Завантажити

неспокійно було на душі в Микули. Він довго сидів, почухався, ліг, пробував заснути - і не міг. Тоді Микула обережно, щоб не збудити Вісту, підвівся з помосту, постояв над вогнищем, а там тихо, босий, у сорочці та ногавицях пройшов по долівці, одчинив двері, вийшов надвір. Чому так сталось, хто знає, але Микула якийсь час постояв серед двору, а далі пішов, пішов, видерся на вал городища, рушив до рядових могил, під якими спочивали старійшини роду Ант, Уліб і далекий прапрадід - старійшина-витязь Воїк.
Була тепла ніч, високо вгорі висів на небі місяць, він уже щербився - Перун із тризубцем у руках наступав на духів пітьми, на злі сили, - край місяця ніби присипаний попелом.
На землі було тихо, в зеленкуватому промінні місяця темнів, як довгий ряд бортневих колод, Любеч, там не горів жодний вогник, з лівого боку широкою підковою чорнів ліс, десь серед дерев блимав вогник у корчениці брата Сварга, звідти ж долітали удари двох молотів - все кує й кує Сварг лемеші, мечі, лемеші, мечі...
По праву руку від Микули линув Дніпро. Микула аж зітхнув: дивно чудовий був у цю пізню годину ночі Дніпро - повноводий, могутньострумний, широкий, голубий у місячному промінні. Десь серед ночі почувся удар і сплеск, либонь, скинувся сом, недалеко на рівному плесі щось зарябіло, там виринають з глибин, зупиняючись табунами, дивляться крізь товщу вод на місяць величезні рибини. Води дніпрові линуть і линуть між берегів, темні ліси стоять над ними, у туманах далина.
Не тільки Микула дивиться на цей дивний світ, серед ночі він побачив і витязя їхнього роду - старійшину Воїка. Він стояв - закам'янілий воїн у шоломі, броні, з мечем біля пояса - тут, над Дніпром, на могилі, так давно, що не тільки ноги, а й руки вросли, в'їлися в землю, весь обріс травою, зеленкуватий мох, затягнувши всі шпари в камені, обволік, як платном.
Тільки обличчя воїна було чисте, таке, мабуть, як і в живого і яким витесали його колись майстри-каменярі, - широко розплющені очі, брови, як стріли, великий, широкий на кінці ніс, товсті, випнуті уста, - такий він дивився віки й цієї ночі на Дніпро, затоки, луки, ліси. І Микула навіть зрадів, що дивиться на чудовий світ разом з древнім витязем-старійшиною.
 

 

РОЗДІЛ ДРУГИЙ
 
1
 
Василевс* (*Василевс - імператор.) Східної Римської імперії Іоанн Цимісхій хворів довго й тяжко. Відтоді як він повернувся з далекого походу в Азію, страхітлива невблаганна хвороба руйнувала й руйнувала його тіло, імператор не міг їсти, втратив сон, висох. Дивно було, як він ще й досі живе на світі.
Від імператора майже не відходила жона його василіса Феодора, проедр* (*Проедр - перший міністр.), постільничий Василь, не виходив з Великого палацу дні й ночі. До імператора приводили кращих лікарів Константинополя, їх везли з далекої Сірії, Венеції, Амальфи, проте вони не могли виявити причини хвороби імператора, а відтак не знали, якими ліками й знадоб'ями його лікувати.
Один тільки лікар - це був славетний Уне-Ра з Єгипту, - здавалося, розгадав таємничу хворобу імператора. Оглянувши висхле, кістляве тіло Іоанна, він довго розпитував, коли імператор почув себе недобре, що в нього болить...
- О, я розумію... - прошепотів лікар Уне-Ра. Проте, піймавши на собі погляд проедра Василя, що стояв біля ложа імператора, він знітився й замовк. Звичайно, тут не годилось говорити про хворобу.
Пізніше, коли вони залишилися один на один з проедром Василем, той запитав:
- Ти, лікарю, знаєш, що це за хвороба?
- Так, - відповів лікар. - Очі, печінка, серце, колір шкіри підказують мені, що імператору дали...
- Чому ти замовк? - зашепотів проедр.
- Імператору Іоанну дали отруту гадюки, яка водиться тільки в одному місці - в Єгипті, у верхів'ях Нілу.
- Ти божевільний... Константинополь і Ніл... Хто й коли міг дати таку отруту імператору?
- Не знаю, - низько вклонився лікар Уне-Ра. - Я говорю тільки те, що бачу й знаю.
- Прокляття! - скрикнув проедр Василь. - Та невже ж немає ліків, які б припинили дію тієї отрути?
- Я знаю такі ліки, - тихо відповів лікар Уне-Ра. Тоді проедр ступив уперед, схопив лікаря за руку й сказав:
- Якщо вони є, їх треба знайти і вжити одразу, негайно. Я, чуєш, лікарю, обіцяю тобі велику нагороду. Ти будеш патрикієм імперії, ти одержиш усе, все, що захочеш, тільки врятуй василевса.
Лікар залишив Великий палац. Він думав тепер лише про ліки, готував їх і, може, вилікував би імператора Іоанна, але наступної ночі, коли повертався додому на тиху вулицю біля Золотого Рогу, на нього біля самого будинку напали й пройняли ножами кілька невідомих, що одразу ж зникли. Єдиний лікар, що вгадав хворобу й міг ще врятувати життя імператора Іоанна, сам пішов у небуття, і це зробив проедр Василь, який власними руками дав імператору отруту в час походу під горою Олімп.
Імператор Іоанн знав, що він дуже тяжко хворий. Проте така вже природа людська, а імператорська й тим паче, - Іоанн Цимісхій не хотів, не вірив, що

читати