Завантажити

й не знали), стояло два батальйони 1-го офіцерського полку. Вони тихо прийшли з кулеметами, оточіїли монастир, тихо зняли нашу варту біля воріт і на дзвіниці. Увійшли у двір, підійшли до трапезної і з бомбами в руках відчинили двері трапезної...
Хлопцям не довелося поїсти галушок, які вже кипіли й смачно лоскотали їм ніздрі... Нас ведуть...
Вітер і ніч, як у поемі Блока «12»... Я тільки чую, як мене б'ють у підошви грудки мерзлої землі...
Капітан, у якого тускло блищать погони, каже:
— Вы думаєте, что деникинцы издеваются. Это все враки...
Нас ведуть на село... Біля тину крайньої хати прив'язано двоє осідланих коней... Денікінці кинулись у двір. А я ніби за муром.
І їх голоси мені такі далекі й чужі... Нас вивели за село і построїли в два шереги, один проти одного, аби однією кулею прорізати двох. Вони економні...
І мені здається, що зараз усі попадають на коліна і почнуть плакати, благати... Але ніхто не падає, і я стою.
— Взвод, стройся!
І після нашої команди: «Чота, ладнайся!» — команда ворогів звучить сухо й гостро...
їх капітан підійшов до нашого ройового Овсія і сказав:
— Ви нас прийшли бити? Овсій сказав:
— Били й будемо бити...
Але задзвеніли копита вершників, і білий папірець наказу приніс нам життя...
Нас не розстрілюють і ведуть далі. Ми в колі піхоти й вершників.
Студент, що роззброїв мене, уважно дивиться в тьму на якийсь огонь і каже:
— Что-то подозрительное...
Прийшли на станцію. Лежимо в карпомі. У мене голова трохи не розвалюється... Думаю, там не розстріляли, так розстріляють тут...
На станційній колоні було ножем або гвоздиком надряпано:
«Привет курсисткам Деражни, — красноармеец (такой-то) ».
Мене вразив цей напис, власне, нова орфографія... В ній я почув таку ж силу, як у газетах, що мені попадалися... Одна газета з портретом Шевченка, яка розбила мою наївну віру, що червоні, як нам казали старшини, розстрілюють за кожне українське слово. Ця моя наївність примушувала мене, навіть після проскурівського погрому, відповідати гордо і зневажливо на запитання:
— Скажите, пожалуйста, сколько времени?
— Я закордонної мови не розумію. А на запитання одного гімназиста в проскурівському театрі:
— Как вы думаєте, займут большевики Проскуров? Я відповів:
— Они развеются, как дым.
Коли ж старшини казали про три тисячі російських дітей, яких червоні прислали до Києва з голодної Півночі:
«Хай здихають із голоду, нам вони не потрібні», — я думав:
«Ага. Вкраїна хай їсть вареники з сметаною, а другі вмирають з голоду!..»
І червоний рух вставав гігантом передо мною:
— За весь бедный народ.
Пам'ятаю, раз ми наскочили на червону розвідку, і на наше запитання «відкіля?» вони відповіли:
— Со всего света!.. Мене це так вразило:
— Со всего света!..
І якою мізерною перед цим боєм за голоту всього світу здавалася наша боротьба за самостійну Україну.
Ми тоскно лежимо і ждемо смерті. Враз вриваються до карному з оголеними шаблюками кубанці, такі ж, як і ми, чорнобриві і т. інш., і хочуть нас рубати...
Наша третя сотня пішла в атаку на «Коршуна», і кулею в люк був забитий їх капітан.
До карному увійшов полковник і сказав:
— Пленные уже нам не враги.
Нас почали переписувати. Один юнак, якому наймення було Мороз, підійшов до столу, віддав честь, стукнув каблуками і на запитання:
— Ваша фамилия? Сказав:
— Морозов.
Його брат був офіцером гусарського полку Добрармії '°.
Нас почали роздягати, а галичан ні. По умові, галичан, яких було вкраплено в наші полки, денікінці відправляли до галицької армії десь під Жмеринкою. Я зневажливо дивився на цих наддністрянських героїв, колишній мій ідеал національної самосвідомості. Галичани, як наприклад, для мене умерли.
Юнкери нам кажуть:
— Зачем нам воевать? Ведь вы юнкера и мы юнкера. Вони питають нас:
— За что вы воюете?
— А ви за що?
— Мы — за единую неделимую.
— А ми — за соборну Украшу.
Старшин наших посадовили окремо і з ними чемно поводяться. Коли нас захопили в полон, так наш чотар запитав їх офіцера:
— Вы были в Константиновском?
— В Константиновском.
І вони потисли один одному руки...
Мені лишили тільки мою шинель, а то все забрали. Один офіцер «купив» у мене за дві «українки» мої чоботи, галіфе і гімнастьорку, а мені дав свої велетенські англійські штиблети, штани та гімнастьорку шинельного сукна із погонами. Тут же кілька юнаків відгукнулися на заклик полковника і добровільно записалися на броньовик «Коршун».
Нас погрузили в ешелон, власне, ми вмістилися в одному вагоні, і відправляють до табору полонених на Жмеринку.
Ми їдемо й

читати