Завантажити

давніх-давен височіли, пізніше притерлись, а часом були вже й розорані могили предків наших, що поклали голови за Русь.
Дивлячись на ці могили, князь Володимир думав про минувшину, сучасність свою і майбутнє, що в його уяві було чимсь єдиним, бо майбутнє завжди перетворюється в сучасність, сучасність неминуче й дуже швидко, як людський вік, стає минулим, і тільки минувшина вічна - мертва, але завжди жива, вона стоїть на сторожі швидкоплинного світу...
- Рідна земля! - каже князь Володимир. - Будемо берегти її скрізь і всюди.
Він кладе руку на плече сина Мстислава.
- Ми йдемо, - продовжує Володимир, - на Херсонес і ще не знаємо, що нас там жде. Вірю, візьмемо город, будемо звідти говорити з імператорами. Проте, сидячи в Херсонесі, хочу почувати себе твердо, міцно. Ти їдь суходолом до Тмутаракані, сину мій Мстиславе, - то Руська земля, доки там сидимо - греки в Кліматах зав'язані, як у мішку. Буть тобі, сину Мстиславе, князем Тмутаракані, стережи звідти військо моє в Кліматах, буде потреба - покличу, іди в поміч.
- Спасибі, отче! - подякував новий князь Тмутаракані Мстислав. - Сидячи в Тмутаракані, стерегтиму тебе, військо, всю Русь.
Він виймає з піхов меч. Цілує холодне лезо, на якому грає проміння.
Князь Володимир обняв сина й теплими очима подивився на його юне обличчя, на якому пробивались темні вусики, пушок на підборідді. От і прийшов час розлучитись із одним з синів - чи ж доведеться йому ще бачити його?
Того ж дня князь Мстислав з дружиною помчав на схід, до Сурожського моря.
Увесь день вої оглядали лодії, забивали конопаттю щілини в днищах, готували вітрила, снасті, укоті.
Раннього вечора, тільки стемніло, лягли спати - починалась остання ніч, коли можна було на дозвіллі відпочити перед далеким і важким походом - Дніпром до Олеш'я й далі морем.
Ніч була тиха, тепла. Звечора небо затягли хмари, перед самим заходом сонця над Дніпром просіявся дощик, але він так само, як народився, швидко й вщух, хмари розвіялись, темна гряда їх висіла тільки над пониззям.
На лодіях тут-там чулись розмови, десь народилась у темряві, покотилась над плесом тужна пісня, понад берегом і вище, на кручах, згасали вогнища, в полі на конях, вище ж і нижче від стану на насадах стала на чоті сторожа.
І раптом у тиші пролунав один голос, до якого приєднався другий, третій:
- Дивіться, дивіться на небо!
Усі дивились на пониззя, де раніше висіла, а тепер уже розійшлася громада хмар, - там, у небі, починаючись широким хвостом від Волосіні і простягаючись гострим списом майже до обрію, сріблясто переливалась дивна зоря* (*Комета 989 року.) .
Втім, це була не зоря - високо в небі серед інших зір, затьмарюючи їх, висіла зоря-хмарина, вона світилась, сяяла таким блиском, що враз окреслились Дніпро, темні лодії на воді, береги й кручі, люди, що стояли там і дивились на небо.
Ці люди - і прості вої, і вся старшина - були вкрай схвильовані й стурбовані, бо ніколи до цього такого не бачили, - на лодіях, скрізь по березі, на кручі, де біля шатра стояв з старшою дружиною князь Володимир, у ці хвилини всі мовчали, але кожен думав, що віщує Русі й усім людям це знаменіє, проти кого спрямований спис, який висить у небі?
- Небо благословляє нас, - промовив, звертаючись до старшини, князь Володимир. - Зоря вказує на Херсонес. Ми переможемо!
І вже скрізь на березі ворушились, гомоніли, говорили збудженими, бадьорими голосами вої:
- Зоря вказує на Херсонес! Нашій раті буде удача... Далекі, забуті предки, які вони були безпорадні й безсилі, коли бачили перед собою таємничі зорі, ставали свідками народження й загибелі далеких світів, плину дивних, небачених світил! Щастя в тому, що вони, хоч і не знали, й не розуміли одвічних сил світу, а також і неба, світил, дуже твердо стояли на тій землі, де їм доля судила жити, вони берегли її й були добрими господарями цієї землі.
Ще через тиждень лодії князя Володимира дійшли до гирла Дніпра, підняли тут вітрила й, обминувши довгу косу, що стрілою виходила в море, полетіли на південь, до Кліматів.
Їм щастило. Над морем у цей час стояла добра година, удень повівав легкий вітер з півночі, вночі він завертав зі сходу - від розпеченої сонцем землі Кліматів - або й зовсім стихав, і тоді вої брали в руки весла.
Воям допомагало, здавалося, саме небо - уночі на небі увесь час, коли вони їхали Дніпром, а далі і в морі, високо над ними висіла зоря-хмарина, яку вперше побачили нижче порогів, вона сяяла в небі, освітлювала їм шлях...
Вони пливли в широкому, безбережному морі, раз і другий зустріли кілька хеландій херсонітів, на світанні третього дня побачили далеко на обрії вузеньку смужку землі - то, либонь, був мис Парфенія в Кліматах. Князь Володимир велів одразу ж завернути далі в море - за цим мисом була Керкентида* (*Керкентида - сучасна Євпаторія.), що захищала Херсонес з півночі, там завжди стояли кораблі ромеїв. І лодії незабаром опинились у чистому морі, тепер вони пливли просто до

читати