Завантажити

Проте до терема нелегко було доступитись, бо тільки Сварг відчинив ворота і зайшов на двір, до них кинулись величезні пси.
- А згиньте, прокляті, згиньте! - заволав Сварг, схопив якийсь дубчак, кинувся на псів, але один із них все ж устиг приловчитись, підскочив до Микули, люто клацнув зубами й одірвав шматок ногавиці.
- Ну й пси! - говорив Сварг у сінях, куди ледь пробивалось через загратоване віконце проміння. - Аки звірі, єй-єй, аки звірі. Та чого ж ти стоїш, ось сюди, сюди йди, брате Микуло.
Вікна в теремі Сварга також були загратовані, там був не очаг, а піч, великий стіл, а на ньому корчага з вином, хліб, усяке зілля.
- То як же ти, брате? - запитав Сварг, коли вони сіли до столу.
- Я? - щиро здивувався Микула. - Що мені? Яким вийшов з села, таким і повернувся.
Сварг поставився до слів Микули не так, як Бразд, вони його не здивували.
- Так я і знав! - промовив він. - Не там була брань, де ти ходив...
Микула здивовано подивився на брата.
- Є й нині, - посміхнувся Сварг, - і хозари і булгари, і печеніги, і ромеї, і сваримось ми з ними всіма, але найтяжча брань тут, у землі нашій, людина йде на людину.
- Хто ж іде і супроти кого? - тихо запитав Микула.
- Оці, - відповів одразу ж Сварг, - Кожема в Острі, Бразд у нашому Любечі і ще багато таких, як вони, взяли в князів і один у одного всякі пожалування: землі й ліси, озера й гони на ріках - усе в їхніх руках.
Микула щиро здивувався, що нині Сварг став ворогом Бразда, і той одразу це помітив.
- Не дивуйся, не дивуйся, Микуло, - сказав він. - Ти думаєш, чого це Сварг нарікає на Бразда, адже є в нього терем, корчениця, на його дворі працюють смерди? Але, - із жалем крикнув Сварг, - у мене немає того, що має Бразд: земель і лісів, а без них людина ніщо!.. Корчениця, - замислився він, - о, я думав колись, Микуло, що коли маю корченицю, то маю все - золото, срібло. Проте я забув, що до корчениці треба мати ще й руду, ліс, дерево. Та й чого, скажи, я став би про це думати, адже береги Дніпра, де брав руду, ліси, де стояло дерево, - це було моє, твоє, людське. Аж кинувся я брати в берегах руду, а там знамена... Чиї береги? - князя, Кожеми, Бразда... Кинувся я в ліс - знамена. Чий ліс? - князя, Кожеми, Бразда. Отак князі, Кожема та Бразд обігнали мене, все собі та й собі, а мені... Пам'ятаєш, тієї ночі, коли ми ділили батьківську спадщину, Бразд говорив: "Візьми, брате Сварг, усяку кузнь, ти ж її полюбляєш..." Я й узяв кузнь, кую тепер, а всі багатства в Бразда.
Микула розгонисте й голосно засміявся.
- Ти чого смієшся? - запитав у нього Сварг.
- Як же мені не сміятись, - відповів одверто він, - прийшов, походив по Любечу, думав, що тільки я виродок з роду, а що ти, брате Сварг, живеш у згоді з Браздом...
- Ні!.. - вдарив по столу кулаком і крикнув Сварг. - Братів нині вже немає, багатий багатому нині також ворог.
- Бачу! - з гіркотою сказав Микула. - Троє було нас у батька Анта, і двоє досі йшли проти одного. Нині ж усі троє стали вже ворогами...
- Не говори так, - перебив його Сварг. - Хто ж є твій ворог?
- Купу я до брані взяв у Бразда, думав, що кров'ю сплатив її. А він каже: "Віддай!" Чим же я йому купу цю віддам ?
- Ха-ха-ха! - засміявся Сварг. - А ти йому купи не віддавай!
- То тоді я стану обельним холопом у брата.
- А яку ти брав купу в нього? - поцікавився Сварг.
- Коня, рало, три четверики жита. Сварг, що ворушив устами в той час, коли Микула перелічував, одразу сказав:
- Дві гривні кун і п'ять рєзан...
- Не розумію, - промовив Микула.
- Зате я розумію, - сердито сказав Сварг. Він устав, пішов у кліть, довго там чимсь бряжчав, повернувся і поклав на стіл чотири золоті зливки і десяток різаних шматочків срібла.
- Візьми, - сказав Сварг.
- Нащо?
- Дві гривні кун і п'ять рєзан віддай Бразду.
- Почекай, Сварг! Як же це так, що ти даєш мені оці гривні й рєзани?!
- Я тобі нічого не даю, а тільки позичаю. Ти мене не бійся, не бійся, - поклав на плече Микули свою руку Сварг. - Прийдеш до мене, допоможеш, щось зробиш...
- Ні, - відповів Микула. - Чи в тебе, чи в Бразда купа - однаково... Отепер я бачу, куди нас завела брань...
 
7
 
Микулі приснився батько Ант. Це було так просто і звичайно. Микула часто бачив уві сні батька Анта. Той вів з ним бесіди, щось радив, проти чогось застерігав, і Микулу це не турбувало, отже, душа батька - старійшини роду Анта, думав він, не пішла, як і душі всіх пращурів, з хижі, а живе під вогнищем, в пізню годину ночі прокидається, літає над вогнем і по хижі, розмовляє з Микулою. Він не бачив нічого дивного в таких снах, а радів навіть, що душі пращурів його не забувають.
І цієї ночі Микулу стурбував не сон. Поговорила душа Анта й пішла. На вогнищі червоно тлів жар, з пітьми на стіні виступали почеплені на кілочках меч, щит, лук. Загорнувшись у потерте хутро, на помості спала Віста. В хижі було тихо, спокійно. Спати, тільки спати!..
Але

читати