Завантажити

його руки й сила... А я нічого не маю, нікому не потрібен, я... - Він на хвилинку замовк і кінчив: - Я людина з поля...
- Як же так сталось, чому?
- Я ж сказав тобі, Малушо, князь Ярополок убив брата свого Олега в землі Деревлянській, а тепер кличе полки з Чернігова, Переяслава, Родні, збирає нову дружину, і вже ми - гридні Святослава - йому негодні.
- Тоді тобі дадуть пожалування?
- Пожалування? - навіть засміявся Тур. - Де вже мені те пожалування? Багатому треба стільки, що убогому нічого не лишається. І Святославових воїв Ярополк не пожалує - інші вої йому потрібні.
- А чому?
- Князь Ярополк добре знає, що ми не піднімемо меч супроти своїх братів.
- Проти кого ж він думає йти?
- Звісно, супроти Володимира, новгородського князя.
- Супроти сина мого Володимира? - у Малуші було перелякане обличчя. - Ні, він не зможе його подолати, він не вб'є його.
- І я так думаю, Малушо! Він хоче вбити, але не подолає Володимира... Ні, Малушо, - закінчив він, - і ти, і я - ми ще мусимо жити!

4

Ще здалеку, від Стрийової могили, звідки в ясну днину видко все навкруг аж до кам'яних осколів, Микула побачив рідний Любеч. П'ять літ - це було багато і воднораз так мало, непомітно проминули ці літа в походах на чужині, певне, й у Любечі за цей швидкоплинний час не сталося якихось змін.
Але зміни ці були, й чим ближче доходив Микула до рідного селища, тим більше їх бачив. Звичайно, зміни ці помітно були не на городищі, що було колись середовищем їхнього роду, - там однаково височіли насипані тисячами рук вали, за ними тікали в степ, зникали вдалині вкриті деревами могили старійшин роду й цілого племені.
Зміни сталися і в самому Любечі. Це вже був не виселок з роду, звідки виходив Микула на рать, а велике селище, цілий город.
Найбільше вразив Микулу терем, що стояв вище від Любеча, на пагорбі. Там, це він добре знав, було дворище брата його Бразда, там стояв колись кращий, ніж у всіх, але звичайний дім.
За ці літа Бразд побудував на дворищі терем з багатьма клітями і верхом, двома вежами на рогах, слюдяними круглими віконцями, що поблискували згори, як очі хижого птаха, голубниками, а навкруг усього двору, на ціле, либонь, поприще* (*Поприще - міра довжини, 2/3 версти.), височіла тепер стіна з важких колод, а поверх неї витикались гострі кілки...
"Аки князь!" - подумав Микула про брата.
І терем не одного тільки брата стояв тепер на горі край Любеча - праворуч, також за стіною, але без гострих кілків, темнів добрячий терем ще когось із любечан, ліворуч - терем без огорожі, біля самого лісу - знайома Микулі з давніх часів корчениця* (*Корчениця - кузня.) брата Сварга.
Поділ же Любеча вражав: тут були хижі більші й менші, димки куріли із землянок, всюди чулись людські голоси, біля берега по хвилі колихались десятки лодій із спущеними вітрилами.
"Не той Любеч, що був! - подумав Микула. - Більше ніби людей стало, то й розповзлися вони навкруг..."
Він хотів тільки одного - швидше опинитись на рідному дворищі, але ноги його не слухались, Микула піднімався кручами від Дніпра повільно, зупинявся, щоб перевести дух, видерся нарешті на вал старого городища.
Тут йому пощастило - одразу ж за валом він побачив жінку; високо закидаючи над собою важкий рискаль, вона розбивала суху землю.
- Вісто! - закричав Микула. - Гей, Вісто, це я! Чи чуєш?!
Рискаль випав з рук жінки. Немов не вірячи очам, піднесла вона руки д'горі, пішла, побігла, кинулась вперед - на схил, на вал городища.
- Ми-ку-у-ло-о! Боги! Ми-и-ку-у-ло!
Він стояв перед нею з непокритою головою, у сірій від пороху сорочці і таких самих ногавицях, з мечем біля пояса, з щитом і торбинкою на плечах, темний від вітрів і сонця.
Але Віста жахнулась, бо Микула був зовсім сивий, чоло його перетинав товстий шрам, крізь розстебнутий комір видно було рубці й на грудях.
Вона ступила вперед, кинулась йому на шию, обняла, поцілувала, зрошуючи сльозами чоло, щоки, торкнулась руками його грудей.
- Цілий! Цілий! От і прийшов додому! - промовив Микула, поглянувши на хижу, яка ще глибше вросла в землю, на поламаний віз, що заріс бур'янами серед двору, на іржавий леміш рала, що стояв там, де він його й покинув, - під стіною хижі.
І чомусь, невідомо саме й чому, трапилось з ним те, чого він зовсім не ждав. З очей зірвалася, поповзла по щоках, прокотилася посивілою бородою й упала на траву велика зерняста сльозина.
- Не плач! - суворо сказав він Вісті. - Диви, - засварився вже він, - своїми сльозами всю твар мені змочила. - Він провів рукою по щоці й змішав свою сльозу з сльозами Вісти. - Ти краще скажи, як тут?
- Що повім? - відповіла вона. - Усе як було. Де ти так забарився?
Він обернувся назад, ніби хотів оглянути пройдений шлях.
- Далеко був, - промовив глухо. - Ратоборствували ми... Тепер уже вороги сюди не прийдуть... От тільки князя нашого Святослава не стало...
- Чула! Ходімо до хижі, Микуло. І вони пішли - бігцем по

читати