Завантажити

ніч, коли розбилось моє кохання золотою голівкою об гостре каміння, Дуся показала мені дорогу до Дінця через яр, щоб я не йшов по вулиці, де мене могли б зустріти лисичанські хлопці, що були вірні давній шахтарській традиції.
Вони, коли зустрінуть чужія, то, якщо той не поставить могорича, беруть його за руки й ноги, підіймають вище своїх голів і з розгону місцем, що нижче спини, як трамбовкою, б'ють об залізну донецьку землю.
Ну, в людини після цього все всередині пообривається або висить на волосках, і через недовгий час погребний дзвін по ньому холодно лунає в синьому і байдужному небі...
Ідучи від Дусі, з Лисичого, де пахло вугіллям і юністю, я по дорозі заходив в приміщення нашої станції погрітися після морозної мандрівки, бо одягнений я був не дуже тепло.
В юрбі людей я часто бачив смугляву дівчину з широкими стегнами й повними стрункими ногами.
Вона крадькома дивилася на мене, а коли я оглядався на неї, швидко повертала голову вбік, удаючи, що не бачить мене.
І от прийшло літо. Осики й верби над Дінцем у зелених платтях дивились у зелене дзеркало вод і мріяли, як дівчата, милуючись своєю красою у чарівному склі, що відбивало їх у хитливій глибині.
Щовечора ми ходили на станцію зустрічати пасажирський поїзд, що підлітав до перону з синіми іскрами з-під коліс од рейок.
Рівно о сьомій годині він тяжко дихав, відпочиваючи од шаленого бігу уклоном від полустанка Вовчеярівка до Переїзної, як звали нашу станцію.
Раз у юрбі я побачив Дусю, що стояла спиною до мене і солодко-знайомим жестом поправляла тонкими пальчиками волосся біля ніжного й милого вушка. Вона обернулася, — і на мене глянула сестра Дусі, що була дуже схожа на неї.
Я так любив Дусю, що коли побачу її, враз, як той боягуз од переляку на фронті перед тим, як іти в атаку, слабував животом... І це після того, як моя мрія розбилась на скалки, і скалки ті гостро вп'ялися в серце, повне любові й жалю...
Провівши поїзд, ми, заводська і сільська молодь, ішли до скверу, що був між станцією і заводом, і під срібні звуки заводського оркестру гуляли порохливими алеями. Хлопці залицялися до дівчат, а дітвора кидала в третяротських красунь реп'яхи, що чіплялися до їх суконь...
Ми ходили вперед і назад по головній алеї двома довгими рядами, і голови першого ряду були повернені до голів другого впродовж алеї.
Мій товариш сказав мені:
— З тобою хоче познайомитись одна загорянка. Загорянами ми називали усіх, хто жив у заводському посьолку на горі. Я спитав:
— А вона красива? Товариш усміхнувся:
— Як на чий смак. Та ось вона йде!
Навпроти йшла та, що часто крадькома поглядала на мене чорними, повними любові очима на станції. Ми познайомились.
Її звали Тетяна.
Поруч із великим сквером був маленький сквер, куди майже ніхто не заглядав.
Ми пішли з Тетяною в той скверик. Сіли на лаві.
Довго мовчали.
І раптом Тетяна млосно і томно упала обличчям мені на груди...
— Володя!.. Я люблю тебе!.. — прошепотіла вона і майже в нестямі застигла на моїм плечі...
Пізно вночі я проводжав її на гору повз татарських казарм.
Наближалась гроза, і трави пристрасно і п'яно шуміли од вітру...
Блискавиці протинали небо, а серця наші протинали інші блискавиці...
Я не любив Тетяни. Мені тільки приємно було, що вона мене любить.
Потім на ганку її хати ми довго сиділи. Цілувалися в сполохах блискавиць... А Тетяна, пахуча й розпатлана, все не давалася мені, боролася зі мною, закохана й жагуча...
А потім гроза вдарила в землю рясними сльозами неба...
І Тетяна в темних сінях, гаряче дихаючи мені в лице, сказала:
— Ти ж не кажи нікому.
Ми часто ходили з нею в кам'яний кар'єр за посьолком, і я любив дивитись на покірну красу Тетяни, залиту морем срібного сяйва з неба...
Мені було дивно і солодко-дико, що вона така ж людина, як і я, а я можу вести її куди захочу і що хочу робити з нею.
Але моя робота в шахті не давала мені змоги допомагати матері, як я хотів, і я вирішив знову вчитись у сільськогосподарській школі.
Я сказав про це Тетяні. Вона сумно глянула на мене:
— Тогда я тебя потеряю.
Коли я з Дусею гуляв по центральній вулиці Лисичого, то за нами завжди ходили купками дівчата, і за спиною я чув їх компліменти на мою адресу:
— Хорошенький!..
— Хорошенький!..
І мені приємно було це чути. А то у нас на «чавунці», коло заводу, де ми гуляли по путях до станції, волоські дівчата добре частували мене верболозом у вербну неділю.
Цим вони виявляли свою симпатію до мене. Словом, я був нічого собі хлопець, і навіть сестра Зоя казала, що я красивий.
І от, коли я гуляв у садку кінотеатру, що біля шахти «Дагмара» в Лисичому, мені хлопчик передав записку, в якій було написано, що зі мною хоче

читати