Завантажити

визволяв i визволив вiд хозарiв. I зараз, - голос у князя Святослава змiцнiв, - є єднiсть мiж племенами нашими i землями, там, на Дунаї, супроти ромеїв стоять пiд моїм знаменом i поляни, i деревляни, i в'ятичi - вся Русьi
- Уся Русь! - стиха промовив i Володимир.
- Тому я i радiю, - сказав князь Святослав, - що покликали тебе у верхнi землi. Не знаю, сину, що жде в майбутньому Русь. Знову iду на брань, а чи повернусь звiдти - невiдомо. Там, у Новгородi, Володимире, мусиш ти пам'ятати, що тут, на пiвднi, нашим одвiчним ворогом є iмперiя, i з нею я зараз веду велику брань. Але й на пiвночi у нас є небезпечний ворог, говорив тисяцький Михало, - конунги Свiонiї гострять меч за морем, вже шнеки вiкiнгiв блукають недалеко вiд Новгорода. Я, сину, добре знаю варягiв, не раз мали з ними справи й батьки нашi. Є мiж ними добрi люди. Тут, у Києвi, багато їх служить у нас. Воєвода Свенелд - один iз таких чесних варягiв. Але є мiж ними й були не варяги, а воряги, i ти їх, сину, дуже остерiгайся.
- Слухаю, отче!
- Ти, Володимире, - сказав князь Святослав, - блюди i тримайся старої вiри. Говори за мною: аз вiрю в Перуна i все робитиму по закону й покону отцiв моїх...
- Аз вiрю в Перуна i все робитиму по закону й покону отцiв моїх, - слово в слово повторив княжич Володимир.
- I со братами своїми - князями земель - мусиш бути в одну душу й тiло. Аще брати твої робитимуть по покону отцiв - будь в'єдно з ними. Аще зрадять покон - буть їм в татя мiсто...
- Буду в'єдно з ними, аще зрадять покон - буть їм в татя мiсто, - промовив за батьком княжич Володимир.
- I ще одно, - князь Святослав встав, ступив ближче до сина, поклав праву руку на його голову, трохи одхилив її назад, подивився йому просто в очi й додав: - А коли, сину, прийде час, що зникне покон отцiв наших i настане новий покон, отречуться люди Перуна i восхотять Христа, ти не переч їм... Тiльки не бери Христа, як хотять iмператори ромеїв, а бери, як рiвний у рiвного... Чи зробиш так?
- Зроблю, отче! - поклявся княжич Володимир, хоч у цей час вiн ще не мiг збагнути всього того, що сказав йому батько. Пригадати слова князя Святослава, зрозумiти їх i зробити так, як вiн заповiдав, князь Володимир зумiв набагато пiзнiше.
- Тодi iди, сину, - закiнчив князь Святослав. - Перед тобою велика дорога. Збирайся, Володимире. Погуляють мужi новгородськi, то й поїдете!
- Добре, отче!
Князь Святослав схилився до Володимира, поцiлував його в голову, син мiцно схопив i притулився до руки отця.
- IдиI
I Володимир поволi пiшов з свiтлицi, але на порозi став, обернувся, i Святослав вiдчув, що син або щось хоче запитати в нього, або щось хоче сказати.
- Що ти хотiв? - запитав вiн. Володимир вiдповiв не одразу, несмiливо пiшов назад, зупинився, сказав:
- А ти не покладеш на мене гнiву, отче?
- Нi, - лагiдно вiдповiв Святослав, - говори!
- Я давно хотiв запитати тебе, отче, - почав Володимир, - але не смiв, боявся i тебе, i баби Ольги...
- Чого ж ти боявся?
Щось дитяче було в цей час у очах княжича Володимира. Але було в них водночас i щось зовсiм не дитяче, сумне.
- Не знаю, чи добре я роблю, чи нi, питаючи тебе, отче, про це, - щиро признався Володимир, - але увесь час, коли я був малим, та й зараз мої брати глузували з мене, прозивали мене робочичем. Чому це так, чому вони - княжичi, а я робочич, отче?
Князь Святослав замислився, i обличчя його враз стало суворим. Про важку правду запитав у нього син. А чи мiг вiн про це не запитати? Адже правда ця жила з ним тут, у Києвi, правда ця поїде з ним до далекого Новгорода, i зараз, i пiзнiше - до кiнця днiв своїх - вони, Ярополк i Олег, будуть князями, а вiн, Володимир, хоч i буде князем, але тавро робочича житиме з ним до смертi. Та й по смертi - чи зникне колись воно, чи забудуть про це люди?
- Ти добре зробив, що запитав мене про це, - сказав вiн сину. - I я тобi скажу правду, Володимире...
Вiн замовк, бо в нього - дужого, смiливого князя, який не знав у життi, що таке розпач, а тим бiльше сльози, - щось пiдступило в цю хвилину до горла, стиснуло й не дало говорити.
- Зажди! - тiльки й промовив вiн. - Зажди... Ходiмо сюди й сядемо, сину.
Вiн пiшов до вiкна, де стояла лава, сiв на неї, поруч iз собою посадив Володимира i, дивлячись на Днiпро, що котив на пониззя води, на лодiї, що з бiлими вiтрилами застигли на голубому його лонi, на хмари, що висiли, як рожевi мушлi, над далеким обрiєм, почав:
- Так от, Володимире, у своєму життi я мав двох жон. Одну з них - княгиню, дочку угорського князя, вiд неї-бо й народились Ярополк i Олег. I я, сину, можу тепер тобi сказати, бо вона давно померла, а ти вже вийшов у люди: я не любив цiєї жони, але мусив взяти, бо так вимагала мати моя, твоя баба Ольга.
- То вона недобра, моя баба Ольга, - вирвалось у Володимира.
- Нi, - рiшуче вiдповiв князь Святослав, - нехай прощена буде княгиня Ольга, вона не винна, бо зробила так, як вимагали

читати