Завантажити

познайомитись одна дівчина.
Я подивився, куди мені показав хлопчик. У формі лисичанської прогімназії назустріч мені йшла пишна смуглянка, справжня біблійська красуня.
Ми познайомились.
Її звали — Юлія.
Після кіно я проводив її додому.
Було вже пізно. Пішов дощ. І ми стали під козирок базарної будки.
Я почав її цілувати.
А вона якось чудно розтулила губи, так що замість поцілунку виходив один свист, і я цілував тільки її дихання...
Я розсердився і покинув її одну ніччю на базарі...
В кам'янську школу, після канікул, прийшов чималенький лист од Юлі, в якому вона писала, що «Ваш поцелуй прожег меня насквозь...», «хоть бы гром неба разразил мою душу....»
Я думав: і який там поцілунок, і як він її міг пропалити наскрізь, коли його і не було, а був тільки порожній свист...
Мені неприємно було, що Юля писала свого листа з віршами Бальмонта 1 і Сєверяніна 2 на бланках свого батька, що був управителем вугляних складів.
І знову Лисиче.
На вулиці, що звали Каміння, «на камнях» вечорами гуляла молодь, гуляв і я.
Серед юрби я побачив Юлю. Вона була в білому, як вишневий сад, платті і йшла з подругою.
Я пішов їй назустріч. Юля щось шепнула подрузі, і та зникла в юрбі.
Ми пішли за село.
І от... У місячнім сяйві лежить на камінні розкішна Юля з великими, чорними, гіпнотичними очима і од нетерплячки рве білими й красивими зубами лакований хлястик мого кашкета...
Вся моя душа рветься до неї, а я мов кам'яний стою над нею, дивлюсь на годинник на руці й кажу:
— Поздно. Мне пора домой.
А вона не підводиться і владно чекає.
Мене обурювало те, що її очі мали наді мною якусь майже непереможну силу.
Потім вона мені писала в школу, що я — її мрія, і вона хоче з цією мрією «реально столкнуться».
Але до «столкновения» не дійшло, бо я не любив її.
Юля підвелася з каміння, віддала мені кашкета і пішла проводжати мене за Лисиче, в другий бік, ближчий до Третьої Роти...
Коли ми вийшли за село, вона дивилась мені у вічі сумно-сумно...
І цей погляд був такий могутній, що душа моя ледве не розлучилася з моїм тілом, щоб навіки злитися з її душею...
Але я стояв як кам'яний.
Тоді Юля близько-близько підійшла до мене і спитала:
— Значит, надежды нет?
І холодно злетіло з моїх байдужих губ:
— Нет.
Тоді Юля чорною тінню повернулась із опущеними плечима й руками, зігнена і невиновно скорботна пішла в ніч. Моє серце рвонулося за нею, але я був мов кам'яний.
XXVIII.
Ще малим я дуже любив читати різні «декляматори», художні читанки та рецензії на вірші в додатках до «Нивы» '. Звичайно, я любив переписувати до зошита, а то й просто вивчати напам'ять ті поезії, що мене захоплювали.
Я дуже хотів бути поетом, гадаючи, що поети — це надзвичайні люди: до них, в ароматні кімнати, приходять закохані й покірні жінки, неодмінно з жертвенним і тихим коханням, і, звичайно, у цих жінок сині небесні очі й золоте волосся... Особливо мене захопив вірш Дмитрія Цензора 2: «Любил я женщину с лазурными глазами...»
Є такі поети, що за своє життя можуть написати один-два чудесні вірші. Такий і Дмитрій Цензор.
Не можу не навести цього вірша:
 
Любил я женщину с лазурными глазми,
не знал я женщины безмолвней и грустней.
Загадка нежности меня пленяла в ней
и грусть покорных глаз с их тихими слезами...
 
Покорно, как дитя, пошла она за мной,
на нежность и любовь ответа не просила...
И в этом чудилась непонятая сила,
томившая своей безмолвной тишиной...
 
Однажды вечером, под шелест листопада,
она безропотно ответила: «Прощай...»
И думал я: «Судьба как будто невзначай сроднила нас...
Прости. Так суждено. Так надо».
 
И жадно я искал... И много, много раз
любовь была как сон, как призрак, как вериги...
И женские сердца я изучал, как книги,
но позабыть не мог печаль покорных глаз.
 
Когда мне больно жить, мне хочется сначала
молитвенно прильнуть к душе ее простой.
Ведь я не знал тогда, что нежной красотой
цвела ее любовь и жертвенно молчала.
 
Чому мені сподобався цей вірш?
Мені здається, з двох причин. Тут намальовано образ ідеальної для мене жінки (така дружина була в поета Фофанова3). По-друге, я сам в

читати