Завантажити

намагався говорити, як i ранiше:
- Ми станемо на рiвнинi бiля Аркадiополя... попереду себе пошлемо лазутчикiв... Ти, Iоанне, постав свої метальнi машини...
Але помiтно було, що iмператор говорить не те, що думає, трапилось щось, чого вiн не мiг передбачити, i тепер уперто шукає виходу.
I, як це не дивно, а допомiг Iоанн Куркуас, у якого взагалi не було нiяких вiйськових здiбностей i який часто говорив рiзнi нiсенiтницi.
- А що, iмператоре, - промовив вiн, - коли ми затримаємо Святослава тим, що запропонуємо йому мир?
Усi полководцi жахнулись i занiмiли, - цей п'яниця Iоанн сказав i на цей раз нiсенiтницю, яка нiчого не вiщувала доброго нi Iоанну Куркуасу, нi їм. Iоанн Цимiсхiй - i мир. Та хiба ж гордий, упертий iмператор пiде на мир та ще з руським князем?
Проте iмператора нiбито зовсiм не здивували слова Iоанна Куркуаса. Навпаки, почувши їх, вiн посмiхнувся, сказав:
- Ти, Iоанне, нiби вгадав мої думки...
Полководцi пiдвели голови.
- Я говорив i говорю, - вiв далi iмператор, - що нам треба зупинитись могутнiм станом на рiвнинi. Я наказую - треба поставити скрiзь, де посуваються тавроскiфи, засади, i лазутчикiв треба послати, i тобi, Iоанне, виставити метальнi машини...
Розповiвши це, iмператор передихнув.
- Але в цей же час, - закiнчував вiн, - треба негайно послати до Святослава василiкiв i запропонувати йому мир... Мир! Так, мир. Ти, протовестiарiй, їдеш василiком i береш з собою єпископа Йосипа. А там, - ще додав iмператор, - коли зимову мряку замiнить весняна яснина, ми з божою помiччю пiдемо в похiд проти тавроскiфiв.
Дуже скоро пiсля цього полководцi залишили будинок патрикiя, у якого зупинився iмператор, i пiшли, дякуючи на цей раз начальнику метальних машин Iоанну Куркуасу. Iдучи вiд iмператора, усi вони говорили про це та ще додавали, що досi знали Iоанна Цимiсхiя як досвiдченого й безстрашного полководця, а тепер побачили й взнали в його особi справжнього iмператора - не гiрше, либонь, Юстинiана й Костянтина.
I нiхто з них не знав того, що в цю саме годину полководець iмператор Iоанн крокує з кутка в куток у домi патрикiя Феодора, iнодi зупиняється, схиляється над столом, читає пергамент проедра Василя, в якому написано: "Феофано утекла з Проту, сидить у соборi Софiї й хоче говорити тiльки з тобою, iмператоре".
У цей же час протовестiарiй Мануїл i єпископ адрiанопольський Йосип швидко стали збиратись як василiки iмператора в недалеку, але страшну дорогу до князя Святослава.
 
7
 
Попустивши поводки, з бронею на грудях, у шоломi, на верху якого голубiв вогкий вiд роси єловець* (*Єловець - прапорець або знак над шоломом.), тримаючи праву руку на крижi меча, а лiву руку приклавши до чола, князь Святослав дивився вдалину.
Перед очима князя Святослава вiдкривалась безмежна долина, що на обрiї зливалась з небом. На рiвнинi подекуди витикались гори, одинокi й дивнi серед цього зеленого моря, пасмугами темнiли лiси. Обминаючи гори й лiси, по долинi текли спокiйнi рiки, що вiдсвiчували голубизною неба.
У горах позаду i на долинi попереду було дуже хороше в цей ранковий час, - небо голубе, бездонне, повiтря проймало рожеве сяйво, зелень свiжа, яскрава, нiби обмита росою. Вражала й тиша: то тут, то там пробували голос птахи, десь здалеку долинула дiвоча пiсня.
Але на долинi - за кожною горою, над кожною рiчкою, у лiсах - скрiзь стоїть смерть. Тут пролягає єдиний шлях iз гiр до Вiзантiї, тут iде велика битва мiж Руссю i iмперiєю, битва, заради якої здалеку прийшов сюди князь Святослав. Вiн уже вийшов з воями своїми iз високих гiр, вже тут, на долинi, сталась жорстока сiча мiж руськими воями й римським вiйськом. А скiльки кровi ще проллється попереду, скiльки i яких чудових людей ще загине тут!
Князь Святослав подивився назад. Там, над рiкою, бiля лiсу, темнiв стан руських воїв, там видно було довге пiвколо зв'язаних мiж собою возiв, там високо в небо вставали димки - вої готували харч на день сущий. В сонячному промiннi поблискували списи...
Подивився князь Святослав i в другий бiк - на захiд. Там, далеко, над iншою вже рiкою й iншим лiсом, темнiв стан ромеїв, там видно було на найвищому мiсцi намет iмператора, над яким майорiв прапор iмперiї, там височiли намети його таксiархiй i полкiв, легкий вiтер приносив звiдти вiдгомiн голосiв.
I подумав князь Святослав, що мине короткий час i стан встане проти стану. На зеленiй оцiй рiвнинi зiйдуться закованi в броню й iншi - одягнутi в звичайнi порти - люди, натягнуть тятиви своїх лукiв, вiзьмуть списи, пiднiмуть сокири. Не цiпи молотитимуть тут, на рiвнинi, - люди вбиватимуть однi одних, не роса, а кров впаде на зеленi трави, а з лiсiв полетять на поле бранi чорнi круки.
А хiба не краще зiйтись на цiй рiвнинi двом - iмператору Вiзантiї i князевi Русi?
"Дивись, - сказав би князь Святослав iмператору, - на оце небо, землю. Там - Русь, там - Вiзантiя, а ось тут - болгари. Пощо хочеш, iмператоре, знищити Болгарiю,

читати