Завантажити

сині простори і чує, що ніколи вже не літати їй, бо на крилах кров смертельних ран... Вона б'ється в тузі й з останніх сил повзе по землі, лишаючи на ній багряні плями й пір'я...
Тільки тепер я узнав, що ця річ зветься «Ранений орел».
І летіли дні, повні туги, самотнього забуття й розгулу молодої крові.
Я іноді забував Констанцію, 1 тоді знову робився смуглявим і веселим селюком.
Ні, ні... Бо коли я цілував дівчину, я закривав очі і уявляв, що цілую Констанцію.
По-старому цокотів завод, але в тонких криках паровозів уже почувалися тривога і гнів мільйонів.
Мою тітку Гашку Холоденчиху в молодості обдурив і покинув один п'арубок Михайло. Тоді її брат Федот спіймав його і вдарив у ліве вухо так, що із правого чвиркнула кров.
Михайло одружився на Гашці і швидко вмер.
Федот жив за «чавункою» біля Вовчеярівки. Його сусіда, сторож заводської лазні, вибирав усю воду з Федотової криниці й поливав свій садок, а Федотовій сім'ї навіть не було чого пити. Вони часто сварилися за це.
Од слів перейшли до діла, і одного разу високий Федот насів маленького банщика і почав його бити. Ясно, що банщик пожив би недовго. Та він витяг ножика і встромив у серце Федота. І велетень з ножем у серці встав, пройшов три кроки і з криком:
— Ой, Химко, мене зарізали! — впав на землю.
Банщика судили й виправдали. Він і зараз живий, ходить по Третій Роті і півнем дивиться на гігантів-синів Федота.
Федька Горох став нальотчиком і ходив тільки вночі вічно в тривозі, блідий і напружений.
Ларька поступив до художньої школи, жив у місті й малював куховарок, а вони його за це годували.
На кожній станції стояли загони окупантів. У них були важкі й могутні коні, і вони сиділи на них, неначе вилиті з міді. Нахабно і гордо лунали по містах України чужоземні пісні завойовників.
Я повіз у велике місто вірші.
Самотній і розгублений, ходив я в шумі юрб і дзвоні трамваїв, а перед очима все стояли слова забутого поета:
И только кашель, только кашель терзает, пенясь и рыча, набитое кровавой кашей сухое горло палача.
Ночував я на вокзалі, і мене там обікрали. Забрали мої вірші й білизну. І я знову повернувся на село.
Я так швидко й нервово йшов по перону нашої станції, що озброєний німецький вартовий з бомбами за поясом злякано повернувся до мене.
XXXV.
Щороку 14 вересня у нас буває ярмарок. Ну а щовечора хлопці йдуть на вулицю до дівчат.
Я не знав, що з Лисичого до нас приїхав карний загін і що заборонено пізніше десятої години бути на вулиці. Та, мабуть, якби й знав, то все одно був би на вулиці. Ви ж розумієте— теплі ночі вересня і дівчата... Сміх під зорями, солодкі тиски гарячих і жадібних рук.
Я чомусь найбільше сміявся, сміявся так, що хлопці казали:
— Ой, Володько, мабуть, на своє горе ти смієшся, хтось тебе битиме...
Я не звертав на це уваги і сміявся, сміявся...
Вже по десятій почали розходитися.
Іду я Красною вулицею. І вже лишилося до хати кроків зо сто, як летить вершник і немилосердно лупцює нагаєм чоловіка, який неймовірно кричить од болю.
Я йду спокійно. Думаю — хтось прокрався на ярмарку, а мені що... Іду, і враз я й не побачив, як опинився в колі кількох вершників...
— Ти хто?
— Володька.
— Відкіля?
— Та відціля. Аж он моя й хата. Бачите, світиться вікно?
— А зброя в тебе є? — каже вершник і, нахилившись, мацає мої кишені...
А другий вершник перегнувся до мене та як оперіщить нагаєм раз і другий... І все намагається через лоб, а я одхиляюся трохи в бік, і він попадав через плече...
— За що?
І наїжджає на мене грудьми коня їхній блискучий капітан і кричить мені:
— Беги, сукин сын, а то застрелю, как собаку!..
Я біжу, а він за мною... Та хіба од коня утечеш...
Я перестрибнув через паркан й причаївся. І от чую:
— Ax вы, буржуазные лакеи, так вас и так.
Кричить уже побитий хазяїн гостиного двору, куди я заховався, робітник Свинаренко.
То йшли робітники з заводу після десятої, яких каральники почали лупцювати, як і всіх.
Звичайно, він це кричав, коли козацькі коні тупотіли вже далеко вниз по Красній вулиці.
А на ранок... У всіх хлопців моргулі то на лобі, то на скронях. На що вже Сашко Гавриленко, звичайно, він, хоч і на милицях, а хлопепь гарний і його люблять волоські молодиці, правда, за те, що в його батька пивна, так і того не пожаліли. Він кричить:
— Я інвалід...
А вони його шпарять...
Я вже радію з того, що хоч і в мене червоно-синя попруга є, але під френчем не видно...
Ну а в листопаді — повстання.
Робітники обеззброїли карний загін і блискучого капітана, що гнався за мною, посадовили на прохідній конторці. І кожний робітник міг на аього, йдучи на роботу,

читати