Завантажити

дочку Малушу, жила вона з нами в Любечі, а там приїхав до мене син Добриня, забрав її сюди, в Київ... Чув я, що пізніше Малуша тут, на Горі, в княгині Ольги ключницею ніби була, та не впоралась, послала її княгиня в якесь село...
- Звідкіля ж ти, чоловіче, це знаєш? - тихо промовила жінка.
- А я, коли йшов на брань, був у Києві, потрапив на Гору, розпитував людей про дочку. От тоді мені одна жона - Пракседою, здається, її звали, ключниця княжа, - розповіла про Малушу... І молодого княжича Володимира тоді я бачив, ключниця Пракседа з ним гуляла в саду... А ви що ж, - звернувся Микула до чоловіка й жінки, - може, щось чули про Малушу, так скажіть-бо, скажіть...
- Почекай, чоловіче, - суворо втрутилась жінка, - ти сказав, що говорив про дочку з князем Святославом? Що ж ти в нього просив?..
- Аякже, аякже! - відповів їй Микула. - Я ж йому все розповів так само, як і вам, просив допомогти розшукати мою Малушу.
- І що князь?
- "Ти не уболівай, Микуло, - сказав князь. - Будеш у Києві - знайдеш Малушу. І я сам допоможу - пошукаю її... Жива вона й здорова, де ж їй бути?! Буде, буде наша Малка..." Так сказав князь.
Настало мовчання, надзвичайно довге, нестерпне, чоловік й жінка нічого не відповідали.
- Тобі сказали правду про твою дочку Малушу, - нарешті промовила жінка. - Вона працювала тут, на Горі, потім княгиня Ольга послала її в село своє...
- Де ж це село? - запитав Микула. - Скажи мені, жоно, піду туди, знайду її, заберу в Любеч.
Жінка обернулась обличчям до Дніпра, довго дивилась на сріблясту мінливу доріжку серед плеса, й у цю хвилину Микула побачив її ніс, підборіддя, очі.
Щось дивне, незвичайно смутне і навіть більше - страшне, значиме, рідне відчув Микула в тих очах. Але це тривало одну тільки мить, жінка знову обернулась до Микули, знову темним стало її обличчя.
- Не шукай своєї дочки, воїне, - промовила жінка, - бо вона померла.
Він схопився на ноги, благальне простягнув уперед руки.
- Що ти сказала, жоно?! - крикнув Микула. - Ні, це мені, либонь, почулося! Жоно, жоно, - він зробив крок у лодії, - скажи мені правду, невже вона, моя Малуша...
Жінка опустила голову, але повторила твердо, виразно:
- Так, чоловіче, твоя дочка Малуша померла.
- Коли?
- Навесні... Тоді, коли загинув і князь Святослав.
- Разом з князем Святославом? О боги, боги! То скажи ж, скажи мені, де її могила? Якщо немає в живих, то піду помолюсь богам і сотворю жертву.
Жінка промовила:
- Не знайдеш ти могилки Малуші... втонула вона в Дніпрі...

3

Обхопивши голову руками, сидів Микула, - він не чув, не бачив нічого, що діялось навкруг. Чоловік і жінка якийсь час постояли, попрощались, вийшли з лодії, піднялись на кручу й пішли стежкою понад Дніпром.
Так вони йшли довго мовчки серед кущів і дерев, попереду - жінка, за нею чоловік. Нарешті жінка зупинилась.
Перед ними лежав широкий, вкритий сріблястою росою луг, високо вгорі висів світло-голубий місяць, ген за лугом котив води Дніпро.
- Боже мій, боже мій! - задихаючись, схопилась за груди жінка. - Бідний, нещасний мій батько Микула...
Вона хитнулась і, мабуть, упала б, але Тур підхопив її, посадив на якомусь пні, сам сів на землю біля неї. Розбита тим, що сталось цієї ночі, Малуша поклала голову на плече Тура, він обережно обняв її за плечі.
- Мабуть, не треба було нам ходити до нього, - промовив Тур.
- О ні, ні! - відповіла вона. - Відтоді як я побачила його між воїв, мої думки були тільки з ним, знала, що він мене шукатиме, мусила бачити його. Тепер стало легше - я почула все про Святослава, він думав про мене, хотів шукати.
Дуже бліда, зеленкувата навіть у примарному місячному сяйві, Малуша дивилась на небо, луг, Дніпро і говорила, ніби сама себе вмовляла:
- А батькові я сказала правду. Немає Святослава, немає й мене. Усе є - і оце небо, і земля, і Дніпро, тільки немає ні князя, ні мене. Ні, Туре, дуже добре, що ми пішли до батька, як багато я нині взнала. Але що я могла сказати? Правду? Так тоді треба було сказати все - і про князя Святослава, і про Володимира, і про все, що я вже давно пережила, ганьбу і сором, муку й біль, все, все... А я не хочу, щоб йому було боляче так, як мені... Нехай думає, що я вмерла, так йому буде легше, краще, немає Малуші...
Вона подивилась навкруг, на небо, луг, Дніпро.
- То й мене немає, - засміявся Тур. - Я не хотів тобі цього говорити, але нині в мене забрали меч, щит і спис... Князеві Ярополку гридень Тур непотрібний, у нього є інші, молоді, добрі гридні... Немає тебе, немає й мене, Малушо!
- Забрали меч, щит і спис? - запитала, глянувши на Тура, Малуша. - Хто ж ти є?
- Був гридень, а тепер ніхто.
- Слухай, Туре! Ти говориш щось страшне! Скажи правду - хто ти: дворянин, смерд, холоп?.. Тур засміявся:
- Я тобі сказав правду, Малушо! Дворянин знає двір, у якому мусить робити, смерд - господаря, якому повинен служити, добрий хазяїн ніколи не вижене холопа, бо то

читати