Завантажити

гривни, чепи.
Один князь Святослав, здавалося, не готувався до цього пиру. Вiн увiйшов до палати, коли там було повним-повнiсiнько людей, у бiлому платнi, поверх якого накинув червоне, оторочене вузькою чорною каймою корзно. На князевi не було нiяких оздоб i прикрас, тiльки важка усерязь-тройчатка на лiвому усi з двома перлинами й рубiном та червонi чоботи iз загнутими носками - це й усi оздоби на ньому.
Коли князь iз синами своїми ввiйшов до палати, там усi затихли.
- Чого ж ви замовкли? - голосно запитав князь. Мужi новгородськi знайшли, що вiдповiсти Святославу.
- Желаю на тя пити! - промовив Михало.
- Пий! - сказав князь i взяв зi столу чару, по вiнця налиту червоним вином.
Княжi слуги брязкотiли уполовниками, бiгаючи мiж столами й наливаючи чари вином i медом.
- Чого ж не п'єш? - сказав князь, побачивши, що Михало тримає в руках, але не випиває чари.
- Не могу я з такої посудини пить, - промовив Михало.
- Аз якої волiєш? - засмiявся князь, показуючи на столи. - Є чари, а є й корчаги... Вибирай, тисяцький!
- Волiв би, княже, випити на тя со братини, iз тобою сукупно, - показав Михало на велику срiбну братину з двома ручками. - Ти почнеш її, я докiнчу, княже!
- Налийте! - сказав князь.
Одному з слуг довелося набрати з десяток уполовникiв, щоб наповнити братину. Князь Святослав взяв її в обидвi руки. Усi в палатi мовчали, i в цьому мовчаннi князь пiднiс братину до уст, не передихуючи, випив половину, подав посудину Михаловi.
- Пий! - промовив князь.
Але Михало мав сувору новгородську вдачу.
- Не могу, - рiшуче сказав вiн.
- Чому не можеш? - запитав суворо князь, i в палатi, де досi стояв гамiр, запала напружена тиша.
- Заки ти, княже, - промовив Михало, - випив на нас, новгородцiв, половину, то хочемо ми випити на тя всю братину.
- Смiливий ти чоловiк, - зареготав князь Святослав, - а я люблю таких. Пий, Михале, повну братину... I щоб так пили довiку!
Тисяцький Михало почекав, поки йому долили в братину кiлька уполовникiв, пiднiс її до уст i важко, з передихом, але випив до дна.
I тодi забряжчали келихи й чари. Воєводи, бояри, купцi київськi, мужi новгородськi випили за князя, наливали знову й пили, вже не приказуючи, бо пити ще за когось пiсля князя не годилось. У сiнях заграла музика - кiлька мiдяних труб, багато сопiлок, цимбали й бубни.
Загомонiла, зашумiла багатьма голосами палата, нiби увiрвався сюди знадвору свiжий, теплий вiтер. Дяка богам i князевi - по довгих страдних днях тихо в городi Києвi, у землях мир, вороги далеко, можна пити, є що їсти, можна не уболiвати про життя своє й дiтей - слава, слава князевi Святославу, князевi київському Ярополку, деревлянському князевi Олегу, новгородському князевi Володимиру!
Князь Святослав iз синами своїми сидить за столом, чує цi крики, але хмiль щось не бере його. Сторожкий, як мисливець на чотi, сидить замислений княжич Олег. Ярополк дивиться на мужiв у палатi, немов когось там шукає, скоса позирає на брата Володимира - й до кровi стискує уста.
Князь Святослав вiдчуває, що не все гаразд мiж його синами, але розважливо думає, що цьому є тiльки одна причина - молодiсть. Поки молоде - в жилах грає кров. Хiба не був сам таким колись Святослав? А промине молодiсть - i вiдчують сини, що вони одного роду, мир i дружба буде мiж ними.
У палатi пробували спiвати. На помiст, де звичайно сидiв князь, виходили уношi й унотьки, вони змагались, хто довше витягне своїм голосом, виходили по двоє, троє, четверо й спiвали так, щоб звучало, як голос один, ставали на обидва кiнцi палати й перекликались рiзними голосами.
Але це були не тi пiснi, якi хотiла почути душа князя Святослава.
- Покличте Баяна! - велiв князь.
А вже вiн iшов iз Людної палати мiж рядами бояр, що розступались перед ним, - сивий, старий, але ставний, мужнiй Баян, у бiлому одязi, з цимбалами в руках.
- Заспiвай нам, Баяне! - попросив князь. Баян зупинився, низько вклонився, але не сходив з мiсця.
- Знаю, Баяне, - посмiхнувся Святослав. Баяновi налили келих, вiн випив його до дна, витер вуси.
- Спасибi князевi, а дружинi слава!
Вiн сiв на помостi перед князем. У палатi стало так тихо, як на Днiпрi перед свiтанком. Баян торкнувся рукою струн цимбалiв - i нiби задзвенiла хвиля в прибої.
- Гей, скажу я, браття, простими словесами про землю Руську, трьох братiв - Кия, Щека, Хорива i сестру їхню Либiдь, про многих князiв наших i про всiх людей на Русi, гей, гей!
I пiд цi слова, пiд тихе вiдлуння дзвiнких струн князь Святослав замислився, згадав далеку минувшину, уявив майбутнє...
Чому ж сумно було в цю годину князевi Святославу, чому так билося його серце, так болiла душа?
Позад нього було недовге, але дуже важке життя, та вiн iншого життя не хотiв би. Попереду нього також був великий ратний труд, може, й смерть, але вiн i цього не боявся: так мусить бути, вiн не одступить вiд нього навiк.
А все ж

читати