Завантажити

незабаром покине цей світ.
Правда, він говорив усім навкруг, що, либонь, помре, швидше велів будувати в Константинополі на Халці храм во ім'я Христа-спасителя, коли ж йому доповіли, що храм цей закінчують, то велів покласти там привезене ним з Палестини волосся з голови Іоанна Предтечі й приготувати там же мармурову гробницю для бренного свого тіла.
Але все це були тільки пусті слова - Іоанн хотів, щоб живі дбали про нього, молились, благали бога, що ж до самого бога - вважав, що ще один храм йому не завадить.
Цимісхій вдався й до інших заходів - маючи незчисленні маєтки в усіх фемах* (*Феми -- області.) імперії, він велить один із них, - невеликий, під Константинополем, - продати, а одержані гроші роздати ницим людям, особливо тим, що страждають від падучої хвороби. Іоанн Цимісхій робить це навмисне - божевільні ходять по Константинополю, падають, волають, моляться за одужання всемогутнього Іоанна.
Згадує Цимісхій ще про одно. З патріархом Антонієм, якого він сам колись вивіз із Студійського монастиря й висвятив на соборі в Константинополі, в нього склались недобрі стосунки: воюючи в Азії, Цимісхій змушений був позбавити духівництво багатьох пільг, через що Антоній запалився жагучою ненавистю до Іоанна.
Тепер Цимісхій звелів привезти в Великий палац не патріарха, а єпископа адріанопольського - Миколу; довго був з ним один на один, як усі говорили, а єпископ ствердив, висповідався в своїх гріхах, благав єпископа бути посередником між ним і богом.
Так діяв Цимісхій і так нібито готувався до смерті. Але коли починалася ніч, він непокоївся, кликав жону Феодору, проедра Василя, не відпускав їх від себе, благав їх шукати рятунку, перемогти хворобу, прагнув вирватися з її лабетів, жити, жити!
Василіса Феодора весь час була з ним - перевертала разом з слугами на ложі, напувала, давала знадоб'я, яке навівало сон, зволожувала оцтом чоло й вуста. Але вона сама почувала себе недобре, страждала від печінки, часом не могла вийти з кітону. Тільки проедр - паракимомен Василь - не залишав тепер Цимісхія.
В одну з ночей Іоанн довго мовчки лежав на своєму ложі, слухав, як за стінами свистить осінній вітер, дивився на мусії* (*Мусії - мозаїки.) колишніх імператорів, що з молитовниками в руках, з піднятими вгору очима змальовані були навкруг усіх стін спочивальні.
- І є одно, що не дає мені спати, одужати, жити, - раптом пролунав у тиші спочивальні його голос.
Проедр Василь, що сидів у цей час недалеко від ложа й, склепивши повіки, спочивав, схопився й запитав:
- Ти про щось говориш?
- Я говорю про те, - відповів Іоанн, - що ніхто не хоче й не може допомогти мені у Великому палаці.
По безбородому обличчю проедра Василя пробігла ледь помітна посмішка.
- Але чому ти забув про мене? - запитав він. - Правда, я розумію, зовсім недавно біля гори Олімпу ти говорив, що я не дбав і не дбаю про тебе, що я обдурював і зраджував тебе.
- Проедре! - прохрипів Іоанн. - Це були несправедливі слова, і я вже сказав про це. Я вірю тільки тобі, бо інакше збожеволів би в цій спочивальні.
- Спасибі тобі, василевсе, - схилив голову Василь.
- І ще я вірю одній людині в світі, - продовжував Іоанн, - яка не допустила б, щоб я так хворів і страждав, яка могла б вирвати мене з лабетів смерті, але яка, на жаль, перебуває зараз далеко від Константинополя.
- Ти про кого думаєш?
- Я говорю про Феофано, яку ми вислали в далеку Вірменію.
Проедр мовчки стояв перед імператором.
- Я звик вгадувати твої думки, - сказав він, - знав, що ти захочеш бачити Феофано, бо справді вона єдина може підвести тебе з ложа, через що давно послав у Вірменію дромон* (*Дромон - великий корабель.).
- Ти добре зробив, проедре. Я хочу бачити Феофано, тільки вона з'явиться в Константинополі.
2
Проминуло шість років відтоді, коли Іоанн Цимісхій після вбивства Никифора Фоки за вимогою патріарха Полієвкта вислав Феофано на острів Прот у Пропонтиді, а ще пізніше, коли вона втекла звідти й сховалась у соборі Софії, вислав, за власним уже розсудом, у далеку Вірменію.
Імператор Іоанн додержав слова - усі ці роки Феофано жила у Вірменії, в городі Ані* (*Ані - столиця Вірменії.), як справжня василіса, мала палац, багатьох слуг, скарби. Разом з нею жили спочатку й обидві її дочки - Зоя й Анна. На десятому році менша її дочка Зоя померла, і з нею залишилась одна Анна.
Феофано була такою ж, як і у дні молодості, - завзятою, упертою, жорстокою, в свої тридцять п'ять літ вона лишилась чарівною, красивою, як і раніше, роки, здавалося, обминали її, на гарному, рівному, як мармур, обличчі не було жодної зморшки, очі так само блищали під рівними тонкими бровами, уста пашіли, витонченим рукам її, персам, усій постаті могли б позаздрити самі богині.
Однаковим лишилося й серце Феофано - рік за роком у нього збиралась образа, жадоба помсти, ненависть до Іоанна Цимісхія, до проедра Василя, з яким, либонь, була зв'язана більше, ніж з Іоанном, бо з ним заподіяла смерть

читати