Завантажити

муру над морем. Внизу була безодня. Море било в руїни якогось будинку, де лякливо хитався огонь; Я сів на мур. Ольга сказала:
— Давай ляжем.
Я чув, як кущ коле мені щоки, і Ольга знову почала мене цілувати. Це був якийсь огненний ураган. Він закрутив мене у своєму вирі. Ольга розпахнула свою куртку, а під нею мені блиснуло молоде, біле і туге тіло. І чогось ми почали тремтіти. Все дужче й дужче. А потім я все забув. Я потонув у гарячому тумані. Мене зовсім не було. Були тільки розширені очі Ольги, її швидке дихання, і все... А потім ми знову почали цілуватись і тремтіти. Це було щось божевільне. Я аж злякався. Може, це од моря?
Ольга:
—Я хочу выстрелить.
Я:
— Зачем тратить патроны — они пригодятся для панов.
Але Ольга вистрелила в ніч, в море, прямо в огонь зруйнованого будинку... Огонь злякано заметушився й погас. Втомлені й щасливі мн йшли нагору. А Ольга все цілувала мої руки. А я не цілував її рук. Я тільки, як дівчина, дозволяв їй цілувати свої.
Приїхали італійці, привезли полонених солдатів колишньої царської армії. Одна італійська міноноска наскочила на міну. На Куликівському полі ховали італійців. Виступав Серраті6. Ми не розуміли мови, але ми чули революційний огонь її, кричали «ура» і «дайош» під траурні залпи гармат.
Ольга ходила зі мною по місту. До неї причепився італійський лейтенант, але вона щось сказала йому пофранцузьки і він, як обпечений, одскочив од неї. Якось сумно любила мене Ольга. Вона все одкидала волосся Андрійовим рухом і мутно дивилася перед собою.
Одного разу вона не прийшла, хоч і говорила, що прийде. Мені було так тяжко, наче хтось мене посік на шматки і я весь сочуся кров'ю... Я вже не знав, кого я дужче люблю — чи Ольгу, чи Констанцію. Другого дня прийшла Ольга. Але я був весь час сумний з нею. Вона спитала мене — чого я сумний? Я довго не хотів їй говорити, а потім сказав: того, що не було її. Вона радісно й щасливо засміялася, схопила мене в обійми і знову був той огонь... Вона сказала, що була в портнихи. Наближався день від'їзду. Вийшло, що Ольга їде раніше, ніж я. Надходив вечір. Ми пішли до моря через Олександрівський парк. Був золотий серпень. В парку було так гарно, що ми лишилися в ньому.
У Ольги вже не було юбки. Вона справила собі синє галіфе й червоні чоботи. Коли я давав їй свою шинелю, вона мені нагадувала юнкера з тонкою, динамічною фігурою. Ми лягли під деревами. В парку нікого не було. Десь горіли в вечірньому небі золоті руїни, і мені здавалося, що то середньовічний замок, а ми з Ольгою — молоді феодали, що повернулися з далекої мандрівки, і той замок у вечірньому золоті — наш. Проходили іноді перекупки, і ми в них купували дині. У нас не було ножика, і Ольга тонкими й ніжними пальцями розламувала їх. Ми цілувались з нею — два хлопці. Я розстібав їй одежу і пестив її, а з кущів хтось у иолосатих штанях підглядав нас і так захопився цим, що необережно зашелестів. Ольга схопилася і вдарила в кущі з мавзера. Кущі з ляком аж зашелестіли, і знову був порожній парк, янтарні килими листя, червоні губи Ольги і її молоде, 19-ти весен тіло. Вона розказувала про червону Венгрію, де вона працювала. Як там роздавили радянську владу 7. Про своє перше кохання до венгерського революціонера, про підпілля й тюрму. Вона з жахом і мукою казала, як гвалтував її жандарм. Ми пішли до моря. Було вже темно. Прожектор огненними пальцями мацав ніч. Ми підійшли до муру. І одчинили вузеньку чавунну хвіртку. За муром свіжо дихало море, і внизу на руїнах Сіла коза. Мп идійшли трохи вбік од хвіртки і лягли в траву на моїй шинелі. Тільки ми почали цілуватися, як розчинилася хвіртка і прямо на нас налетіла юрба людей. Я скотився з Ольги прямо в ярок, і ми тихо лежали, поки пройшли люди.
Завтра Ольга від'їжджає. Сумний, проводжав я її на станцію. Душу мою палили огнем останні дзвінки. Коли я підсадив Ольгу в вагон, у неї лопнуло на коліні галіфе, і я на прощання поцілував його. Кругом сміялися люди, а я не звертав на них уваги, я бачив тільки Ольгу та її теплі очі під лахматою шапкою. Одгриміли прощально вагони, а я все стояв і бачив бліду тонку руку в південній синяві.
...Швидко й ми вирушили на фронт. Під стук коліс, що летіли на далекий голос смерті, ми співали революційні пісні. Вони були такі яркі й хороші. Це нас так захоплювало... В відчинені двері вагону міріадами дальніх і вічних очей дивилася ніч... Юні голоси тремтіли, наче сльози, що ними було залито «мир безбрежний»... Потяг мчав, і в ньому ми радісно несли в огонь CBOG життя, щоб осушити ці сльози.
В поармі я зустрів мого товариша дитинства — Павку Євсеєнка. Він був вже наподивом8 і, коли знайомив мене з своїми товаришами, трохи іронічно рекомендував мене:
— Знакомьтесь, это бывший петлюровец.
Мені було дуже важко, що я «бывший петлюровец», і хотілося, щоб мене ранило на фронті. В Кам'янці я віддав у подив свої документи й пішов гуляти. До мене підійшов хлопець з рушнпцею і спитав мої

читати