Завантажити

поле і довго сиділи над ярком. Од її покірних і гарячих губ у мене так закрутилася голова, що я упав у ярок.
Я любив, коли під моїм поглядом бліде й ніжне лице Коті поволі заливалося кров'ю, як зорею... Тоді вона нахиляла голову і не могла дивитися на мене.
Щовечора через Котю я пропускав перевірку, і за це поза чергою щоранку чистив картоплю.
З вікна казарми мені було видно лице Коті в вікні. Вона вчилася в гімназії, і я дуже любив, коли вона мені читала по-французьки, хоч я і не розумів ні слова. Мене просто чарувала музика звуків. Часто зір мій летів через вулицю до нахиленого обличчя над книжкою, тепло пробігали по мені мурашки, і з очей пливли якісь могутні хвилі. Щоб їх викликать, я затаював дихання, трохи одкривав рот і робив внутрішнє напруження... Котя здригала і підіймала голову. Вона завжди відчувала мій зір і боялася його.
Я приходив до Коті, вона вчила голосно уроки, і коли я починав думати про неї, вона поволі замовкала, підходила до мене, брала мою руку і клала собі на груди. Я цілував її руки на внутрішній стороні ліктя і дивився на неї, подібну до янголів на польських цвинтарях.
Ми ходили мимо яркої й шумної каруселі в поле, я, Котя, її подруга Марія і Броня.
Раз ми були в полі.
Котя сиділа, а наші голови, моя й Маріїна, лежали на колінах.
Я почав думати про Марію, як про Котю, і відчув, що її рука в моїй зробилася в'ялою й безвольною, а тіло покірно подається до мене.
Я кажу:
— Котя, посмотри, какие чудесные звезды. Вона підіймає голову, й ми цілуємось з Марією куточками губ. Котя помітила й руками розняла наші голови.
А по дорозі вона мені говорила.
— Зачем ты это делаешь? Мне так больно. Ты превращаешь меня в камень.
XXXIII.
Потяг летів безмежними полями, заходило сонце, і його проміння, як кров розстріляних, заливало трави й платформу з гарматами, де я сидів і мріяв про Констанцію.
За сині горизонти заходило сонце. І в одноманітному гуркоті колес перед мене пливло бліде нахилене лице. Я дивився на нього, й воно заливалося кров'ю кохання.
Ця кров зливалася з багряними ручаями зорі на холодних вечірніх травах і шуміла в моїх жилах.
Констанція...
Ось вона стоїть, боса й рідна, біля хвіртки. Сонце поклало вінок на її волосся і золотим дощем залило вбрання.
Сонце!..
А потяг летить у громі й хитанні вагонів, холодно блистять дула гармат і даленіють синьокрилі вітряки, станції й села, залиті вечірнім багрянцем.
Непривітно гудуть телеграфні дроти й біжать [то], вгору, то вниз перед моїм затуманеним зором.
І знову тихий Бахмут, і в вечірньому шумі дерев синій зір і покірні кохані губи.
В Констанцію закохався один козак і земляк мій Митя Дибтан. Він зустрів мене в темному кутку і схопив за петельки:
— Уступи.
— Кого?
— Котю.
— Та що ж вона — мої чоботи, чи що? Але він мене не слухав і трохи не зарубав тесаком, якби я не зачинив перед ним двері. Він говорив хлопцям:
— І за що вона його любить? У нього й каблуки криві.
Було вже темно. Я пішов до Коті. В кімнатах горіла електрика і не було нікого. Котя повела мене до спальні і, коли ми цілувалися, виключила світло і впала на ліжко. Я впав на неї і, хоч Котя говорила, що я можу робити з нею, що хочу, я не зробив того, що зробив би кожен на мойому місці, бо знав, що можу згоріти в огні близького повстання, а їй це на все життя. І як будуть думати про мене її батьки, такі добрі й хороші.
Ні!
Котя плакала, а я підвівся і нічого не зробив.
В червні нас розформували.
Я попрощався з Рудзянськими і самотній пішов на вокзал.
Котя дала мені промокатку і взяла з мене слово не читати, що там написано, доки не сяду в вагон.
І, коли одлунали останні дзвінки, я розгорнув промокатку. На ній було нашкрябано булавкою: «Люблю».
Якраз скінчився мій відпуск, і я приїхав до школи. Там стояв батальйон німців, і якби в мене не було посвідчення, що я був козаком, мене б розстріляли.
Один педагог, якого ми продражнили «Артишок» 1 за його рухи й фігуру, підійшов до мене й сказав:
— Хитрость жизни.
Мене виключили зі школи.
XXXIV.
Я знову на селі.
В шумі вітру, в тремтінні зір і хвиль наді мною плив, і танув, і знову яснів образ Констанції.
По вечорах під горою в чорних хрестах рам жовто горіли вікна великих панських будинків під горою, і на їхньому тлі чітко і чорно різьбилося дороге лице.
Груди мої, рано моя... Хто в вас налив вічного болю, з яким судилося мені йти до краю моєї дороги.
І в кіно, в риданні піаніно душа моя рвалась од крику і, як птиця з підтятими крилами, билася в крові мовї муки.
Піаністка завжди грала одну річ, де був такий акорд, що, коли він наставав і гримів в мені, я до божевілля ярко уявляв себе птицею, що рветься в

читати