Завантажити

спiльника i друга - проедра Василя.
Феофано ступила вперед, взяла руку Варда Валента. Ця рука тремтiла. Вона доторкнулась гарячими своїми устами до його обличчя. Вiн був не безбородий.
 
5
 
Чорним вихором, бурею летiв з дружиною своєю на пiвдень вiд Києва князь Святослав. Поруч з конем князя Святослава, як i у воєвод i бояр його, а так само й у воїв, скакало ще по двоє-троє вiльних коней. Вершники пересiдали з коня на коня, спали по кiлька годин перед свiтанком - i мчали далi й далi...
Не всi вої витримували. Дехто з них лишався в городах i селах полянських i в Уличськiй та Тиверськiй землях, щоб наздогнати князя згодом. На всьому скаку падали в полi конi, але вже iржали новi, - все ближче було до Дунаю.
У холоднi осiннi ночi вершникам було жарко, серед денної спеки їх остуджував зустрiчний вiтер, на свiтаннi вони з'їдали черствий шматок хлiба, увечерi запивали його водою.
Коли вони виїжджали з Києва, їх було тисяч десять, а коли вже проминули Буг i Днiстер, їх не зменшилось, а стало бiльше, бо навкруг була рiдна земля i в цей важкий час голос князя Святослава чули тиверцi й уличi.
Але не тiльки там, де пролiтав князь Святослав з своєю дружиною, гомонiла й вставала земля. Чим далi вiд Києва на пiвдень мчала дружина Святослава, тим далi на пiвнiч, на захiд i на схiд йшла вiсть про те, що на Дунаї крешуть iскри мечi, до хмар летять стрiли, болгарськi боляри разом з гречинами iдуть всп'ять Руськiй землi.
I, як це буває перед великою грозою, коли стигне лист, скнiють води, завмирає земля, так i в цей грiзний час - скiльки не їхала дружина князя Святослава, вона не бачила не тiльки печенiгiв, а навiть їхнього слiду. Здалеку тiльки було чути, як гула пiд копитами коней земля в степу. То печенiги тiкали з улусами своїми на схiд - до Днiпра, i на пiвдень - до моря Руського.
Так i мчав князь Святослав з дружиною своєю -через землi Полянськi, через Дике поле, землi уличiв i тиверцiв, усе ближче до Дунаю.
Коли ж до Дунаю лишалось пiвночi їзди, перед заходом сонця князь Святослав, що пiд знаменом своїм їхав попереду дружини, раптом зупинив коня.
Сонце заходило. На далекому обрiї видно було слiпучо-багряне плесо рiки, синi гори потойбiч. За князем стояла, не розумiючи, чому вони зупинилися, дружина.
- До Дунаю вже недалеко, - сказав князь, - пiвночi їзди туди, пiвночi назад. Що там робиться, ми не знаємо, а знати мусимо. Нехай дружинники нашi поїдуть до Дунаю, а до ранку повернуться. Дружина ж наша нехай спочиває, невiдомо, що буде завтра.
I враз кiлька вершникiв одiрвались вiд вiйська, полетiли в багряне небо, що стелилось далеко над Дунаєм. Всi ж iншi вої сходили з коней, розбивали стан без вогнiв, пускали в попас конi, далеко на всi кiнцi - i вiд чола, i вiд озадку - послали сторожу.
Коли стемнiло й на сходi виплив червоний великий мiсяць, вiн побачив у полi стан князя Святослава. Розкинувшись на землi, поклавши пiд голови сiдла, а пiд себе опони, лежала, спочивала дружина князя. Вона заробила цей короткочасний сон, за нею чорним слiдом серед сiрих степiв стелилась дорога вiд Києва. Вона повинна була спочити, бо, може, завтра буде над Дунаєм великий бiй. Дружина стояла на правдi, i хоч, може, на когось з воїв уже чатувала близька смерть, але всi спали спокiйно, мiцно. I разом з дружиною своєю, поклавши пiд голову сiдло, а пiд себе опону, заснув i князь Святослав...
Вiн прокинувся до свiтання, бо почув, як десь далеко в полi гуде пiд копитами земля. Сiв. Прислухався. Схопився на ноги. Кiнський тупiт линув з поля, вiд Дунаю, їхало небагато вершникiв, вони мчали повним скоком.
Через короткий час вершники зупинилися в станi перед князем Святославом.
- Бiда, княже! Учора болгари копiєм взяли Переяславець. Вої нашi стоять на березi Дунаю, ждуть тебе, княже!
Дружина князя вже була на ногах. Швидко свiтало, але князь велiв людям поїсти. Сiвши на опонi, вiн i сам поїв - шматок солоної конини з хлiбом. По росах вої вели коней. З усiх кiнцiв з голубих туманiв виїжджала сторожа. Небо було чисте - вiщувало сонячний день.
I, спочивши, а тепер поївши, сiли вої на коней, що випаслись за нiч, полетiла дружина на захiд, до Дунаю.
Сонце ще стояло високо в небi, коли вони зупинили коней в очеретах лiвого берега Дунаю, де на тихiй водi стояли їхнi лодiї. I одразу ж почали переправлятись на правий берег, де було головне вiйсько.
Князь Святослав зустрiвся на високiй кручi з князем Улiбом, Свенелдом i iншими воєводами, розповiв, що сталось за цей час у Києвi, про смерть княгинi Ольги, вокняжiння Ярополка, Олега i Володимира, про печенiгiв i зустрiч з каганом Курею.
- Ромеї роблять чорну свою справу й тут, - почав Свенелд. - Уже, княже, залишили ми багато городiв i стоїмо тiльки тут, над Дунаєм.
- Чому ж залишили городи? Де нашi вої, де болгари? - кричав князь Святослав.
- Усi вони тут, стоять на березi, - вiдповiв Свенелд. - Але кесар Борис i його боляри зiбрали багато загонiв, що

читати