..."
І чудно, коли я йшов у бій на червоних, то в мене ніякого ентузіазму не було, а тут було щось на нього подібне, бо ми ж, хоч боком, та помагаємо червоним, з якими тоді боїв уже не було.
Я думав, що ми будемо відступати на Старо-Костянтинів і там з'єднаємося з червоними.
До Жмеринки нас привезли увечері і одразу ж повели до казарм. У відчинені двері казарми нам ударив такий важкий дух, що ми одхлинули назад. Але під ударами прикладів мусили ввійти.
Як дрова, лежали трупи тифозних, хворі і ще здорові. У всіх од голоду воскові обличчя й тоненькі ніжки... Над головою нари в один поверх, і звідти на мене сиплються тифозні паразити.
Я ліг.
Полонений! Таке дике й жахне слово. На своїй землі — й «полонений»!
Нас відпускали просити у селян хліба.
Да! Коли в Деражні нас переписували, до столу підійшов наш бунчужний з хрестом Георгія першої степені на грудях.
Полковник сказав:
— Как же вам не стыдно: Георгиевский кавалер и петлюровец.
— Це випадково, — сказав бунчужний.
— Что это значит?
— Случайно, — з'ясували йому юнаки.
Коли з канцелярії дізнаються, що між полоненими є козаки з 6-ї запорозької дивізії, то їх розстріляють, як і махновців, які десь під Уманню вирізали й потопили майже ввесь Сімферопольський полк.
Один полонений сказав мені, що він махновець із Успенського полку.
Я не видав його.
Не розстрілюють тільки безпартійних, більшовиків та петлюрівців.
А я ж колишній гайдамака.
Що як Мороз видасть?!
Але Мороз мене не видав, хоч часто мені цпм загрожував і шантажував мене.
Я захворів на тиф.
Одеса.
З вокзалу я пішов з високою температурою босий по грязі дивитися на море.
Воно майже замерзло, і над ним тихо і срібно літали чайки...
Повезли до шпиталю.
Лежу на сніжно-білому ліжкові покірно й тихо, весь в огні...
Поруч стогне й кидається хворий, і «сіделка» все ставить мене йому за приклад, що у мене вища температура і я лежу смирно, а він з меншою температурою і не дає їй дихнути...
Візитація.
Входить лікар і сестра-жалібниця.
Сестра глянула на мене, зблідла і трохи не впала непритомною. її підтримав лікар і вивів.
Потім вона входить до нас, дивиться на мене і каже:
— Как же вы меня испугали!
Виявилося, що я подібний на її забитого на фронті нареченого, офіцера.
Я — в ізоляторі. В мене поворотний тиф, другий приступ. Один був в дорозі.
Вона каже:
— Я вас беру к себе в палату. Вы хоть на несколько дней напомните мне мое прошлое.
Вона взяла мене до себе в палату, дала мені ще своє ватне одіяло (у всіх по одному. Вогко, сиро. Поруч мене щоночі по два, по чотири вмирають). Носить мені консерви, цукерки... і все якось чудно дивиться па мене та цілує. Я, як і її наречений, вчився в сільськогосподарчій школі.
В мене на грудях, після тифу, абсцес, — і мене переводять до хірургічного шпиталю в грецькій духовній школі чи семінарії.
В шпиталі між раненими лежали й червоні з Таращанського полку і інші. Вони розповідали, що коли білий десант захопив Одесу, то багато важко ранених червонармів було викинуто просто на вулицю.
Червоні ось-ось захоплять Одесу. Евакуація.
З одним червонармом я дуже подружив. Він признався мені, що він комуніст і що в нього є документи з ячейки, не дивлячись на те, що я одрекомендувався йому, як бувший петлюрівський юнкер. (Цей товариш потім учився зо мною в Артемовці). Він був захоплений білими й мобілізований. В частині офіцер, який догадувався, що він комуніст, але не мав матеріалу, наче граючись, навмисно прострелив йому ногу. Ногу було одрізано.
Коли мене хотіли, як «юнкера», евакуювати до Єгипту, він не порадив мені їхати, сказав, що я такий же юнкер, як він денікінець. І я залишився.
Кораблі Антанти б'ють по червоних лавах...
Над городом шумлять набої...

читати