Завантажити

i зiйшовся з Калокiром. В цьому не було нiчого дивного - василiк почував себе самотнiм серед чужих людей, князь Улiб був самотнiм серед руських воїв. Василiк сказав, що вiн християнин, князь Улiб вiдповiв, що вони можуть помолитись разом. Вони так i помолились - за перемогу на бранi й за мир мiж землями. А хiба не молились за це, тiльки кожен своїми словами, всi в цьому станi?
Так було, доки вони йшли над Дунаєм, так було й тодi, коли руськi вої стояли вже недалеко вiд Преслави i коли князевi Святославу принесли печенiзьку стрiлу, яку воїн Орель вирвав з свого серця; так було й далi, коли на чолi з князем Улiбом i Свенелдом вої стали й довго боролись з ворогом, що зупинився бiля Преслави.
А тодi почалося щось дивне. Руськi й болгарськi вої рубались так само, як i ранiше, а може, й дужче, бо ж брань iшла обапол - i тут, i в Києвi. До стану приходили новi й новi болгарськi вої. Але все бiльше й бiльше боляр iз великими загонами вставало перед ними. А потiм, i це було найстрашнiше, невiдомi численнi загони стали заявлятись позад них - бiля Переяславця, Доростола.
Князь Улiб говорив iз Свенелдом:
- Що робити, воєводо? Уже попереду нас немає шляху, зап'ять нам ллються рiки кровi, князь Святослав далече, а йде осiнь, зима.
Воєвода Свенелд скинув шолом, i пiд сонячним промiнням на його головi засрiблилось сиве волосся.
- Зберемось, княже, тут великою силою й ударимо на Преславу...
- Але ж тодi ми одiрвемось ще далi вiд Дунаю й Русi...
- Преслава - середа цiєї землi, i звiдти повзуть тi змiї, що жалять нас тут i ген над Дунаєм. Вiзьмемо Преславу - ближче буде до перемоги, а вiдтак i до Русi.
Князь Улiб не послухав старого воєводи, велiв наволочити стяги, але йти не вперед, а назад, до рiчки Колубави, щоб там, мовляв, зiбратись всiєю силою й битись за Преславу.
Але коли князь Улiб став iз вiйськом своїм над Колубавою, то вже пiзно було рушати вперед, бо саме в цей час якийсь великий загiн з'явився бiля Данаї. Коли князь Улiб поспiшив до Данаї, заколот почався у Плисцi...
I тодi одного вечора, прийшовши до княжого шатра, василiк Калокiр довго говорив з князем Улiбом про поразки в горах i на долинi, нарiкав на зрадливих, вiроломних болгар, а далi сказав:
- Я думаю, що князь Святослав зробив добре, допомiгши за п'ятнадцять кентинарiїв iмператорам приборкати непокiрних болгар. Iмператор Iоанн повинен був би ще дати чимало золота князевi Святославу, а сам князь мусив накласти дань на Болгарiю...
Князь Улiб замислився.
- Але ж князь Святослав i гадки не мав зупинятись у Болгарiї, вiн хоче пройти її i бдарити на Вiзантiю. Та ти й сам, патрикiю, намовляв його на це.
Василiк Калокiр посмiхнувся.
- О, - вiдповiв вiн, - тодi, коли у Великому палацi сидiв божевiльний Никифор i коли я був у нього василiком, я й справдi не тiльки намовляв, я благав князя Святослава iти на нього, бити, убити. Але ж нинi в Константинополi на тронi сидить не Никифор, а Iоанн Цимiсхiй...
- Ти знаєш його? - тихо запитав князь Улiб.
- Iоанн Цимiсхiй, - так само тихо сказав Калокiр, - з моєї землi, iз Вiрменiї. Це дуже смiливий полководець, переможець багатьох земель i городiв у Азiї й Єгиптi. Про нього говорять, що краще мати його над собою, анiж ворогувати з ним. Його всi знають.
- Але якщо так, то вiн небезпечнiший для Русi... - почав i замовк князь Улiб, згадавши, що Калокiр все-таки василiк iмператора.
Проте Калокiровi й не треба було багато говорити. Вiн одразу зрозумiв князя Улiба.
- А навiщо iмператору Iоанну воювати проти Русi? Не думаю, щоб Iоанн хотiв воювати й проти Болгарiї. Адже все це, оцю криваву брань, затiяв божевiльний Никифор. Iмператор Iоанн, я переконаний, хоче тiльки миру. Вiн хотiв би, як i колишнi iмператори, мати любов з Руссю й Болгарiєю. Щоб цього досягнути, вiн згодився б, напевне, й на дань... Мир, тiльки мир i любов! - закiнчив василiк Калокiр.
- Мир i любов! - сказав i князь Улiб. - Як прагнуть справдi люди миру й любовi, як прагну цього я!
- Так чому ж нам не подумати про це, княже? - жваво промовив Калокiр. - Помолимось за це!
- Молитва очищає душу! - згодився князь Улiб i став на колiна.
 
З
 
Iмператор Iоанн готувався до вiйни з Святославом. Ще за його попередника, Никифора, в фемах Фракiї й Македонiї, що межувала з Болгарiєю, було повним-повнiсiнько набито вiйська. Правда, феми цi були надто вже малi. Фракiя була околицею Константинополя й тягнулась тоненькою смужкою вiд Понту до Егейського моря. З головного мiста Македонiї Адрiанополя до Константинополя можна пiшки дiстатись за два днi.
Усi цi феми й городи в них забитi були вiйськом. У Родостi, Аркадiополi й скрiзь до Солунi, у Агатополi над морем i до самих гiр - до Фiлiппополя - скрiзь стояли пiшi й кiннi легiони. Iмператор Никифор ждав тiльки слушної години, щоб рушити в Болгарiю й напасти на вiйсько Святослава.
Свiй задум iмператору Iоанну було найлегше здiйснити тодi, коли до

читати