Завантажити

туди, бо там вирiшувалась доля всiєї його дружини, а вiдтак i всiєї Русi.
Та не мiг летiти на Дунай князь Святослав - у самому Києвi не все було гаразд. Коли їхав сюди, думав не тiльки визволити його вiд печенiгiв. I в самому Києвi, i в землях навкруг думав князь пiдмогу взяти дружинi над Дунаєм - багато вже кровi там пролили вої, ходили назi, мали потребу в зброї.
Проте цю допомогу, як виявилось, у Києвi взяти було важко. Бояри, купцi, мужi нарочитi й лiпшi, якi колись самi посилали князя Святослава до Дунаю, надiялись, либонь, що все там закiнчиться з першого наскоку. А вiйна тягнеться вже три лiта, поглинула багато людей i достаткiв, велике зло вчинила печенiзька навала.
А князь Святослав знову кличе людей, знову вимагає зброї... Iшли вiстi й з Деревської землi, що там неспокiйно. Гiнцi з пiвночi повiдомляли про напади Свiонiї, - земля Руська здригалась вiд краю й до краю.
I князь вершить справи.
В один iз ближчих днiв велить вiн боярам усiм лiпшим, нарочитим i iншим мужам зiбратись до нього на раду.
Вони поспiшали до Золотої палати, почувши загад князя, раннього ранку, коли на Днiпрi i над Подолом ще лежав туман, хвилi якого перекочувались i через стiни Гори. Мужi й бояри йшли серед сiрої пелени туману, сердито викрешуючи iскри, били посохами об камiнь головного конця, глухо, нiби в водi, перегукувались мiж собою.
У палатi було холодно й вогко. Крiзь вiкна знадвору вже пробивався зеленкуватий свiтанок, але його було замало, i внизу блищало кiлька свiтильникiв. При цьому свiтлi мужi й бояри сiдали на ослонах попiд стiнами, деякi стали в кутках палати.
Мужi й бояри були неспокiйнi, стривоженi. Поспiшаючи в передсвiтi цього ранку до княжого терема, вони не одягли оксамитових i полуярових шуб своїх i опашнiв, не взули хзових чобiт, не почепили на шиї гривен, а на груди чепiв. У чорних i сiрих домотканих свитках, важких чоботях прийшли вони, сiли, стояли, i палату враз наповнив важкий дух овчини, дьогтю.
Усi думали про одно: давно вже не збирались вони на раду; вiдколи приїхав князь Святослав - до них не вдавався. Що ж замислив вiн, навiщо покликав їх тепер?!
I, як це завжди бувало, розбивались мужi на купки; деякi з них, тi, що сидiли на ослонах попiд стiнами, перешiптувались мiж собою:
- Невже думає Святослав далi вести рать?
- Станемо разом - нехай-бо сидить у Києвi, а воює гостями та слами.
Але були тут i iншi мужi, якi не крились з своїми думками, стояли посерединi, голосно розмовляли:
- Доколи це буде? Гречини сунуть вiд заходу сонця, в пiвденних землях печенiги. Доколи це буде?
Коли князь Святослав тихо вийшов з темних дверей за помостом i зупинився бiля свого крiсла, вiн побачив цi купки схвильованих мужiв, почув роздратованi їхнi голоси, зрозумiв, що їх хвилює.
- Будь здоров, княже Святославе! Чолом тобi, княже! - залунали з усiх куткiв хрипкi, приглушенi голоси.
Князь Святослав вклонився людям, пiдвiв голову й довго мовчки дивився на бояр, мужiв, воєвод.
Потiм сiв на дерев'яне старе крiсло, поволi звiв руку.
- Я зiбрав вас, мужi й бояри мої, - почав вiн, - щоб говорити про Русь i про те, як далi бути. Здалеку їхав я сюди й мислив одразу ж радитись з вами. Але вiдаєте самi - не стало княгинi Ольги, довго печалився i розмишляв я один, тепер хочу думати з вами.
- Скажи, княже, - встав з лави пiд стiною боярин Коснячок, - чи закiнчилась уже брань на Дунаї?
- Нi, боярине, - спокiйно вiдказав Святослав, - брань з ромеями ще не закiнчилась.
- То коли ж, княже, закiнчиться вона? - продовжував Коснячок. - Вої нашi третє лiто стоять на Дунаї, Київ-город тiльки-но мало не взяли печенiги, а завтра прийдуть половцi чи торки... Вороги Русi загрожують нам, у землях неспокiйно, гостьба наша з херсонiтами, греками й всiм свiтом вмерла, а ми воюємо на Дунаї...
I одразу ж поруч iз Коснячком встав ще один боярин - Судислав.
- Шукаєш ти, княже, чужих земель i ходиш iз дружиною по дань далеку, - зухвало сказав вiн, - а Русь вiд того не тiльки зиску не має, чорнi ворони вже крячуть скрiзь над полем.
У палатi ставало виднiше, i князь Святослав бачив роздратованi обличчя бояр i мужiв, бачив їхнi запаленi очi, стиснутi руки.
- Для того я й зiбрав вас, - мовив вiн, - щоби знали, для чого я з воями стою над Дунаєм i чи довго ще буде чорне вороння крякати над Руссю. Ви, - звертаючись до мужiв, що сидiли попiд стiнами, сказав гнiвно Святослав, - дорiкаєте менi, що шукаю чужих земель i ходжу по далеку дань... Гей, бояре мої, коли б ви знали, як важко шукати чужих земель, коли б то ви вiдали, як важко брати дань власною кровлю. Не по дань я ходжу з воями своїми i не чужих земель шукаю. З мечем i щитом став я на Дунаї, бо хочу бачити Русь вiльною, а не грецькою.
Два лiта тому назад, - вiв далi князь Святослав, - коли збирав я вас тут, у палатi, то говорив, що мусимо йти на Дунай, щоб битись з кесарем Петром, пiднiмати болгар i з ними разом iти проти ромеїв. Я вволив

читати