Завантажити

не міг...
Їх вистроїли. І між ними стояли два білих літуни, яких хлопці випадково збили з аероплана на станції Нирковій. Один каштан (ранений), а другий—стрункий і спокійний, з мармуровим шляхетним лицем, нащадок графа Потьомкіна 1.
Цей, з мармуровим лицем, зняв з пальця свого персня, подав його осавулові нашому і сказав:
— Передайте моей жене. Їх повели.
XXXVII.
Вагони. Пахне самогоном, патронами і олією, пахне нігом і кров'ю...
Мені й тепер іноді зимою... коли сніг і я один, подує кийсь вітер і запахне... снігом і... кров'ю... Правда, тепер не так часто (може, тому, що НЕП і і міхова доха...).
Ще пахло кожушиною і козацькими онучами...
Нас відправляють на позиції.
І чудно. Я був безпричинно веселий... Наче мене це не торкалося... Тільки сестра моя стояла біля дзвінка гумно, сумно дивилася на мене...
Вона вмерла в 1919 році, я так її й не бачив.
А мати не прийшла мене проводжати, бо не знала про відправку нас на фронт...
Ми співали «Чумака» 2.
Було нам весело, наче їхали ми не на смерть, а роззброювати німців...
(Тільки чому нас посилають на Сватове?.. Там же ворога немає? Ворог на Дебальцевій, Алмазній...
Тільки чому нам вчора з наказу батька Волоха всім завели оселедці?..).
Їдемо.
І вже на Сватовім пероні... (Ніч... Сніг... Вітер...). Курінний нам каже (нас поїхало три сотні: 9-та, де я, 11-та й 12-та):
— Ми з більшовиками не воюємо. Але вони захопили Куп'янськ. Ми тільки візьмемо у них назад Куп'янськ, а воювати з ними не будемо. Хай вони самі собі, а ми самі собі.
Пішли в розвідку.
Звичайно, селяни нам не кажуть, де червоні.
Всі села — більшовицькі.
На другу ніч я був призначений ройовим. (Ви не дивіться, що я лірик, я бойовий). Я—вартовий по кухні. Над ранок о п'ятій іти на кухню.
А знаєте, що це значить? Це значить: наїстися пволю м'яса, яке тоді було краще за шоколад-міньйон. Я уявляю, як я буду їсти м'ясо, і з цією мрією заснув... Готелів для козаків не стало, і декого розташували по хатах. Мене й ще одного козака мого рою — в хату.
Ми з ним наче вдома; розляглися до білизни, бомби поклали на вікно, рушниці поставили в куток. Спимо.
А в мене сон такий, що хай над головою б'є гармата (це тоді...), я не проснуся.
Враз вбігає хазяйка (2 година ночі).
— Ой, діточки мої, ви ж пропали!
— Що таке?..
— Ваші всі побігли на станцію, була стрілянина, кулі звистіли по садку.
Ми спокійно одяглися. Я, як вартовий по кухні, взяв запхнув за пояса тільки багнета. І йдемо ми картошку чистити. Зброї не взяли.
— Це, кажу, «так, просто паніка якась». Мені не вірилося... німців побили, варту побили, Київ іаш, а тут, на тобі... втекли... покинули... І навіть не юзбудили... <<Ні! Ми йдемо чистити картошку». Виходимо. Сніг. Туман. Вулиця йде просто до вокалу.
Тихо. Смертно тихо. Навіть собаки не гавкають. Тільки на станції тонко й одиноко кричать паровози. Із туману підходить до нас козак, і рушниця в його а плечем.
— Що таке?..
— Та наші всі побігли на станцію... Була стрільба, ричали «слава», «ура».
Тишина смертна.
Ідемо чистити картошку.
Я ще не вірю, що це кінець.
Мені деревляно спокійно і покірно.
І от із туману смутно, а потім чітко: «Коні!»
«Не наші», — щось сказало мені, і я притулився до ину.
Мої товариші стали на півкроку вперед од мене. Ми підкові вершників.
— Хто йде?
— Свої.
— Пропуск.
— Олена.
— Яка Олена?.. Руки вверх!
Не знаю, чи підняли мої товариші руки, чи ні, але відчув жах у голосі того, що кричав «руки вверх», перескочив через тин за копицю... Біжу по городах... а ззаду чую удар по чомусь м'якому і «ой... ой...» тихе й тоскне. А зір механічно відбиває, відбиває кривеньку чорну вишеньку на білому тлі снігу, смутні контури тинів, копиць і хат.
Шлика я зірвав... але оселедця зірвати не можна. Та й шапка в мене кавалерійська, лахмата, її скидати? Холодно, та й оселедець одразу побачать...
А коли попадають в полон з оселедцями, то з ними не церемоняться... Смерть...
А який я старий гайдамака? Червоні думають, що як з оселедцем, значить, і старий гайдамака:
— К стенке! Або:
— На рубку!..
Тільки в процесі боїв я дізнався, чому вони не стріляли мені в спину. Просто вони думали, що ми дозор, а ззаду лава. Вони тихо нас і зняли, цебто тих двох — порубали... У них теж були оселедці (а вони шахтьори...). Про це я дізнався аж 1921 року (що їх порубали...).
І почалася стрільба...
Ніч раз у раз протинало червоними мечами пострілів... Я вирив у снігу рівчака і ліг у нього... Пливли образи Констанції і бабусі, які мене дуже любили... Констанція тоді, а бабуся й тепер — їй 102

читати