Завантажити

Феофано, потрапила не туди, куди вiн тебе мав одвезти. Не до мене, а сюди, в собор. Вийти ж звiдси тобi важче, нiж увiйти. Вцiлiв i Iоанн. Що ж, почекаємо тепер, Феофано. А тобi зараз треба їхати до Вiрменiї. Це краще, нiж Прот.
- Дуже далеко, мiй проедре. Я боюсь за себе, за дiтей...
- О нi, - спокiйно вiдповiв проедр. - Вiрменiя недалеко. Якщо треба, мої кораблi перетнуть море i ти будеш тут. Iоанн не вб'є тебе, бо надiється, що ти йому ще будеш потрiбна i що, коли треба, тiльки ти врятуєш його. Вiн не вб'є тебе ще й через те, що тебе повезуть до Вiрменiї й там стерегтимуть не його, а мої, нашi етерiоти. Що iмператор Вiзантiї, - замислено закiнчив проедр Василь, - коли живi ми з тобою, Феофано! Вiр менi, не стане нас - не стане й цiєї iмперiї, бо тримається вона тiльки на нас. А в мене до тебе одне прохання.
- Що саме, говори, Василю!
- Колись давно ти менi давала два порошки з Єгипту. Вони дiють дуже добре - нiхто не знає, чому померли iмператори Костянтин i Роман. Але ж у тебе є ще один порошок.
- У мене важке й несподiване життя. Я бережу цей порошок для себе, Василю.
- Ти повинна дати його менi, бо я не хочу, щоб ти випила цей порошок. Краще вже я дам його Iоанну.
 
9
 
У Адрiанополi князь Святослав зустрiвся з братом своїм Улiбом. Вони довго не бачились. Коли Святослав вирушав проти Iоанна з Преслави, то велiв князевi Улiбу поряд з уграми вести кiлька тисяч своїх воїв через Родопи на Средец i Фiлiппополь, щоб зайти на ворога вiд заходу сонця... Там князь Улiб мав ждати й бити вiйсько Iоанна, якщо воно спробувало б тiкати до Солунi.
Князь Улiб так само, як i угри, пройшов до Фiлiппополя, став там на перевалах, наносив удари загонам Iоанна, якi тiкали пiсля великої битви в долинi на захiд, а до Адрiанополя прибув тодi, коли вже був укладений мир з ромеями.
- Ти добре воював у Родопах, - сказав князь Святослав, зустрiвши брата.
- Менi дiстались тiльки втiкачi, - зiтхнув Улiб. - Шкодую, що не був я на великiй бранi.
- Брань була велiя, - згодився Святослав, - i боюсь, що не остання...
- Чому, Святославе? - навiть здригнувся Улiб. - Адже ти уклав мир з Iоанном, ми будемо мати з грекiв дань, можемо iти до Днiпра, дому...
- Серце моє рветься до Днiпра, Улiбе, - промовив князь Святослав, - а чи скоро ми там будемо?
- Ти щось замислив, брате?
- Що менi мислити, Улiбе? Я iшов i iду прямо, не заради чогось воював - заради Русi. Сюди прийшов, бо знав - буде спокiй у Болгарiї, не пiдуть ромеї й на нас. Важко менi було й воювати з двома ворогами: проти Iоанна i кесаря Бориса.
- Але ж i Iоанн, i Борис знають, що бiльше бранi не буде, прийшов мир.
- Не вiрю я в цей мир, - сердито сказав Святослав. - Зараз мусив укласти мир, але що буде по веснi - не знаю...
- Святославе! - вигукнув Улiб. - Так доки ж литиметься кров, доки ми будемо в чужих землях втрачать наших людей?
- Княже Улiбе, - суворо вiдповiв Святослав, - боротись з ромеями тут лiпше, анiж пiд стiнами Києва. I не токмо я так роблю. Не лиха хотя Русi, князi Олег i Iгор ходили до Царгорода, стояли пiд його стiнами, укладали мир. Я зробив, як отцi мої, - показав силу Русi й уклав з греками мир. Русь триматиме цей мир. Пiдемо зараз на рiвнину, до Дунаю, за зиму прийде пiдмога вiд уличiв i тиверцiв, хочу домовитись i з печенiгами.
- Отже, навеснi знову вiйна?
- Я не почну вiйни, - твердо сказав Святослав, - але мушу бути готовим, якщо її почне Iоанн. А щоб вiн не захопив Болгарiї i щоб не впав хмарою на нас, я залишу воїв у Преславi i в усiх городах.
- Воля твоя, брате, - згодився Улiб. - Велиш - залишусь у Преславi...
- Навiщо тобi залишатись у Преславi, брате? - промовив Святослав. - Тут буде дуже неспокiйно, тому, хто тут сидiтиме, доведеться дивитись i за горами, i за кесарем Борисом.
- А хiба ти думаєш, брате Святославе, що я не зумiю дивитись i за горами, й за кесарем Борисом?
- Я цього не думаю, але маю багато воєвод, яким належить дивитись за горами i кесарем. Ми ж, князi, мусимо бути там, де й нашi вої, - над Дунаєм...
- Як хочеш, брате, - згодився Улiб. Великi темнi його очi, що дивились крiзь вiкно на далекi, повитi хмарами гори, були смутнi...
Там же, в Адрiанополi, князь Святослав зустрiвся з василiком Калокiром. Не сам вiн його шукав - увесь час, коли вої йшли по долинi, Калокiр їхав слiдом за ними. Коли василiки Iоанна прибули до Адрiанополя, вiн сховався вiд них. Тiльки ж був укладений мир, Калокiр з'явився до Святослава.
- Чолом тобi, княже, - почав, низько вклоняючись, василiк.
- Будь здоров, - вiдповiв князь. - Але чого ти тут? Я думав, що ти давно там, де тобi й належить бути...
- А де менi належить бути?
- Як де? У Константинополi...
- Нi, княже! - промовив Калокiр. - У Константинополь менi пiзно повертатись. Василiкiв, якi не зробили того, що їм доручали, iмператори висилають на далекi острови й ослiплюють... або ж топлять у

читати