Завантажити

документи.
Я сказав, що у мене немає документів, я оддав їх до подиву, і просив його піти зі мною до подиву, а він не схотів і повів мене в ЧК.
В ЧК спокійний робітник з залізним обличчям подивився на мого партквитка, сказав: «Це наш», — і одпустив мене.
Мене призначили співробітником дивізійної газети «Красная звезда». Недалеко від Гусятина стояв наш ешелон, а десь далеко гриміли гармати. То наступала наша дивізія. Ми у пастухів міняли яблука на газети, влаштовували мітинги й кіносеанси в селах, звільнених од панів. Були холодні місячні ночі зі срібними тополями і довгими тінями од них. Нарешті ми підійшли до Гусятина. Він був зовсім зруйнований ще огнем імперіалістичних армій. Я ходив вночі на руїни і все марив про Ольгу. В поармі в анкетах я знайшов її прізвище, але куди вона призначена — невідомо. Мимо пролітали ешелони з новими частинами, а я дивився, чи не блиснуть під лахматою шапкою теплі очі Ольги. Ворог спинив наші армії, і на фронті стало тривожно. Мене посилають на фронт. Я хотів в полк Андрія, але його полк не був ще в розпорядженні подиву, і мене послали завідувачем бібліотеки в саперній роті. Я трохи не плакав, того що я хотів до Андрія, а мене посилають бібліотекарем тільки тому, щоб зберегти як поета.
Рота стояла десь під Монастириськами. Я ледве знайшов її. Тільки почав я писати каталог книжок, як набої почали бити по нас із тилу і розриватися під моїм вікном біля уніатської часовні. Був поганий зв'язок, наші частини вночі відступили. І ми опинились під польським і нашим огнем. Не було ні підвод, нічого. Ми перекинули гарбу з сіном, що віз один дядько, поклали туди дещо з телефонного майна і вибігли на гору. За горою стояли наші батареї і кулемети, але треба ж визволяти ротне майно. Про бібліотеку я й не думав, вона лишилася в кімнаті з моїм недописаним каталогом. Пішло сім чоловік на чолі з военкомом і командиром роти Прокоповпчем на коні. Вони були там недовго. Прибігли з блідими обличчями, без командира роти, у воєнкома була розірвана шинель і налпте кров'ю од бігу лице. На них налетіла кінна розвідка чорношличників. Це було так: хлопці тільки що спустилися з гори, як на горизонті показалися рухливі чорні точки. Вони швидко наближалися. Це було вісімнадцять кавалеристів. Почали одстрілюватись, але рушниці японського зразка після другого пострілу стали майже негідні до стрільби. Затвор наче прикипав, і його треба було одбивати ногою, а ворог казково наближався. Тільки й чорношличникам довелося зле. Після пострілу кавалериста кінь спиняється й крутиться на місці. Тоді буває нерухома мішень, і кіннотник летить на землю. Чорношличники спішились і залягли в лаву. Під їх огнем наші хлопці почали відступати. Перескочили через тин, а командир роти не міг, бо він був на коні. Чотири кіннотники летілп на них. Два червоноарми не витримали і почали тікати... За ними погналися два кіннотники. Перший кавалерист пролетів повз комроти, але не встиг ударити шаблюкою, яку він вихопив, коли пролітав мимо. Другий кіннотник кричить комроти: — «Кидай рушницю!» Прокопович кинув рушницю, вихопив нагана, але чомусь наган не стріляє, комроти забув, що наган не самозвод, і чорношличник рубнув його по голові, комроти впав, хлопці не могли нічого зробити, бо вони одстрілювалися од петлюрівців, що залягли за домами. Чорношличник підскочив прямо до тину, він струнко й гарно сидів на коні, з клинка його шаблюки ще стікала кров комроти. «Панове більшовики, кидайте зброю!» Але товариш із правого флангу замість віддати зброю вдарив його з японської карабінкп в голову.
Одступаємо на Гусятин. Але в Гусятині вже поляки. Ми, розбиті й злі, стоїмо біля шосе, а мимо проходить з музикою триста шістдесят другий полк, що його командиром Андрій Мінський. Майже всі червоноарми були, що приїхали з французького полону. В кінці на тачанці їхав Андрій. На ньому була звичайна ватяна фуфайка і старий солдатський кашкет без зірки.
— Ты чего тут? — кричить він на мене. — Едем со мной!
Його полк ішов на ліквідацію прориву. Я вже заніс ногу на тачанку, але на плече мені опустилась рука мого воєнкома.
— Нельзя.
Я сумно дивився услід Андрієві. Десь за поворотом зникли сині колони, і тільки чутп було приглушені звуки оркестру. Ми одступаємо через ліси на Сатанове. У тьмі ночі батареї загрузають у глині, і ми їх витягуємо руками, освітлюючи собі дорогу смолоскипами із соломи. От вискоче із кущів ворог, і почнеться смерть. Вогко пахло глиною. Ми йшли майже останніми, і я декламував про себе вірші, що присвятив Ользі.
Була велика тривога. Частини збились і переплутались. Казали, що у поляків є жіночі кінні загони, — почувалося, що вони переживають нашу керенщину 9, що ми повернемось назад. Перейшли Збруч, і уже в Саганові хтось не витримав і крикнув:
— Тепер ми на своїй землі, хай живе Радянська влада!
Але і на своїй землі ми панічно відступали. Мимо пролітали обози. По дорозі котилися хлібини, а мп йшли в пилу, голодні, босі і

читати