Завантажити

линув димний молодик над могутніми горами, над лісом і водою, і його проміння тонко торкалося до багнета і сумно тремтіло на затворі моєї рушниці.
Був теплий і погожий день, і раптом тривожно і дико закричав гудок на заводі. Це був без краю довгий крик, він бив по нервах і кликав до бою. Я схопив рушницю і вибіг на вулицю.
На заводі вже гриміла стрільба і гулко били гармати. А по «чавунці», що йшла півколом через село і була над ним, грізно й тихо йшли броньовики. Вони одкрили по селу й заводу огонь, вони оборонялися од солдатів і спровокованих заводською адміністрацією робітників, що не дали їм спалити порома через Дінець.
Червоногвардійці густими рядами стояли на одкритих платформах з рушницями до ноги і без ліку падали під кулями спровокованих братів.
Я ие схотів бити по них і віддав рушницю одному солдатові.
До мене підскакує на коні мій родич Холоденко, начальник загону солдатської секції.
— Ти чого без винтовки?
— Я зараз піду її принесу.
Він підозріло глянув на мене і помчав далі.
Але коли я ще біг і провулки були так повні стріляниною, що, здавалося, стріляють біля мене, я не витримав, послав кулю в далекий ешелон. Тепер я знаю, що та куля не вбила нікого, бо я цілився в покрівлі вагонів, але вона одірвала мені серце.
Червоні броньовики одійшли до Лоскутовки і почали бити по штабу.
Після кожного удару в небі тонко шуміли набої й пихкали хмарки розривів, або набій поціляв у залізницю, і тоді здавалося, що гримить і розлітається весь світ.
Їм відповідали заводські гармати за горою.
Бій припинився, і червоногвардійці прислали до нас делегатів. Вони їхали в фаетоні в золотій спеці дня, сухорляві й спокійні.
В штабі я бачив нашого червоногвардійця Вельцмана Михайла.
Він у кулеметних стрічках сумно стояв і слухав члена Ради Ажипу.
Той гаряче й страсно говорив:
— Дорогие красные орлы! Вас не поняли, и вот вы, разбитые и озлобленные, отступаете по окровавленным полям Украины. Вас никто не поддерживает. Но придет время, когда вас позовут, и вы вернетесь сюда — могучие, светлые и непобедимые.
Я пішов, але довго перед моїми очима стояло сумне обличчя червоного героя.
XXXI.
Я хмуро стояв на «чавунці», а мимо гриміли обози німецької армії. Синьо й грізно йшли кованим кроком незліченні колони баварської піхоти, і ритмічно хиталися в сідлах кавалеристи.
Мене вразив один вродливий юнак офіцер. Він був тонкий і ніжний, як дівчина. І йому так личила жовта каска.
Важко і невблаганно повзли гармати і тупими дулами хижо дивилися туди, де разом з кривавим сонцем зникли люди в хрестах кулеметних стрічок.
І знову повернувся колишній жах і колишній пристав на заводі. Блистіла багнетами гетьманська варта після розгону німцями Центральної Ради 1.ї в Німеччину висмоктували довгі ешелони муку й сало.
По селах катували селян, повертали майно й землю поміщикам і без кінця розстрілювали червоногвардійців і матросів.
Я ніде не міг знайти роботи, ходив з хлопцями до дівчат і в чаду самогонки марив про якісь сині очі, які я мушу зустріти, хоч і не бачив ніколи.
Почав захоплюватись Олесем 2 і Вороним 3. Іноді писав українські вірші.
Я не міг так просто пити самогону і затуляв пальцями ніс, щоб не чути його жахного паху. А потім плакав п'яними сльозами над «Катериною» Шевченка, над своїм минулим і ліз цілуватися до товаришів.
Один німець поліз до дівчини Серьоги Дюжки. Вона почала кричати, німець був гладкий і сильний. Але Серьога збив його з ніг, схопив його за штани й блузу і почав бити об долівку. У німця вже мертво теліпається голова, і кров перестала йти з горла, а Серьога все гупає ним об долівку.
Дівчата попередили його, що біжать німці.
Серьога вискочив і побіг. Німці, стріляючи на бігу, погналися за ним. Вони його загнали на кручу над Дінцем.
Було вже холодно, і Серьога з розгону стрибнув униз головою в Дінець. Під огнем він переплив осінню ріку і став на березі. Кулі чокають об пісок під його ногами, а він усміхнувся, зняв свою кепочку, чемно вклонився німцям і зник у лісі.
Один німець теж стрибнув у Дінець, переплив його, добіг до лісу, але далі побоявся йти і повернувся назад.
XXXII.
Був травень, і на село приїхали таємні організатори повстання проти гетьмана. Вони пропонували нам записатись до Бахмутської комендантської сотні, щоб мати в руках зброю, і коли почнеться вибух, приєднатися до повстанців. Я записався з кількома червоногвардійцями.
Ми порішили, коли сотня буде не з потрібного матеріалу, розкласти її.
В Бахмуті нас привели в казарми на Магістральній вулиці, і ми почали нести охоронну службу.
Бунчужного, що був одним із тих, що агітували нас за вступ до сотні, раптом зняли з посади, і він зник невідомо куди.
Ми написали сотенному заяву, щоб нам повернули

читати